Мама Їлина Синківська виношувала його у найлихішу годину нищення нас як народу.
Коли чинився Великий Терор, який забрав найкращих, найздібніших, найрозумніших із нас, щоб рештки нашого народу стали поживою для Росії.
Мама Їлина породила його на саме Різдво Христове року Божого 1938-го.
І не посміла записати його сьомим січня, записала шостим. Але таки дала йому ім’я Василь.
Ім’я ж це грецькою — Базилеос — означає «володар», «господар», «цар».
«В Україні, — казав Василь, — чи не кожна четверта матір називає свого сина Василем, підсвідомо карбуючи потяг до конче необхідної нам, щоб вижити, державности».
Маємо 5 січня Василя Чумака, 8 січня Василя Симоненка, 12 січня Василя Еллана-Блакитного.
У Києві вже стало традицією справляти 14 січня «Свято Різдвяних Василів» у Київському міському будинку вчителя і вручати на ньому премію імені Василя Стуса.
Уже три роки немає з нами великого подвижника національного духу Євгена Сверстюка, який пам’ятав і організовував такі ювілеї...
«Кому багато дається, з того багато й спитається»
...Якось в останній рік свого земного, ба, шевченківського 47-річного віку, вже на Уралі, в селі Кучино, у таборі особливого режиму ВС-389/36, у моїй присутності Василь спитав глибоко віруючого діда Семена-Покутника:
— А що то є чоловікові — народитися на таке велике свято?
— Це додаткова ласка Божа, щастя, — сказав дідо. І, подумавши, додав: — Але кому багато дається, з того багато й спитається.
Зауважмо: Чорновіл і Стус народилися на Різдво Христове. Перший — на католицьке, другий — на православне. Україна 24 грудня гідно відзначила 80-річчя Чорновола. Побачимо, як відзначить 80-річчя Стуса.
А «знакомитих дат» у Стуса вистачило б на святого...
5 вересня 1918 року нарком юстиції Російської Федерації Д. І. Курський, керуючий справами Совнаркому В.Д. Бонч-Бруєвич і нарком внутрішніх справ Г. І. Петровський (той самий добрий дідусь в окулярах, який iще недавно каменем сидів біля Парламентської бібліотеки в Києві) підписали декрет Совнаркому про Червоний терор.
Він тривав 73 роки. Ми, політв’язні, відзначали цей день голодуваннями та заявами.
4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» перед переглядом фільму «Тіні забутих предків» аспірант Василь Стус виступив на захист заарештованих кілька днів тому шістдесятників.
12 січня 1972 року та в подальші місяці заарештовано до ста осіб iз молодої української інтелігенції. В тому числі Стуса.
Уночі після підписання 1 серпня 1975 року Прикінцевого акта Гельсінської наради НБСЄ у Стуса стався прорив шлунка. Це було в Барашево, в Мордовії.
Він хотів вийти з барака, але знепритомнів і впав. Чорновіл із друзями взяли Стуса на простирадла і понесли на вахту. А там кричать: «Стой! Стрелять буду!».
6 травня 1984 року після операції помер Олекса Тихий. 4 вересня — Юрій Литвин. 7 жовтня — Валерій Марченко.
Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері від голодування та холоду загинув Василь Стус.
Отакі «знакомиті дати».
Те, що було за смертю, я спізнав,
всю силу таємничого діяння,
весь морок неб і твань землі движку.
І тяжко жити, цим знанням підперши
свою оселю, витрухлу на пустку...
Це Стус написав після операції 10 грудня 1975 року. Це День прав людини, встановлений ООН 1948 року.
Щойно повернувся Стус із Моршина та Львова до Києва, як у його помешканні у Святошині, на Львівській вулиці, 62, квартира 2... (Так і напрошується: стаття 62, ч. 2 Кримінального Кодексу УРСР, «антирадянська агітація і пропаганда»).
