Душа війська: як АТО стала територією автентичності українського воїнства

29.11.2017

Капелан Андрій Зелінський.

Андрій Зелінський — штатний капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти.

38-річний священик Української греко-католицької церкви понад 11 років свого життя присвятив задоволенню духовних потреб українських військових, від початку путінської агресії — в зоні АТО.

Останні два роки він — душпастир морських піхотинців. Проте мій інтерес до цієї персони значно глибший, аніж написання оповідки про капелана на війні.

Адже Андрій Зелінський виховує лідерів і має напрочуд цікаве й актуальне бачення формування ідеологічно-духовного фундаменту війська.

Щоб читач осягнув масштаб інтересів та освіченості капелана морських піхотинців, зауважу, що отець Андрій вивчав філософію у коледжі St. Basil College (Стамфорд, США), богословську освіту здобув в університеті Pontificia Universita Gregoriana (Рим, Італія), а політологічну — в Національному університеті «Києво-Могилянська академія».

А ще він — один із натхненників розбудови Української академії лідерства.

Це програма особистісно-суспільного розвитку, основний елемент якої — десятимісячний курс для випускників середніх шкіл, базований на цінностях та вихованні лідерських якостей.

Андрій Зелінський націлений на те, щоб сформувати й утвердити у війську як систему сучасну філософію воїна: нескореного, вільного і завжди вірного.

А для цього потрібно вселити дух-стрижень у кожного бійця та офіцера.

Сам капелан прихильність військових заслужив тим, що зголосився разом із морськими піхотинцями здобути право носити чорного берета: з бійцями, які рік воювали на підступах до Маріуполя, капелан долав усі випробовування, аби потім заслужено його одягти.

Лідерство — як філософія воїна

Андрій Зелінський буквально на добу приїхав до Києва з розташування бригади (дислокується в Миколаєві), аби присвятити цей день лекціям і зустрічам. Вечірньої пори він знайшов шпарину часу для спілкування в одній з кав’ярень на Хрещатику.

— Чим ви, отче, наразі живете? — запитую в співрозмовника по тому, як ми нагрілися кількома ковтками кави.

— Я опікуюся розвитком етосу (узагальнена характеристика культури певної соціальної спільноти, що виражена в системі її панівних цінностей і норм поведінки. — Авт.) українського воїна. Він наповнений певними елементами воїнської романтики, що приваблює, захоплює, вербалізує дух, — відповідає капелан.

— Які існують особливості, власне, капеланського служіння в морській піхоті?

— Це подвійне завдання, адже там капелан покликаний дбати не лише про духовні потреби окремих вояків, а й про дух самої морської піхоти. Перебуваючи серед морпіхів два роки в районі проведення бойових дій, я зауважив, що це рід військ, де легко помітити інтерес та запит на цінності, або певний воїнський етос — важливий фактор в організації повсякденної життєдіяльності й навіть тактики бою.

Сучасна глобальна військова культура має важливу тенденцію — формується або вже сформовано чітку артикуляцію цінностей воїна. Приміром, провідником і захисником військового етоса в Америці є міністр оборони США Джеймс Меттіс. І це не ідеологія в чистому вигляді, про яку ми звикли говорити, і не лише патріотичне виховання. Це генезис певного типу характеру воїна.

І коли ми говоримо про етос звитяжця, то маємо на увазі цінності, чи, якщо хочете, Кодекс честі, які зрештою впорядковують його особистісний розвиток, взаємини у військовому колективі, формують типаж, здатний жити і боротися заради перемоги. Тобто, це філософія воїна, яку насправді Збройним силам так і не вдалося згенерувати за чверть віку.

Андрій Зелінський диференціює військовослужбовця і воїна. Перший, на його думку, є особою, яка виконує умови контракту, закону, а другий — це тип характеру.

І вважає, що морська піхота найближче підійшла до бажаного прояву ціннісного розвитку.

На думку капелана-морпіха, одним із важливих феноменів подальшого розвитку ЗСУ був би поворот державної уваги до душі армії.

