Довгий час бій військ УНР під Крутами існував в українській свідомості винятково як фанатичний зразок юнацької самопожертви, своєрідний жест відчаю, такі собі українські Фермопіли, коли юнацтво ціною багатьох жертв перекрило шлях ворогу до столиці.
Цей образ, озвучений одним із професорів Київського університету на церемонії перепоховання загиблих під Крутами студентів у березні 1918-го, надовго став визначальним в оцінці тих подій.
І лише останнім часом завдяки зусиллям Інституту національної пам’яті, говорячи про Крути, ми почали не лише вшановувати полеглих, а й загалом оцінювати цей феномен.
Історики відзначають: бій під Крутами став досить вдалою бойовою операцією, яка дозволила на кілька днів затримати просування армії Муравйова на Київ і тим самим зумовила визнання УНР як суб’єкта міжнародного права і підписання Брестського миру, що в подальшому допомогло зупинити більшовицьку агресію і звільнити Київ.
І більшість учасників бою під Крутами пізніше брали участь в інших бойових операціях на боці УНР, а командувач боєм, сотник Аверкій Гончаренко, у 1944-му став одним з організаторів дивізії «Галичина».
А де була армія?
Взагалі, за сто років бій під Крутами став своєрідним міфом, де картинка про 300 палких необстріляних і практично беззбройних юнаків, які своїм життям зупинили наступ кількатисячної ворожої армії, міцно заступила собою історичну правду.
Утім і цей бій, і долі його учасників, і сам історичний контекст є набагато цікавішими за будь-який міф.
Власне, для того, щоб зрозуміти, що ж насправді відбулося на початку 1918 року в розбурханому революційними подіями Києві, потрібно ширше розуміння контексту.
Одним із поширених обвинувачень на адресу Центральної Ради є закиди, озвучені у своїх спогадах одним з учасників бою під Крутами, Борисом Монкевичем, про те, що «українське «правительство» опинилося майже безборонним, з відкритими кордонами, оскільки ще в грудні наказом військового міністра було оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці».
Частина правди в цьому є — один із лідерів Центральної Ради Володимир Винниченко на початках стояв на тих позиціях, що «не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій».
Ці ж погляди знайшли відображення і в IV Універсалі, де, крім утворення УНР, проголошувалося: «Розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств».
З іншого боку, варто зрозуміти, якою тоді була армія. Після жовтневого перевороту, підігріті більшовицькою пропагандою, частини цілими підрозділами залишали фронт і розходилися по домівках, не питаючи згоди ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради, ні своїх командирів.
Такі ж настрої панували й у багатьох гарнізонах та військових підрозділах: частина з них, як залишки Київського гарнізону, лишалася вірною Тимчасовому уряду, частина відверто піддалася на більшовицьку пропаганду (як перший курінь полку Сагайдачного, який підтримав повстання «арсенальців»), частина зберігала нейтралітет, не знаючи, чий бік прийняти.
У цій ситуації Центральна Рада могла розраховувати лише на патріотично налаштованих добровольців. І одними з перших на заклик захистити столицю відгукнулася саме молодь.
11 січня газета «Нова Рада» опублікувала звернення «До українського студентства», підписане Українською фракцією центру Університету святого Володимира, де був заклик до молоді записуватися до «Куреня Січових Стрільців».
Саме на їх основі була сформована Студентська сотня, яка і вирушила 25 січня під Крути.
Таким чином, 29 січня 1918 року на залiзничнiй платформi в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв, озброєних 16 кулеметами та однією гарматою. Із них студентства та молоді було трохи більше сотні.
«На загрожений напрямок вислані були найпильніші і, може, єдині боєздатні частини: юнаки Військової Школи ім. Богдана Хмельницького та складений з військових студентів і гімназистів т. зв. Студентський Курінь, фактично сотня, що перейшла до історії як головний герой Крут», — згадував пізніше і відомий поет, колишній старшина армії УНР Євген Маланюк.
На жаль, це все, на що могли розраховувати оборонці — в самому Києві в цей час більшовики підняли повстання на заводі «Арсенал», і потрібно було давати відсіч, та й лишати столицю зовсім без захисту теж було нерозумно.
«Було очевидно, що Київ не мав вільних військових частин», — констатував у своїх спогадах Аверкій Гончаренко.
«Треба лише було глянути на їхні обличчя»
Ще одним поширеним міфом є інформація про те, що станцію Крути захищали винятково студенти та вчорашні гімназисти.
Головним бойовим підрозділом, на який лягла основна відповідальність в обороні столиці під Бахмачем та Крутами, був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка, який на той час був найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині.
