Років зо тридцять тому на західних книжкових ринках оформився — і то успішно, брендово, сказати б, — жанр «путівник по письменнику».
Рефлективна есеїстика, що супроводжує дорожню карту творчості; аналітика коливань індексу популярності обраного автора.
Чи не першим українським аналогом стала книжка Івана Дзюби «Є поети для епох» (К.: Либідь, 2011).
Тоді путівник творчістю Ліни Костенко посів друге рейтингове місце у підномінації «Критика / біографії / мемуари», що засвідчило актуальність жанру і на вітчизняних теренах.
Щойно вийшла нова книжка І.Дзюби «Чорний романтик Сергій Жадан» (К.: Либідь, 2017), котра також фігурує у Короткому списку.
Не скажеш, що «путівник по автору» — геть новий для нас жанр. За радянських часів на пограниччі літературознавства і біографіки існували «нариси життя і творчості».
То були індикативні книжки, що маркували літпроцес за принципом «правильне життя = успішна творчість».
Та оскільки не всі добрі письменники дотримувалися традиційної орієнтації у співжитті з державою, далеко не всі мали такі «путівники».
Припускаю, що Сергій Жадан за тих часів не удостоївся би такої книжечки. Але досвід розвитку жанру в українській критиці був, й ось тепер «нариси життя і творчості» оживають у світовій парадигмі «путівників».
Книжка Івана Дзюби — ніби решето золотошукачів: що довше в руках, то ясніше зблискують крізь намул кристали розуміння текстів автора, котрий «пише, як хоче» та повсякчас «грається з читачем, як кіт із мишею».
У Дзюби є багато про вигадливі мікси масок і ролей, «щедро мінливих думок», «дивовижну енергію асоціативності, що пов’язує найвіддаленіші речі», і взагалі про густий туман, що повиває усе довкруг фішки «Жадан».
Аж так нашаровано ручної авторської міфології, ринкового PR-макіяжу та ФБ-шумовіння, що навіть досвідчений критик напружується: «Чи вірити нам чужій компетенції, навіть якщо вона Жаданова (чи псевдо-Жаданова, чи недо-Жаданова...)? Ризиковано».
Так, віра — річ ризикована. Філософ Тарас Лютий пише: «Віра є особливим екзистенційним напруженням, яке межує із шаленством» (Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2017).
У розмірковуваннях Івана Дзюби можна угледіти натяки на принаймні два «ризики віри». Перше: у що вірять Жаданові фанати (серед них і блогоподібні рецензенти; «літультрас», за визначенням І.Дзюби )?
Авжеж, критик не заходить у соціологічні хащі — тут розібратися годен лише фахівець із соціології читання. А таких у нас ніц немає. Тож можна хіба припускати.
Насамперед спробуймо збагнути, хто утворює це коло екзистенційного шаленства? Дзюба справедливо значить: Жадан «дав незаперечно природний поетичний голос багатьом зі свого не дуже благовісного покоління... яке має проблеми зі своєю ідентичністю, поривається казна-куди й не знати навіщо, а зрештою залишається в полоні».
Це — діти ресентименту, соціопсихічного феномену, добре описаного голландським філософом Сібе Шаапом: «Людина не почувається щасливою і шукає винного в цьому... Ти успішний, а я — ні. І це мені не подобається... Вони шукають якогось лідера, який розуміє, що вони лузери, і прийме їх такими, якими вони є... який забере і вирішить проблеми «простих людей» (Detox. Діалоги з філософом: ресентимент та політика. — К.: Бланк-Прес, 2016).
І.Дзюба добре виявив ресентиментську ставку нашого письменника, котрий створив «поетичний маніфест протестового соціального аутсайдерства, речником якого подобалося бути молодому Сергієві Жадану».
Літерат і далі «уперто солідарізується з ними», всіляко демонструючи «опікунський порив». Чи дивно, коли ця соціальна страта сприймає Жадана за месію?
Безвідмовним інструментом впливу на ресентиментне середовище є популізм.
І. Дзюба фіксує у Жаданових текстах і «риторику як замінник ідеї», і «імпровізування... демократичного (плебейського) формату»; ретрансляцію «усередненого болю й усередненої відповідальності», ба, навіть часом і «нерозбірливість, щоб не сказати всеїдність».