— Наша армія наразі має чудових людей, знаю багатьох особисто. Але це військо, яке тільки зводиться на ноги, нарощує «м’язи» й бойову потугу, — каже він. — Змушений констатувати: поки війську бракує душі. А його душею є лідерство. Тільки воно з пересічного громадянина сформує воїна — цілісно і ціннісно. Так само твориться живе військо, здатне чинити спротив. І не даремне у світі саме морська піхота є природним середовищем, колискою для розвою військового лідерства.

Під ним маю на увазі процес прийняття вчасних і правильних рішень в умовах стресу; чітке визначення мети, критичний аналіз наявних ресурсів, пошук шляхів трансформації ресурсів у мету, а згодом й аналіз проведених дій, що сприяє подальшому розвитку військового колективу. Тому формування філософії воїна-лідера є завданням номер один для Збройних сил сьогодні.

«Відсутність ініціативи — антидержавницький феномен»

Отже, треба створювати механізми, які впливають на трансформацію якості українського суспільства.

Навіть у радянський час армія виконувала функцію соціалізації або інтеграції в суспільство.

В незалежній Україні вона втратила цю здатність. Військо є своєрідною школою життя.

Тому варто повернути сприйняття війська, як середовища, де гартують людей, які чітко знають, чого вони хочуть, які не вміють здаватися на поталу обставинам, бо зорієнтовані винятково на перемогу.

Армії потрібно повернути і втрачену здатність бути своєрідним соціальним ліфтом — тепер бачимо лише початки процесу.

— До мене не раз зверталися волонтерські організації, які добре усвідомлювали, що армія потребує чогось значно більшого, аніж матеріальне забезпечення, — каже отець Андрій. — Йдеться про ідеологію. Це питання надактуальне і тут — ще неоране поле роботи.

Фундаментом будь-якої соціальної системи є три складові: її елементи, зв’язки між ними і правила, за якими відбувається взаємодія. Якщо говоримо про ЗСУ, то елементом у цій системі є особовий склад. І нам варто опікуватися вихованням певного типу і якості особистостей, які входять до «елементного складу». Що можливо лише за умови ціннісного формування — невпинного фізичного, емоційного, інтелектуального розвитку особистості військовослужбовця на основі визначених цінностей.

А от конденсатором цих цінностей, забезпечувальним механізмом є усталення поняття військового лідерства. Це термін, який почасти не розуміють і навіть бояться представники вищого військового командування, адже в радянському минулому, та й пізніше це визначення майже не звучало як слід. От і зараз у ЗСУ узвичаєно говорять про управління, рідше — про менеджмент.

Але лідерство — це більше. Це типаж, що вміє виконувати певні функції на рівні сформованої особистості, яка має стати прикладом до наслідування. У морській піхоті відомий механізм лідерства, латиною він звучить як Ductus exemplo — або керівництво власним прикладом. Лідер у цьому розумінні не лише той, хто веде, а й той, хто вміє опанувати хаос та безлад життя і бою зокрема.

Другий елемент системи — зв’язки, які мають існувати на базі нової ціннісної моделі, яка потребує унормування та подальшого розвитку, ефективно функціонуючої в умовах різноманітних внутрішніх і зовнішніх викликів. До прикладу, нині є виклик щодо легітимізації існуючих норм поведінки в ЗСУ — тих, які з’явилися за час АТО.

— Що робити з ініціативою, особливо знизу, в армії?

— Від представників особливо старшого покоління не раз доводилося чути, що ініціатива в армії — річ, що нерідко тягне за собою покарання. Принаймні так можна перекласти відомий вислів із російської. Відверта заборона проявляти ініціативу, брати на себе відповідальність — абсолютно антидержавницький феномен. Бо він призводить до стагнації, унеможливлює прогрес, перспективи розвитку. Це своєрідна ментальна диверсія з минулого, яка зараз нам лише підкидає багато біди. Ініціатива в армії має бути контрольованою та керованою, інтегрованою в певні загальні завдання підрозділу, частини, роду військ і так далі. Так, це підконтрольна річ, але вона має бути як різновид особисто свідомої відповідальності воїна-лідера.

