«Велике слово — школа! Се скарб найкращий кожного народу, се ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, се шлях до волі, до науки, до добробуту. У вселюдськім житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу», — ці слова Софії Федорівни Русової актуальні й нині, на початку ХХІ століття.
Серед постатей, які визначають історію розвитку української суспільно-громадської думки та просвітницького руху кінця ХІХ і до 40-х років ХХ століття, Софія Русова (1856 — 1940) посідає дуже помітне місце.
Її активна діяльність припала на той час, коли стрижневими ідеями філософсько-освітніх поглядів стали гуманізм, демократизм, відродження й утвердження духовних цінностей українського народу.
Проте для кількох поколінь творча спадщина видатного педагога Софії Русової була недоступною, її прізвище згадували в радянській літературі лише у контексті «українська буржуазна націоналістка та емігрантка».
Мати — французького походження, батько — швед
«Найдорожчий скарб кожного народу — його діти, його молодь і що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою воно ставиться до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя».
Ці слова Софії Русової доречно згадати, коли йдеться про розуміння і формування філософії дитинства — любові до мудрості у сучасного підростаючого покоління.
І базуватися вона може — навіть у часи космополітизму і відкритих кордонів — на національному ґрунті.
У кожної людини національна самосвідомість закладається буквально з перших днів і років життя. Тому невипадково значну увагу у національно-патріотичному вихованні Софія Русова відводила родині.
Бо перші уяви і моральні почуття у дитини викликають її батьки, що підходять до колиски, бавлять, граються з нею.
Турбота, ласка з боку рідних та близьких, радість, яка оточує дитину в здоровій, згуртованій сім’ї, виховують у дітей перші почуття симпатії, любові до батьків, дідусів і бабусь, братів, сестер, породжують прагнення спілкуватися з ними, а згодом і піклуватися про них.
Приклад батьків, старших членів сім’ї стає для дитини тим джерелом, з якого виростає поступово почуття любові до людей, до свого рідного краю, народу, своєї Батьківщини.
Через шанобливе сприймання природи народжується любов до рідного краю, свого народу, Батьківщини, поглиблюється і збагачується почуття патріотизму. І плекати його потрібно систематично — і в родині, і в дитячих навчальних закладах.
Софія Русова наголошувала, що ми можемо любити тільки те, що ми знаємо. Тому необхідно постійно знайомити дітей зі своєю місцевістю — парками, річкою, музеями, навколишніми населеними пунктами.
Не є дрібницями ні рослини, які ростуть поруч, ні тваринний світ, ні заняття і ремесла населення краю.
Педагог Софія Федорівна Русова присвятила своє життя створенню національної системи виховання й освіти, яка не має нічого спільного із «шароварщиною».
Щоб зрозуміти її основи, варто згадати біографію цієї видатної жінки. Народилася вона 18 лютого 1856 року на Чернігівщині, в селі Олешня.
Мати Софії — Ганна Жерве, французького походження, батько — Федір Ліндфорс, швед.
Софія — п’ята дитина в сім’ї, від народження була такою слабкою, що ніхто не сподівався, що виживе. Родину Ліндфорсів поважали сусіди і селяни, проте щастя було недовгим.
Коли Софійка була зовсім маленькою, померли її сестра Наталя і брат Володя.
Потім тяжко захворіла й невдовзі померла мати. Діти залишилися під опікою батька, який віддавав багато сил визволенню селян iз кріпацтва.
Чернігівське панство ополчилося на молодого Ліндфорса, фактично змусивши родину віддати землю в оренду й перебратися до Києва.
Діти родини Ліндфорсів отримали добру освіту. У 10 років Софія вступила до Фундуклеївської гімназії у Києві, яку закінчила з золотою медаллю.
Вона ввійшла в українське патріотичне середовище Лисенків—Старицьких.
Софія із сестрою Марією вирішили присвятити себе школі. Спочатку сестри їдуть до Петербурга, де вивчають досвід кращих педагогів та роботу шкіл: твори Песталоцці, Руссо, Дістервега, Фребеля.
Ненавиділа рутину, формальну дисципліну
У своїх «Споминах» Софія Федорівна згодом напише: «Скільки разів пізніше я каялася, коли буденна педагогічна праця мене не задовільняла! Скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову в різних обставинах кликало мене до цієї «педагогіки». Я в ній теж шукала постійно чогось мистецького, творчого, ухиляючись від усякої традиційності, формалізму... Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може, у цьому були й мої помилки, і мій успіх. Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене».
Від 1871 року, разом із сестрою Марією, Софія уже вела у Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих.
