Минуло сорок днів, як не стало людини на ім’я Віталій Дончик.
Лишилися його книжки. І сором-сум, що не прочитав котрусь вчасно.
Як-от цю: «Доля української літератури — доля України» (К.: Грамота, 2011).
Віталій Григорович — автор десятка літературознавчих книжок; вельми поважний корпус, як для критика. «Доля...» — власноруч вибране: з аналітичних спостережень за літпроцесом, з розмірковувань про суть критики, зі спогадів. Вийшов добрий посібник.
Віталій Дончик — наскрізна постать 1960–1980-х років; без цього імені важко скласти пазл життя на окупованій соцреалізмом літературній території.
Так, він вважав соцреалізм «окупаційною літературою».
Але застерігав: «Узагалі в нас пишуть про соцреалізм приблизно так, як... люди, які не перебували на окупованих територіях, уявляли тамтешнє життя».
А під окупацією — де б і коли б то не було — життя триває не лише у чорно-сірих тонах. Сонце й кохання жоден окупант скасувати не годен. Не кажучи вже про дисидентство і спротив.
«На індивідуальному рівні, в окремих клітинах літературного організму... не вщухала боротьба за творчу незалежність», — писав В.Дончик.
І наголошував: аби збагнути, що не вся українська література тих часів була соцреалістичною, «мікрохірургічний» підхід (на соціо- і психорівнях) — найнеобхідніший».
Звісно, писати про соцреалістичну окупацію стало можливим лишень наприкінці 1980-х, а от «мікрохірургічна» критика була тоді єдиним професійним інструментом для чесного літературознавця. І Віталій Дончик — майстер такої нано-аналітики.
Як пригадував ті часи Володимир Яворівський, «для багатьох з нас часто було куди важливішим, що усно скажуть про новий твір Віталій Дончик, Микола Ільницький, Микола Жулинський, Григорій Сивокінь, Іван Дзюба, аніж як напише в газеті Леонід Новиченко, котрий звірив свою позицію в цека» (Літературна Україна, 14.05.1992).
Дончик — попри фахову обачність, як засіб виживання, — умів зберегти головні акценти усної відвертості у писаних рецензіях.
Та якби тільки здатність віднаходити адекватно-безпечні означення — він, напевне, лишився би хіба у переліку тогочасних критиків (нехай і у топі). Аж ні: Віталій Дончик став «підручником», бо втілив своєю практикою світове розуміння критики, як «літератури мудрості» (Гаролд Блум. Західний канон. — К.: Факт, 2007).
На початку своєї вибраної книжки він пише: «Укладена істориком літератури на основі доробку критика».
Як на мене, тут немає протиставлення, бо істориком літератури може стати виключно критик-аналітик. В.Дончик не лишив тут писаних застережень, але усім корпусом своїх рефлексій переконує, що «розкрити літературу, як вмістилище соціальних істин», здатен лише аналітик, який є апріорі істориком.
І неважливо, що він досліджує — історію, літературу чи політику. Таких аналітиків завжди мало. Дуже мало. Порахувати — пальців рук забагато. Віталій Дончик був одним із таких.
Якось той же В.Яворівський написав вітальний текст до Дончикового ювілею: мовляв, найкращий його твір — програма Народного руху України.
Якщо зробити поправку на необорний потяг письменника-депутата до гіпербол — то він не аж так відбіг від істини.
Пишучи-упорядковуючи той документ, що неабияк вплинув на весь подальший спосіб українського життя, літературний критик Віталій Дончик, безперечно, максимально використав увесь свій аналітичний досвід. Вийшов взірець мистецтва можливого (тодішнього).
Власне тоді, наприкінці 1980-х, Віталій Дончик відійшов од активної літературно-критичної практики.
Спочатку його поглинула політична кухня — у багатовекторній команді Руху був таким собі стабілізатором; його аналітична оптика довший час уможливлювала конвергенцію демократичних ідей з різним рівнем радикалізму.