27 січня до них надійшло підкріплення: учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Студентської сотні. До них приєдналися і близько 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.
Та й сам курінь Січових Стрільців, за свідченнями колишнього помічника командира поручника Спиридона Довгаля, був створений іще в жовтні 1917 року і вже тоді до нього записалося більше 200 студентів.
«Це були переважно юнаки старшого віку, а дехто з них, найбільш з Народного університету, вже й на війні бував, і були між ними й студенти в старшинських рангах, як і вся команда куреня», — згадував український історик, офіцер армії УНР Микола Битинський. Дехто навіть мав досвід успішних бойових дій.
«Коли в середині січня вибухнуло в Києві більшовицьке повстання й партизани захопили готель «Прага» (в районі Золотих воріт. — Авт.), з даху якого кулеметним вогнем сягали приміщення Центральної Ради, то дві сотні Студентського куреня в тяжких вуличних боях відкинули ворохобників і штурмом взяли «Прагу». Вдруге Студентський курінь у силі 250 вояків виступив на Житній базар і відбив більшовицьких повстанців, які намагалися просунутися на Софійський майдан. Крім того, менші відділи куреня мали збройні сутички з большевиками в місті й на околицях: під «Арсеналом», у Маріїнському парку, на Подолі, на товарних станціях», — стверджує той же Микола Битинський.
Та й новобранці, які ввійшли до складу Студентської сотні, елементарний вишкіл перед Крутами таки пройшли.
За свідченнями Аверкія Гончаренка, «справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо там був мій брат із третього курсу медицини Університету святого Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там сім днів, уміють уже стріляти та що в Києві — ціле пекло», — писав він у спогадах.
Але головною «зброєю» студентів був патріотизм і готовність боронити край.
«Треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української держави», — згадує один із очевидців.
Попри це, Студентську сотню було поставлено на лівий край оборони, «найменше загрожений зі сторони противника», як свідчить Аверкій Гончаренко.
Було, правда, кілька новаків, але їх Гончаренко приділив до обслуги лазарету.
Але були й такі, що вже побували на протинімецькому фронті. Було й 20 старшин юнацької школи та двоє в Студентській сотні.
Був і саморобний бронетяг із гарматою й кулеметами під орудою сотника Лощенка. Був і лазарет із лікарем Бочаровим та санітарами.
Був і вагон із запасом набоїв та гранат, стверджує Борис Мартос, який у часи Центральної Ради обіймав посаду генерального секретаря земельних справ.
І під час відступу українських частин з-під Крут першою з-під удару була виведена саме Студентська сотня. Можливо, ця бойова операція обійшлася б і без особливих втрат, якби не один прикрий інцидент.
Коли надійшла команда до відступу, одна чота, чи то не розчувши команди, чи то в запалі бою прийнявши бажане за дійсне, кинулася в атаку.
Принаймні так це описує один з учасників тих подій Ігор Лоський: «Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кількох із них закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість потрапила до полону».
Аверкій Гончаренко до останнього чекав повернення студентської чоти і кілька разів стримував відправлення ешелону — серед тих, хто заблукав і вийшов просто до рук червоноармійців, був і згаданий раніше його рідний брат Федір.
Ще однією жертвою «муравйовців», розлютованих опором захисників Крут, став і Володимир Шульгін, брат генерального секретаря міжнародних справ УНР Олександра Шульгіна.
«Душу й тіло ми положим...»
Якщо оцінювати з військової точки зору, то бій під Крутами був досить вдалою бойовою операцією, і Гончаренко та «крутяни» повністю виконали поставлене завдання: з мінімальними втратами максимально затримати ворога.
На більше сподіватися було годі: півтисячі добровольців за всього бажання не під силу було зупинити червоних, які в 6-8 разів переважали їх чисельно, були краще озброєні і мали два бронепоїзди.
Та й під вечір у захисників станції почали закінчуватися набої — з цієї причини ближче до вечора залишила поле бою гармата сотника Лощенка. Саме тому було прийнято рішення відступати.
Ще однією причиною для згортання оборони стало повідомлення про те, що курінь імені Шевченка у Ніжині, заявив про перехід на бік більшовиків і міг ударити з тилу.
Утім, це був не просто відступ — за наказом Гончаренка, студенти замінували колії, які вели на Київ, і відступаючи, висадили в повітря рейки та резервні колії, чим іще на чотири дні зупинили наступ більшовиків на Київ.
Що ж до втрат, то Аверкій Гончаренко називає цифру в «250 юнаків, одна чота (близько 30 людей) студентів і 10 старшин».