Утім, популістом Сергія Жадана не назвеш — принаймні, у звичному нам політичному значенні.
«Швидше, він іронізував із самого споконвічного феномена стадної потреби в найпростіших поясненнях найскладніших речей», — пише І.Дзюба.
Та мерехтлива зміна ролей-масок дозволяє письменникові «давати слова» різним спікерам, включно з відвертими популістами, провокаторами та просто відморозками.
І не добереш одразу, який месидж продукує ця «ряснота химерного люду», а котрий із них належить власне громадянинові Жадану.
Назагал беручи, «багатоканальність, багатоекранність поетичного бачення, в якому миготлива гонитва кадрів створює картину, незмірно об’ємнішу й самовладнішу за дикторський текст і мовить пронизливо про нашу добу», — таке Жаданове «кіно» цілком літературно самодостатнє і навіть вельми поживне для спеціального соціодослідження.
Але отой «дикторський текст», хоч як крути, не обійдеш. Це і є другий «ризик віри», про який пише Іван Дзюба: у що ж вірить сам письменник Жадан?
Інакше кажучи, ходить про відповідальність за написане, особливо — за написане талановито («дбайливо і не без любові подано есенцію їхнього переважно немудрого життя, що переплелося з життям країни в ці багаті на ексцеси роки»).
А ще інакше — про можливість мистецтва поза політикою, а відтак і поза соціумом. Ствердна відповідь з’явилася з розпадом радянської системи і блискавично сягнула рівня масової ідіосинкразії на статус письменника як «інженера людських душ». Зрозуміло, ефект пружини.
Утім те, що формулою скористався Сталін і довів до потворності, ще не означає її хибності. Раніше подібно шахрайствував Лєнін із так само правдивою тезою, що жити в суспільстві й бути вільним від нього — не випадає.
Направду ж, як пише аналітик Володимир Моренець, «художня думка ніколи й не розривалася між заангажованістю й незаангажованістю, а за будь-яких обставин завжди ангажувалася у щось: чи то в ідею соціального служіння (позитивізм), чи то в покликану дати вичерпні відповіді на головне ідею мистецтва для мистецтва (ранній модернізм), чи то в пошук Абсолютної істини (високий модернізм), чи то в концепт мистецтва як гри і тотального релятивізму (постмодернізм).
Все це — різні типи того, що ми називаємо гарним французьким словом «ангажемент» (СіЧ, 2016. №2).
Моренець же простежив і за першовитоком новоукраїнської ідеї про «морально-світоглядну непідзвітність автора і його творива» — віднайшов її у ранньому (1985) вірші Андруховича, що завершувався словами «Я ні при чому».
Тоді це виглядало, «як рафінований і морально забезпечений глум над радянською ортодоксією; як зневажлива усмішка в злобно-налякане лице цензора; як тонко різьблена мармурова дуля під ніс полум’яному захисникові радянського мистецтва з його класичним набором неодмінних прикмет «високого мистецтва, що служить народові».
«Безпритульному Сергійкові зі Старобільська» (Олександр Ірванець. Харків-1938. — К.: Laurus, 2017) було тоді лишень одинадцять рочків. Але ти ба — запало в пам’ять.
Аж так, що вся подальша персонажно-риторична структура Жаданових текстів перетворилася на «натхненну поетичну апологію байдужості» (І.Дзюба).
Аж так, що в одному з кращих своїх віршів 2014-го року «Звідки ти, чорна валко?» поет пояснює донецьке лихо — «не пощастило».
Усі проковтнули, один В.Моренець звівся: «Не пощастило» — це вияв абсолютної інфантильності і однозначне свідчення нездійсненого морального вибору...
Яке тут може бути «пощастило — не пощастило»?! Сапку в руки і — вперед, талановитий ти наш! Або — не скаржся, не канюч і не нарікай, бо, крім себе, й немає на кого... «Не пощастило» — аби ми всі знали — це ж, фактично, діагноз соціуму і вердикт моральній інволюції позитивного «я»/«ми» (тут постмодерним пастишем не порятуєшся). Кажуть люди, «приїхали», маємо результат того, що закономірно трапляється на шляху нерозумних генералізацій».