Періодично писав доказово-прозорі політикознавчі статті — остання збірка цієї Дончикової аналітики вийшла 2015-го: «Любіть Україну, або Яку державу ми будуємо?» (К.: Літературна Україна).
Та найглибші, сказати б, політологічні прозріння містяться в його літературознавчих розвідках — знав бо рефлективний світ письменства досконало.
Саме з аналізу літпроцесу виплив висновок, якому позаздрить і спеціалізований культуролог: «Нам постійно нав’язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав’язувалася цивілізація безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізація мародерства».
А коли у 1990-ті всіх шокувала новітня російська брутальність на Кавказі і ще не знати було терміна «гібридна війна», В.Дончик висновковував: «Така само чеченська війна велася в Україні завжди». І це також ґрунтувалося на літературній семіотиці.
На перший позір дивно, коли Віталій Дончик зводить енциклопедичні таланти Івана Дзюби до двох головних проявів: «Дослідник і політик».
Та це тому, що В.Дончик розумів політику власне як аналітику.
Звісно, і для нього Дзюба — насамперед високий знавець літератури, але в аналітичних координатах — «учений, стурбований перспективою розвитку нації».
У цьому ж річищі й Дончикова оцінка творчості Ліни Костенко: «Національна критика». Тобто в основі своїй — «поезія як учинок». А вже назовні — «як дія і як краса».
Під цим же кутом зору письмо Євгена Гуцала класифікував як «народознавчу прозу», а його «Ментальність орди» вважав за «неоціненний внесок у політику».
Вельми цікавим є Дончикове трактування Олеся Гончара. Критик здає собі справу, що письменник «успішно дебютував» взірцево соцреалістичними «Прапороносцями».
Але далі — «поступово, спочатку латентно, згодом — чіткіше й принциповіше долав приписи й постулати соціалістичного реалізму і крок за кроком віддалявся від нього».
Й нарешті викристалізувався у «романтичного реаліста», романтика котрого нагадує щиру ейфорію Хвильового, а реалізм водночас дозволяє порушувати «проблему морального браконьєрства».
Так, за класичною соціологією Гончарова постава означується як конформізм. Але ж — вимушений, підокупаційний. Викреслювати з-під окупації любов до життя — агресивне невігластво.
Проте й досі доводиться говорити про «Гончарів оптимізм, який так дратує новітніх критиків».
Віталій Дончик сформулював для себе «дрес-код» критика: «Сувора вимогливість до творців літератури й беззастережна любов до самої рідної літератури».
Високо поціновуючи Анатолія Дімарова («внутрішня конденсована епічність... історія в людині, а не людина в історії... сага про корозійні процеси переродження»), він тверезо значить: «Перших 7-8 книжок А.Дімарова... ще не заявляли самобутнього письменника».
Далекого 1981 року, коли чи не кращий роман Володимира Яворівського «Оглянься з осені» узялися дзьобати зусебіч, В.Дончик ретельно просканував літературний контекст і дійшов аргументованого самодостатніми прикладами висновку: «Ні в кого не позичував В.Яворівський ні химерності, ні умовності, ні взагалі своєї цілком власної, цілком індивідуальної манери».
Може, єдиний автор, до якого критик не висловив слушних претензій — Микола Вінграновський, котрий створив «світ, де все живе й рухається... Все з’єднане одне з одним, живе одне одним і немає меж і кордонів... Безкінечне розмаїття світу і цілісність цього світу... Кожне конкретне слово... стає гнучким і багатовимірним... Повне рівноправ’я, демократизм усіх понять і слів... кожне здатне випромінювати свої барви й відтінки». Й нарешті — мов епітафія — «Бог любить таких, вічність любить».