Отож 12 січня 1972 року КДБ вчинив новий покіс української інтелігенції. За ґратами опинилися також Василь Стус, Ірина Калинець і Стефа Шабатура...
11 січня 1977 року вивозили Василя етапом із табору, що в «посьолку» Лєсной у Мордовії, на заслання.
Заварили ми цілу 50-грамову пачку чаю на три літри окропу — пишні були випровадини.
Майже два місяці етапу — і 5 березня опинився він у селищі імені Матросова в Магаданській області.
Якраз у річницю смертi Сталіна. Там Василь працював у золотодобувній штольні. Як ото декабристи, які «із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому» (Т. Шевченко).
Напрошується аналогія перепоховання Стуса, Литвина і Тихого 19 листопада 1989 року з перепохованням Тараса Шевченка 22 травня 1861 року...
«Поет живе у своєму світі»
У Різдвяний вечір 1983 року в таборі особливого (камерного) режиму на Уралі Стуса кинули в карцер. За що?
Напередодні він звернувся до чергового помічника начальника колонії капітана Ляпунова, щоб довідатися про долю вилучених недавно під час обшуку паперів, на які не видали ніякого документа.
— Хто забрав?
— Отой новий офіцер, татарин, прізвища його не знаю.
Ляпунов склав рапорт, у якому зобразив розмову як образу національної гідностi майора Ґатіна. Хоча майор Ґатін має виразні азіятські риси, але він уже, мабуть, записався до вищої раси — до «велiкого русского народа». Йому соромно бути татарином.
Отак у Різдвяний вечір, якраз на день свого народження, Василь опинився в карцері. Одночасно посадили й естонця Марта Ніклуса.
— Василь, где ты? На крыше? — Ніклус недавно вичитав, що в якійсь країні в’язні повилазили на дах тюрми і начальник не знав, як їх звідти познімати. Російських би їм фахівців...
— У якійсь душогубці... Імені Леніна-Сталіна... І Ґатіна-татарина! — відповів Василь.
Я стою коло дверей своєї 17-ї камери, дослухаюся, переказую співкамерникам, що чути. Наглядачі гримають на Ніклуса і Стуса, але ображена Василева душа не знає впину.
Тоді вмикають гучномовець, зумисне для цього встановлений у коридорі. І все ж Василь у перерві між мовленням дикторів устиг прокричати:
— Хто не братиме участи в голодівці 12 січня — той боягуз!
Цей день, за ініціативою В. Чорновола, ми відзначали з 1975 року як День українського політв’язня — на відзначення арештів 1972 року.
Про намір тримати голодування або подавати заяву протесту ми вже один одного інформували, але, згідно з зеківською етикою, кожен сам собі вирішує, як йому чинити.
Тож мене здивували ці слова:
— Ну, це вже не Василь говорить.., — скрушно констатую.
Тоді Юрій Литвин мені болісно зауважує:
— Василю, не можна поета міряти однаковою зі всіма міркою. Поет живе у своєму світі, нам не відомому, тому ми не маємо права його осуджувати зі своєї раціоналістичної вежі, бо ризикуємо помилитися...
Ліг на свої нари в куточку (тоді ще можна було) та й закрив лице, бідачисько... Так мені відкрилася ще одна істина.
Після карцеру Василеві оформили рік одиночки, де ще не раз саджали в карцер, і ті карцерні доби додавалися до року одиночки. Тож вийшов він звідти аж у лютому 1984 року, і ми з ним пробули у 18-й камері півтора місяця.
А імпровізація Василева стала нашим фольклором: сидиш ото, закручуєш осоружні ґвинтики, збираючи деталі до праски, гатиш викруткою: «За Леніна! За Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку — за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму ввібгаєш?»
Бувало, що Василь докоряв за пасивність. Він жив у режимі постійного крайнього напруження і хотів, щоб такими були й інші.