Ані Моренець, ні Дзюба не ставлять під сумнів Жаданів талант, вважають його чільним письменником доби; високим професіоналом, єдиний вірш якого «годен виправдати все інше» (І.Дзюба).
Проте обидва критики перебувають у парадигмі, сформульованій Віталієм Дончиком: «Сувора вимогливість до творців літератури й беззастережна любов до самої рідної літератури» (Доля української літератури — доля України. — К.: Грамота, 2011).
Тож, починаючи свою книжку-розмисел, Іван Михайлович Дзюба трохи, сказати б,.. жартує: мовляв, «Жаданові це вже не потрібне... і не його фанатам, і не майбутній історії літератури».
Медіаграмотність потрібна усім (інша річ, чи фанати спроможні нею опанувати). Про історію літератури мовчу — вона вже доповнена цією книжкою.
Ну, а на аналітику не зважають хіба графомани та українські президенти.
ХРЕСТОМАТІЯ: КОРОТКІ СПИСКИ
Напередодні Нового року відбулася чотириденна експертна сесія Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2017». Фахівці оцінили понад тисячу видань.
Починаємо публікувати шортлисти кожної підномінації – по сім найподієвіших книжок сезону (за абеткою). Лауреати з цих списків будуть оголошені на церемонії нагородження всередині лютого.
Художня класика
Михайло АРЦИБАШЕВ. Санін; Томас ГАРДІ. Джуд Непримітний; Натаніель ГОТОРН. Червона літера; Даніель ДЕФО. Радощі і прикрощі славнозвісної Молл Флендерс. Сер. «Заборонена класика». – Х.: Ранок; Фабула, 416+448+288+368 с.(п)
Мацуо БАСЬО. Поезії. – К.: Веселка, 311 с.(п)
Грецька епіграма. – Л.: Апріорі, 240 с.(п)
Езра ПАВНД. Вибраний. У 2 томах. – К.: Пенмен; Українські пропілеї, 374+502 с.(п)
Михайль СЕМЕНКО. Повна збірка творів. У 4 томах. – К.: Темпора, 254+256+256+382 с.(п)
Григорій СКОВОРОДА. Найкраще. – Л.: Terra Incognita, 320 с.(п)
Максим СТРІХА. Улюблені переклади. – К.: Пенмен, 770 с.(п)
Життєписи
Михайло НАЗАРЕНКО. Поховання на могилі (Шевченкова біографія у фольклорі та фейклорі). – К.: Критика, 624 с.(п)
Дмитро ПАВЛИЧКО. Спогади. Том 2. – К.: Ярославів вал, 632 с.(п)
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Протирання дзеркала. Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури. – К.: Ярославів вал, 688 с.(п)
Марко Роберт СТЕХ. Есеїстика у пошуках джерел. – К.: Пенмен, 742 с.(п)
Леся УКРАЇНКА. Листи. 1898–1902. – К.: Комора, 544 с.(п)
Леонід УШКАЛОВ. Ловитва невловного птаха: життя Григорія Сковороди. – К.: Дух і Літера, 368 с.(п)
Франківська енциклопедія: у 7 томах. Том 1. – Л.: Світ, 678 с.(п)
Літературознавство / критика
Юрій БАРАБАШ. Вулиця Крокодилів / Невський проспект. І поза ними. – К.: Темпора, 208 с.(с)
Іван ДЗЮБА. Тарас Шевченко серед поетів світу. – К.: Либідь, 424 с.(п)
Іван ДЗЮБА. Чорний романтик Сергій Жадан. – К.: Либідь, 112 с.(п)
Архієпископ Ігор ІСІЧЕНКО. Війна барокових метафор. – Х.: Акта, 348 с.(с)
Історія української літератури. ХХ – поч. ХХІ ст. У трьох томах, 3 том. – К.: Академія, 544 с.(п)
Юрій КОВАЛІВ. Історія української літератури. Кінець ХІХ – поч. ХХІ ст. Том п’ятий. – К.: Академія, 544 с.(п)
Шевченківська енциклопедія. Літературні твори. – К.: Інститут літератури НАНУ, 896 с.(п)