Утім, це була загальна статистика, куди увійшли не лише загиблі, а й поранені, полонені та зниклі безвісти. Якщо ж брати лише загиблих під Крутами, то втрати тут будуть не такими значними, як для війни.
За дослідженнями історика Ярослава Тинченка, який докладно вивчав усі моменти цього бою, крім 27 студентів та гімназистів студентської чоти, а з ними ще двох українських прапорщиків, які, прикриваючи відхід своїх частин, потрапили в полон і були також розстріляні й закатовані більшовиками, на полі бою загинуло 10-12 бійців Студентської сотні (серед них — і їхній командир сотник Омельченко).
Ще 35-40 добровольців було поранено. Загалом же, за різними оцінками, українців під Крутами загинуло від 70 до 100 осіб (для порівняння — після захоплення Києва «муравйовцями» тут протягом трьох тижнів було розстріляно від 2 до 5 тисяч жителів; жертвою терору ледь не став і майбутній нарком освіти УСРР Затонський, у якого в кишені знайшли записку українською мовою).
А більшість з учасників бою під Крутами після повернення продовжили воювати на інших фронтах.
Зовсім іншими були втрати червоноармійців — більше 300 бійців лише вбитими. І причиною цього були не стільки майстерність і завзяття оборонців Крут, скільки самовпевненість нападників.
Як писав у спогадах Аверкій Гончаренко, «червоні розпочали свій наступ у зімкнутих колонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки...
Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі».
Така ж самовпевненість була і в Муравйова, який під час телефонної розмови з Гончаренком напередодні бою пихато дав наказ українцям «Приготовиться к встрече победоносной Красной армии, приготовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров все равно расстреляю».
Саме тому шалений опір, який отримали більшовики під Крутами, ошелешив їх. А побачивши, що їм протистояли вчорашні школярі, вони просто оскаженіли.
Як свідчать історики, які досліджували матеріали перепоховання, багато тіл було проколото багнетами, обличчя були побиті і понівечені, а деяких узагалі не можна було опізнати.
Хоча чого ще можна було чекати від сп’янілих від всевладдя і пропагованого місіонерства пролетаріату, що йшов творити революцію під гаслами «кто был никем — тот станет всем»?
Описи цієї «армії», яку залишили очевидці, до болю нагадують і дії, і поведінку «ополченців» під проводом того ж Гіві чи Мотороли та ж безкарність і лють від власного безсилля.
До речі, катування і розстріл полонених на станції Крути став чи не першим в історії випадком порушення Женевської конвенції 1907 року, яка гарантувала життя військовополоненим.
І все ж найголовніше завдання бою під Крутами було виконано — затримка на кілька днів наступу на столицю дала можливість уряду УНР на чолі з Винниченком евакуюватися до Житомира і там проголосити столицю.
А головне — вона значно зміцнила позиції делегації УНР на мирних переговорах із державами Четвертного Союзу, де російська делегація на чолі з Троцьким намагалася виставити єдиним легітимним представником України проголошену більшовиками в Харкові Українську робітничо-селянську республіку (за аналогіями із нашим часом — таку собі ДНР-ЛНР).
Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору, який визнавав УНР суб’єктом міжнародних відносин та значну військову підтримку.
Саме ця підтримка зрештою дала можливість за кілька місяців звільнити і Київ, і значну частину України від більшовиків.
Як народжуються міфи?
Чому ж героїчний чин української молоді, яким став бій під Крутами, на багато десятиліть у свідомості українців заступився «плачем на ріках Вавилонських» за кількома десятками бойових втрат? Цьому є кілька причин.
Першим кроком до міфологізації загиблих під Крутами стало урочисте перепоховання закатованих гімназистів у березні 1918-го на Аскольдовій могилі.
Для багатьох киян це стало символом тисяч жертв червоного терору, який вони щойно пережили. Та й Центральна Рада, яка щойно відновила свій статус у столиці, постаралася надати церемонії якнайбільше пафосу та символізму, попутно звинувачуючи тих, хто не виступив на їхньому боці.
«Велике щастя згинути так, у боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи», — проголосив на церемонії Михайло Грушевський.
Тоді ж, як зазначалося, прозвучало порівняння Крут із Фермопілами, а загиблих студентів — зі спартанцями, і сакральна цифра «300 героїв, які загинули за свободу» теж міцно закарбувалася в пам’яті.
Другою причиною саме такого сприйняття бою під Крутами стала, можна сказати, політична кон’юнктура.
Ще 16 березня у газеті «Нова Рада» вийшла стаття «Трагедія на Крутах» під авторством С. Ш. (швидше за все, це був Сергій Шемет, один із лідерів опозиційної на той час до Центральної Ради партії землеробів-демократів), де події під Крутами описували у трагедійному ключі.