Отець Андрій переконаний: потрібно зробити ще надзвичайно багато, аби досягти стандарту, за яким ЗСУ виховуватимуть вояків, які не бояться брати відповідальність. Щоправда, справжнім проривом тут стали роки війни. Створилися умови для масового прояву саме лідерських якостей тисяч воїнів. Район бойовищ АТО капелан порівнює із зоною автентичності — там людина починає чудово орієнтуватися в тому, що є насправді ціннісним. Власне, це виживання, а не статуси чи статки. І тому не варто дивуватися тій істині, що лідер почасти народжується в хаосі й безладі...

— А я таки подивуюся: чому ж так?

— Коли система чітко функціонує, їй не потрібні лідери. Їй потрібні ефективні менеджери-управлінці. Але коли система виходить поза межі раціонально організованого функціонування, тоді настає час того, хто знає, що доцільно зробити, який ресурс варто залучити, яка послідовність дій і якого результату варто досягати. Лідер має критично ставитися до досягнутого, вміти аналізувати, чого бракує для покращення колективного результату. Лідер мотивує і надихає власним прикладом рухатися до остаточної перемоги. Йому довіряють, за ним ідуть — навіть у бій.

Серед українців іще панує розуміння лідерства в такому радянському штампі, що лідер — це типово авторитарна особистість, яка перебуває в якомусь авангарді і за якою йдуть інші. Це зовсім не так. Ці штампи потребують заміщення на Доктрину військового лідерства у Збройних силах, яка перебуває ще в зачатку. Це нормативний вимір душі армії, яка вже присутня в різних компонентах, проявлялася під час бойових дій, але його ще треба інституціоналізувати.

Потрібен такий механізм, що дозволить вояку, який повертається в цивільне життя, ставати якісно іншою людиною. Яка не чекає, що за неї держава почне налагоджувати її життя і долю. Це людина, яка не спостерігає, як життя минає повз, а яка не боїться брати відповідальність за себе, родину, колектив, країну. І ніщо краще, аніж контекст бою, цьому не вчить. Саме ситуація бою, коли все, що в тебе є, це твоя зброя, починаєш розуміти: життя — твоє і країни — у твоїх руках.

«Військо існує для перемог»

Ще забагато українців чекають у сферах політики, економіки, безпеки якихось месій — це марні сподівання. Україні потрібні люди не успіху, а саме Перемоги.

Наша система виховання в сім’ї, школі та армії спрямована на корекцію особистості замість того, щоб вказувати на реальні ресурси розвитку. Це її великий недолік.

Армія має стати школою лідерства, коли здатність перетворювати можливості і виклики на ресурс стає буквально ментальною ознакою.

Україна потребує Воїнів Духу, чиє гасло «Не здаватися!». Ані в бізнесі, ні в освіті, ні в спорті, і, звісно ж, на полі бою за Україну.

— За роки незалежності ЗСУ, як і вся країна, заразилися вірусом корупції і бюрократії. То не таємниця. Проте я не вважаю корупцію найбільшою проблемою українського суспільства, — переконаний отець Андрій. — Більша проблема — це слабка людина в соціумі як продукт пострадянської культури, що невтомно штампувала нездатних реалізуватися індивідів, які радше боялися власних мрій, аніж могли їх утілити. І в поверненні українцям віри в себе військо може відіграти непересічну роль.

Військо існує для перемог! Воїн — особистість, яка живе перемогою: над собою, над життєвими обставинами, над ворогом. Перемог абстрактних не буває, в кожної є власне ім’я, свій фактаж, притаманні характеристики і біографія. Критично важливо сформувати вже зараз покоління людей, здатних відчувати найменший смак перемоги, заради якого вони житимуть і боротимуться. Людей, які люблять себе долати, — людей волі. У сучасній Європі чи США вже мало говорять про сильну людину — це пройдений етап. Нині мова — про людину ціннісну. І нам потрібно здійснити подвійний ривок — створити себе та обігнати їх…

Друкована версія