Їх побратала війна: історія двох друзів, які знайшли один одного в АТО

У християнському світі Більчар означає поводир. Ігор, маючи духовну освіту, стверджує, що навесні 2014 року саме віра додала йому впевненості у тому, що потрібно захищати свою землю не тільки молитвою, а й зброєю.

 

 

У вiйськкоматі на зауваження про його вік (мав понад 50 років) здивувався: яке це має значення, якщо в країні війна? Більше запитань до нього не мали.

 

 

Після медкомісії потрапив в охоронну роту старатегічних об’єктів Києва. Невдовзі, незадоволений такою службою, посварився з начальством, вимагаючи, аби його послали в гарячу точку — на Донбас.

 

 

Звеліли бути вдома, чекати виклику. Дожидатися не став: знайомі майданівці з «Правого сектору» запропонували приєднатися, вступивши  добровольцем до батальйону «Айдар», який вирушав на схід. 

 

Фронтове життя почалося в селищі Половинкине, що під Луганськом. Їх, десь близько сотні добровольців, розмістили в колишньому ковбасному цеху, що давало привiд похмуро жартувати: «нас що, на м’ясо сюди послали?»

 

Бронежилетом Ігор розжився ще в Києві, а ось зброї у нього, як і у багатьох інших, не було.

 

Через кілька діб видали міліцейський автомат, з яким і поїхав на передову — за 50 кілометрів від міста Щастя. Там уже йшли бої на повну силу, з втратами бійців.

 

Обстрілювали з усіх видів зброї — «градів», фугасів, мінометів, часто можна було бачити заборонені фосфорні розряди... Окопалися, розташували палатки.

 

Почалися чергування на лінії розмежування території. Сепаратисти, які перебували за межею, базувалися на свинофермі.

 

Ті дні були схожими на партизанську війну: з обох боків пострілювали, ходили в розвідки, хоча розтяжки не дозволяли заходити далеко ні одним, ні іншим.  

 

Зброєю забезпечували добре, а їжу разом з іншим необхідним привозили волонтери. 

 

Так стояли до початку вересня. Після Іловайська, щоб уникнути оточення, відступили до міста Щастя, де стояв армійський підрозділ. А потім настало п’яте вересня — чорний день для АТОвців.

 

На територію України ввійшли російські війська — внаслідок їхнього шаленого обстрілу з усіх видів зброї, навіть забороненої, загинуло більше половини підрозділу.

 

Ігоря напередодні поранило і він цього дня перебував у госпіталі, але через вісім днів повернувся до своїх, знехтувавши евакуацією.

 

Вважав себе цілком здоровим після того, як побачив в Інтернеті відео з поля бою, розміщене російськими військовими.

 

Вони цинічно й брутально хизувалися, добиваючи поранених, стягували трупи, які спалювали на дорозі. З цього пекла тільки двоє бійців дивом вийшли живими.

 

«Як можна було покинути побратимів після всього цього? — каже Ігор. — Де бралися сили, не задумувався, боятися було ніколи: у Щасті треба було будувати землянки, укріплення. Я став командиром міномета «Васильок» — 170 пострілів за хвилину. Вдвох із напарником стріляли з нього у відповідь на ворожі атаки. За нашими спинами була добре озброєна артилерія, яку ми прикривали й охороняли».

 

Там він зустрів 2015 рік. Потім їх перемістили до Болотяного — це менше кілометра від російського кордону. Чотири місяці не знали спокою: жили, як у котлі, адже обстріли були частими.

 

«Ми вже навчилися стріляти прицільно: боєць із позивним Лисий із кулемета навіть безпілотник збив. Спиняли диверсійно-розвідувальні групи чоловік по десять. Як правило, вони виходили вночі, але ми їх засікали завдяки тепловізорам. Знаючи, що ми не спимо, вони боялися і нас, і наших розтяжок.

 

Потім було місто Щастя, де теж тримали оборону. Весь час доводилося бути насторожі: обстріли були частими, могли підстрелити й снайпери. Там я відчув, як небезпека активізує всі почуття. Дивно, але зір і слух загострювалися настільки, що, чергуючи глухої ночі, я міг бачити навіть, як пугач полює на пацюків...» — Ігор замовкає, занурюючись у спогади. 

 

Вони всі знали, що найстрашнішим було потрапити в полон. Про те, як там знущаються, довідалися не з чуток, а від тих, хто там побував.

 

Поранений із позивним Чех із поля бою потрапив до лазарету, де лікувалися чеченці, які будь-якої хвилини могли його розтерзати, але він не запанікував, чітко тримався вигаданої легенди, тому йому вдалося звідти вибратися.

 

Священик із позивним Піп, який служив як боєць, спорядився у рясу і з медсестрою після обстрілу пішов забрати поранених і вбитих.

 

Його схопили, першим ділом відрізали чуба-оселедця, потiм, протримавши 22 доби, відпустили, повіривши у те, що він звичайний  волонтер. Ось вони й розповідали про страшне нелюдське поводження з полоненими. 

 

Улітку 2015-го «айдарівців» забрали на ротацію і демобілізували.

 

«Ми здали зброю, отримали документи. Тут я й дізнався, що перші місяці, коли  воював добровольцем, мені не зараховано. Не було мене на фронті — і все! Повернувшись додому, в Боярку, не відразу вписався в мирне життя. Цілий рік відсиджувався вдома, не хотілося нікого бачити, щоночі снилися жахи: давалася взнаки контузія. Зараз усе добре. Потроху працюю.