У Санкт-Петербурзі (1874—1876) була членом українського земляцтва. Допомагала чоловікові — Олександру Русову (побралися у 1874 році) в підготовці повного «Кобзаря» Тараса Шевченка для видання у Празі 1876 року.
Згодом на хуторі поблизу Борзни працювала повитухою й вела культурно-освітянську роботу. Від 1879 року вчителювала в Олешні.
У1881-му Софію Русову за зв’язки з російськими революційними колами ув’язнили.
Відтоді вона постійно перебувала під поліційним наглядом. Вона часто змінювала місце перебування, проте всюди включалася у громадську роботу (в «Київській громаді», «Одеській Українській громаді», «Харківському обществі грамотности», була головою «Національного комітету учителів»), влаштовувала прилюдні народні читання, організувала таємні школи.
У 1879—1883 рр. разом iз чоловіком мешкала і працювала в Одесі. У цьому місті складала каталоги української літератури. Була ув’язнена в одеській в’язниці.
Від 1909 року Софія Русова — викладач і професор на Вищих жіночих курсах Аделаїди Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві.
Вона стає співзасновницею і працівницею педагогічного журналу «Світло» (1910—1914).
У січні 1913 р.у Петербурзі на першому всеросійському жіночому з’їзді виступила на захист навчання українською мовою і порушила питання про навчання рідною мовою.
Софія Русова у 1917 році — член Української Центральної Ради, голова Всеукраїнської учительської спілки.
У міністерстві освіти (за Гетьманату) очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, активно брала участь у дерусифікації шкіл, у влаштовуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників, укладала плани і програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка повинна була мати національний характер.
У жовтні 1919 року в Кам’янці-Подільському було засновано громадсько-політичну організацію — «Союз українок» на чолі з Софією Русовою.
У 1920 році стає лектором педагогіки Кам’янець-Подільського державного українського університету і головою Української національної жіночої ради (до 1938 року).
До речі, у листопаді 1920-го у Кам’янці-Подільському відкрилися двомісячні курси українознавства для старшин, військових урядовців та їхнiх родин, організовані культурно-освітньою управою при Генеральному штабі Дієвої армії УНР; лекції читали, зокрема, Іван Огієнко та Софія Русова.
Усвідомлення людиною належності до свого народу, а в подальшому — і своїх обов’язків перед ним
Уже у 1922 році Софія Русова змущена була емігрувати. У Празі вона була професором педагогіки Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова.
Відійшла в іншосвіт в еміграції у 1940 році.
Софія Федорівна Русова — автор численних наукових і популярних журналів, українських і російських.
Залишила багато педагогічних праць, писала також про творчість Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Олександра Олеся, Миколи Лисенка і багатьох інших.
Вона наголошувала, що в кожному навчально-виховному закладі України має бути добре продумана й чітко спланована система національного виховання, щоб «свідомо розвивати кожну дитину як бажаного майбутнього громадянина своєї країни, свого народу».
Вважала, що ще у дошкільних дитячих установах із перших днів очі дитини повинні помічати національні кольори та орнаменти; уява найменших дітей і старших має формуватися на основі національних оповідань, казок, легенд, національної пісні.
Саме це — практично від народження і далі по життю — має сприяти усвідомленню людиною належності до свого народу, а в подальшому — і своїх обов’язків перед ним.
«Школа існує для конкретного народу, повинна бути пройнята його духом, її учні мають виховуватися, вчитися на елементах національної творчості, повинні ознайомитися зi світоглядом нації, як він виявився в її народній творчості, в давніх громадських звичаях та установах. Діти повинні добре знати природу рідного краю, історію та літературу рідного народу, знати промисел, працю, професійні нахили і господарські умови життя цього народу і завжди через усе своє навчання свідомо ставитися до своїх національних обов’язків», — переконувала Софія Русова.
Варто зазначити, що національне — це не лише прадавнє, це й елементи сучасної історії.
Вважаючи, що національний елемент у вихованні є основним, найважливішим, Софія Русова доводила, що ґрунтом для виховання кожного народу «є культ своєї Нації і Батьківщини, бо кожна Нація може тим більше бути корисною для Всесвіту, оскільки інтенсивно вона може реалізувати свої власні етнічні вартості».
Слова Софії Русової співзвучні з Шевченковим: «і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь».
І батьки вдома, а вчителі — у школі мають послідовно допомагати дітям учитися мудрості і втілювати настанови, які прокладатимуть їм шлях у майбутнє — із почуттями власної гідності, обізнаності і спільного єства з іншими людьми будь-де у світі.