А коли критик не встигав сам «розібратися» з кимось — рамково окреслював локацію майбутнього аудиту, як-от щодо «численних романів і повістей Валерія Шевчука, у яких критика ще не розрізнила видатні, більші чи менші успіхи або неуспіхи». В.Дончик лишив чимало таких техзавдань для наступних аналітиків літпроцесу.
Якось він побіжно означив чи не поворотну для української прози 1970-х подію: вихід перших перекладів Ґабріеля Ґарсіа Маркеса, що вплинуло на з’яву цілої «фольклорно-міфологічної течії», і пропонував під цим ракурсом по-новому глянути на спорідненість таких нібито не схожих один на одного письменників, як Дрозд, Яворівський, Гуцало, Земляк, Чендей, Міняйло, Федорів, Близнець, Пушик, Вінграновський, Іваничук, Загребельний.
А щодо Павла Загребельного, є у Віталія Дончика нерозвинута теза стосовно корпоративної критичної підтримки масових жанрів. «Вільний і нескутий канонами» Павло Архипович не дуже потерпав від офіціозу, бо сам перебував у ВІП-колі.
А проте і метрові перепадало за прихильність до історичного жанру, де «керівна роль партії» апріорі виставлялася за двері. Інструментом наскоків було «непохвальне тоді слівце «белетристика».
А от піднести голос на захист «може, і не першокласних» Юрія Дольд-Михайлика та Ростислава Самбука, що ставили на ноги український екшн та детектив, — вважав справою своєї професійної честі й закликав до того ж колег-критиків.
Прикметно, що подібним «волонтерством» на користь масової літератури займалася і Дончикова колега з Інституту літератури Соломія Павличко (разом з котрою, до слова, вони одночасно вийшли з партії) — згадаймо, бодай, її ефективну підтримку дебюту А.Кокотюхи.
Порівняно з реактивністю 1960–1980-х років, у дев’яності Віталій Дончик писав небагато, бо нарешті чи не всуціль присвятився своїй мрії — створенню новітньої історії української літератури.
За великим рахунком, це шлях усіх видатних критиків, парадиґма професіоналізму — хоч згадуваного сучасного американця Гаролда Блума, хоч нинішніх українців — Юрія Коваліва чи Михайла Наєнка.
Або, як зауважено у книжці «Історії літератури» (К.: Смолоскип; Л.: Літопис, 2010) — «щоб посісти роль спостерігача, слід відмовитися від активного втручання в соціальний дискурс».
1995-го за редакцією Віталія Дончика виходить двотомовий підручник «Історія української літератури ХХ століття» й наступного року він дістає за цю працю Шевченківську премію (разом із Володимиром Моренцем, Григорієм Штонем, Андрієм Кравченком, Юрієм Ковалівим, Володимиром Мельником, Михайлом Наєнком та Вірою Агеєвою).
А ще за рік в університетському видавництві «Либідь» книга опублікована вдруге, що для наукової роботи є майже виключенням.
А з 2000-х Віталій Дончик упритул підійшов до реалізації свого мегапроекту — створення Історії української літератури у дванадцяти томах.
Прикметно, що на той час існувала неабияка опозиція самій ідеї: мовляв, на Заході багатотомові історії літератури давно не актуальні.
Але ж на Заході все гаразд із канонами та іконостасами, а наша література розшарпана на материкову й діаспорну; дозволену, проскрибовану, заборонену і просто розстріляну; потерпілу від імперського культур-рейдерства сусідів, а останнім часом іще й від рекламної вседозволеності.
Віталій Дончик захистив проект у чисельних дискусіях, і 2013-го вийшов перший том «Давня література (Х — перша половина ХVІ ст.)» — цілком піонерське дослідження початків нашої писемності, до того почасти фальшованих, почасти вкрадених російським літературознавством.
Віталій Григорович устиг випустити чотири томи й декілька повністю підготував до друку. Вихід кожного наступного щоразу нагадуватиме нам високий стандарт професійної української критики. Цей стандарт має ім’я: Віталій Дончик.