 

Думаю, послані нам випробування мали би всіх очистити від байдужості, моральної нечистоти. Та це не вдалося повною мірою. Війна продовжується, бійці гинуть. Страждають і мирні жителі, знедолені діти Донбасу. Бачив таких немало. Біля в’їзду до міста ми перекреслили його назву «Щастя». Немає там зараз щастя»... 

Народився і виріс на Луганщині. Більшу частину свого свідомого життя (йому понад 50 років) прожив у Луганську, займаючись підприємництвом.

 

Член Народного руху з самого початку його заснування у часи так званої перебудови, потім — заступник голови обласної організації Руху.

 

Його патріотизм не викликає сумніву хоча б тому, що, живучи серед російськомовних, він зі школи розмовляє винятково українською — чистою, не суржиком.

 

Добре вивчив історію України і не захищати її не міг, брав участь у двох Майданах. Під час другого був у першій Київській сотні ОУН під началом Коханівського.

 

У травні 2014 року підписав контракт і разом з іншими добровольцями виїхав на блокпости під Маріуполем.

 

Коли одержав зброю, перекинули з батальйоном «Айдар» у селище Половинкине. Ось тут і побратався з боярчанином Ігорем (Більчарем).

 

«Там, на передовій, оборону тримали по черзі одні й ті самi бійці-добровольці, хоча у батальйоні було кілька тисяч мобілізованих, — розповідає Петро. — Так було і пізніше, у селищі Металіст. Нас було десь 10 добровольців, котрі, на відміну від інших, завжди були готовими по черзі заступати на вахту. Обстрілювали нас зазвичай рано-вранці, ми називали це побудкою. Під час одного з обстрілів мене і ще кількох побратимів поранило, один із бійців загинув. Я лікувався у шпиталях Харкова і Одеси.

 

Повернувшись до свого підрозділу, виявив, що в штабі немає ніяких документів на мене, які засвідчували б, що я тут воював. Я був не один такий: комбати не вели належного обліку бійців-добровольців. Переконаний, це робилося спеціально і не без відома нашого комбата, а тепер нардепа Сергія Мельничука. Складається враження, що доброволець-патріот на війні не потрібен — потрібен тупий виконавець наказів, до того ж не завжди тверезий. Ці мої переконання  підтвердили перевірки «Айдару», зокрема, висновки генерала Ніколаєва. Мабуть, по-іншому не могло бути, адже керують в армії свідки її розвалу, тому й поведінка їх не завжди чесна й гідна.

 

Не секрет, що події на сході виявили зрадників і серед наших генералів. Я знаю, що більшість луганських ментів лишилася із сепаратистами. Чи хтось відповів за таку кадрову політику? Коли мені не зарахували чотири місяці добровільної служби на передовій в АТО, підробили мій контракт, змінивши строки служби, я вирішив звернутися до суду. Рішення було на мою користь, але керівництво «Айдару» його спростувало. Зараз чекаю касаційного суду. Дехто, навіть юристи, мене запитують: що ти хочеш цим добитися?

 

Як пояснити таким людям, що поняття справедливості, честі, порядності не можуть бути половинчастими. Вони або є, або їх немає. Я два роки стояв на передовій, можна сказати, у три зміни, бо не завжди було кому виходити на чергування. Збирався воювати аж до звільнення Луганщини від сепаратистів. Але контракт грубо підробили, вкрали місяці служби, оштрафували, знявши зарплату за те, що заступився за бійців... Після всього цього моє бажання служити до кінця тихо вмерло».  

 

Петро звільнився у квітні нинішнього року, все пережите йому ще болить. Зібраний, відповідальний, він тонко відчуває фальш у словах і діях людей, які його оточують.

 

На його переконання, в армії багато випадкових людей. Як терпіти хамство українського офіцера, який, до того ж, не спілкується рідною мовою?

 

В «Айдарі» багато втрат, у тому числі й небойових. Ще з дитинства він, дивлячись радянські фільми про війну, обурювався тим, що німців чомусь завжди зображували дурнями.

 

Але так звані дурні виявилися набагато розумнішими за нас: їх менше полягло на фронтах, вони, переможені, живуть краще нас.

 

Нам би німецьку пунктуальність, порядок, уміння аналізувати помилки й робити висновки.

 

«Але наші люди лишаються незрілими, наївними — нічого їх не навчило: ні Майдани, ні війна. Більшість із нас знову й знову ведеться на обіцянки політиків. Вічні парубки — казав свого часу Тарас Шевченко про своїх земляків. Хоча за роки нашої незалежності виросло нове покоління: якби сьогоднішні події на сході сталися на початку 90-х, Донбас без перешкод відійшов би Росії», — переконаний Петро.  

 

Він не може повернутися додому — там зараз окупована територія,  його будинок розграбований і зруйнований. Там лишилися батьки-пенсіонери.

 

А він у статусі переміщеної особи винаймає квартиру в Боярці, де живе з сім’єю. Ні гуртожитку, ні землі вчорашньому АТОвцю не обіцяють. Щоправда, взяли на облік у центрі зайнятості. 

 

Попри все пережите на війні, невлаштованість і невизначеність у мирному нинішньому житті, Петро не озлобився.

 

«Я знаю, за що воював. Якби ми не стали на захист, то де були б зараз і що було б з Україною? Не забуваймо нашої історії: Голодомор, репресії...»