«В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків — ентузіастів української національної ідеї. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соціального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді», — значилося в ній.
Таке чітке акцентування на тому, хто винен, пізніше стало зрозумілим — у той час сили, прихильні до гетьмана Скоропадського, вже готувалися до перевороту, тож їм потрібно було всіляко дискредитувати своїх опонентів.
У 20-ті роки цю тему ідеологи Скоропадського, які намагалися виставити своїх «попередників», Центральну Раду, як безхребетних, недалекоглядних і недолугих політиків, продовжили експлуатувати в публічній дискусії.
Особливо до цього долучився відомий історик Дмитро Дорошенко, який у своїй «Історії України 1917-1923 років» розповів, що Студентську сотню складали «напівдіти, які ніколи перед тим не тримали зброю в руках», які лишилися сам на сам із ворогом, зраджені своїми командирами.
Ця праця, яка пережила багато перевидань, до 1992 року була основним історичним документом, який формував сприйняття бою під Крутами саме під таким кутом зору.
Третю причину важко пояснити, але, мабуть, її витоки треба шукати в глибинах української ментальності. Або — це ще один нав’язаний нам міф. Але свої поразки ми знаємо і шануємо більше, ніж наші перемоги.
Річниця битви під Берестечком, де козаки зазнали поразки, щороку збирає тисячі українців, вона відзначається на державному рівні, тоді як 500-ліття битви під Оршею у 2015 році, коли об’єднане військо Великого Королівства Литовського під проводом князя Костянтина Острозького розгромило вщент московське військо і більш ніж на століття зупинила експансію росіян на наші землі, пройшло майже не помітно.
Про ту ж саму добу Визвольних змагань ми більше знаємо із бою під Крутами та трагедією Базару, тоді як були в ті часи і тріумфальний бій під Мотовилівкою, де війська УНР, які повстали після фактичного скасування Скоропадським самостійності і заяви про те, що Україна стає частиною «федеративної Росії», меншими силами розбили відбірні загони білогвардійців, і бій під Перегонівкою, де Махно фактично зламав хребет Денікіну, визначивши тим самим хід громадянської війни.
До речі, останнім часом з’являються чергові спроби міфологізувати бій під Крутами, порівнюючи захисників станції з новітніми «кіборгами», захисниками Донецького аеропорту.
Утім таке порівняння не зовсім доречне — і за кількістю бійців та віком, і за їхнім озброєнням та бойовою підготовкою, і за стратегічними завданнями одноденний бій під Крутами надто відрізняється від 242-денного протистояння захисників ДАПу.
Єдина сумна паралель, яка напрошується, — це жорстока розправа над полоненими, яку вчинили сто років тому бойовики «першої революційної армії Єгорова» і яку повторили в 2015-му такі ж відморозки на чолі з Моторолою, закатувавши і розстрілявши Ігоря Брановицького.
Зрештою, існують й інші паралелі. І в різні часи, можливо, починаючи з Крут, саме молодь із її ентузіазмом та юнацьким максималізмом не раз ставала тією рушійною силою, яка змінювала хід історії.
Багато послідовників крутян було серед бійців УПА, для яких бій під Крутами став символом боротьби за Незалежність.
Приклад київських студентів 1918-го надихав і учасників студентського голодування в 1990-му, що отримало назву Революція на граніті.
Чин Крутів можна простежити і в долі Устима Голоднюка, Романа Гурика та сотень їхніх побратимів, які стали Героями Небесної сотні, і тих, які, пройшовши горнило Майдану, пішли добровольцями на Донбас, змінивши студентські аудиторії на бліндажі та окопи.
Цей чин — у долі наймолодших захисників Донецького аеропорту, Святослава Горбенка (Скельда) та Сергія Табали (Сєвєра), у долі тих 18-річних українців, які в березні 2014-го штурмували військкомати, а тоді так і не повернулися з-під Іловайська, Дебальцевого, Маріуполя, Слов’янська, Щастя...
Але герої — це не лише загиблі. Подвиг — це не лише загинути за Україну, а й боротися і перемагати. І чин Крут так само є у долі 22 «запорожців» із 51-ї ОМБР, яких досі судять за начебто дезертирство, хоча жоден із них не зрадив присязі і не перейшов на бік росіян.
І в долі тисяч юних учасників бойових дій: і тих, які досі в окопах стримують агресію ворога, і тих, хто, повернувшись із війни, знайшов свою справу і продовжує розбудовувати Україну доступним їм способом. Бо головне, як казали герої фільму «Кіборги», знати не проти кого ти воюєш, а за що.