— Василю, — пояснював я йому, — не можу я бути таким, як ви. Я здатний на екстремальні вчинки, але протягом короткого часу. Не можу я бути в стані конфронтації постійно. Мене не вистачить надовго. Не можу я братися за камінь, якого не підніму. Тільки вклякну та осоромлюся. Не можу я постійно палахкотіти, але я годен ще довго чадіти, хай їм дим очі виїдає...
Василь погоджувався з цим і казав, що негоже і йому весь час вириватися наперед, треба оглядатися на громаду, на фізичні та духовні спромоги цих виснажених, а часом уже й перетлілих людей, котрим просто негоже поступитися своєю позицією, тому вони через силу стоять на своєму, лиш би не поступитися назад — де там уже йти вперед!
— Я не герой, Василю, я жертва. І якщо хочете знати, то цілком серйозно вважаю, що, крім як на оце сидіння, я вже ні на що не годен — тут із мене найбільша користь Україні...
Може, ці думки здадуться комусь занадто розпачливими, але люби, Боже, правду — не були вони позою, продиктованою страхом. Пізніше Василь скрушно мовив:
— Біда мені з цими плохими вівцями. Скільки сидиш — усе на них оглядайся.
А про Лук’яненка якось сказав, киваючи в бік його камери:
— Ото Чоловік!
Це звучало по-євангельському: «Се Человєк!».
В одиночці тяжчі умови, але маєш самоту. Сидячи там, Стус не тратився на балачки і мав більше вільного часу.
Діставши книжечку віршів Рейнера Марії Рільке німецькою мовою (передмова російською), він узявся перекладати його елеґії.
Працював «запоями», ночами спати не міг — добре, що в камері і вночі світиться.
А камера його була в самім куточку барака: декотрої ночі наглядачі туди й не заглядали. Та й чути їх, коли йдуть. Якщо, звичайно, не підкрадаються.
Тож часом уранці відчиняються двері:
— Ну, Стус, давай, что ты там насочинял за ночь.
Стус мовчки стає в кутку: у голій камері ніде щось сховати...
Того зошита нема. Як нема і зошита в блакитній обкладинці, названого в останніх листах «Птах душі».
Той «Птах» не вилетів із-за ґрат. Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури.
«Стусова творчість — як дерево з обрубаною верхівкою», — казала Михайлина Коцюбинська.
«Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників»
...Якось у задумі Василь сказав:
— Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишатися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав.
Хтозна, читачу, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував він своєї ранньої загибелі («Ми канемо у вічність молодими»; «Сподоб мене, Отче, високого краху») — то й вірші його були б інакші.
А все ж таки, найнадійніше, що залишається від нас, — записане слово. Тож лишається від Василя перш за все поезія як зматеріалізований у слові біль стражденного сина за матір Україну: вона найвиразніше мовила сучасникам і нащадкам його вустами, як у столітті XIX — вустами Тараса Шевченка.
Він був оголеним нервом епохи, котра, дай Боже, вже минає. Він відчував її так тонко і гостро та пророкував майбутнє так точно, що ми ще не раз подивуємо його дарові.
Саме це — здатність бачити майбутнє — і є ознакою генія:
Ще кілька літ — і увірветься в’язь.
Колючий дріт увійде в сни діточі,
і всі назнаменовання пророчі
захочуть окошитися на нас.
Червона барка в чорноводді доль
загубиться. І фенікс довгоногий
тебе принесе в ясні чертоги
від самоволь, покори і недоль.
А все тоте, що виснив у житті,
як рить, проб’ється на плиті могильній,
бо ж ти єси тепер довіку вільний,
розіп’ятий на чорному хресті.
P. S. Із книжки: Василь СТУС у віддзеркаленнях. Спогади Василя Овсієнка про Василя Стуса. Упорядник Оксана Дворко. Комп’ютерна верстка: Ярослав Стус. — Полтава, 2007. — 192 с.
Василь ОВСІЄНКО, політв’язень, публіцист, історик дисидентського руху
