У Конотопі презентували книгу «Василь Різниченко. Нариси з історії Чернігово-Сіверщини»
Немов потаємні струни, що тягнуться крізь віки, історія рідного краю відлунює в серці кожного з нас. >>
Головний історик Слобожанщини: як Дмитро Багалій повернув Харкову його українське коріння
21.11.2017
Будинок вченого на вулиці, що віднедавна носить його ім’я. (Фото з сайта kharkovgo.com.)
В історії України було чимало видатних людей, які, попри політичний прес і жорстку цензуру московських режимів, берегли і зміцнювали її національну культуру.
Одним із таких сміливців був Дмитро Іванович Багалій, який, народившись на Подолі й отримавши освіту в Київському університеті, все своє життя вченого-дослідника присвятив захисту і розвитку української самобутності русифікованого Харкова.
Творчий потенціал ученого був настільки багатогранним, що історик устиг побувати не лише ректором місцевого університету, засновником архіву, двох музеїв і бібліотеки, а й гласним міської Думи та міським головою.
І все ж найбільшим його життєвим досягненням стала книга «Історія Слобідської України», яка остаточно розвінчала міф про суто російське походження Харкова і Слобожанщини.
Він документально довів, що безлюдне Дике Поле у XVII столітті заселялося саме українцями, які тікали сюди від руїни з центральних регіонів.
Чиновники Російської імперії всерйоз зацікавилися цими землями вже після того, як тут виникли повноцінні поселення вихідців iз Правобережжя.
Харківець мимоволі
Дмитро Багалій рано осиротів, тому своєму успіху завдячував рідній тітці, яка не лише прихистила його в своїй домівці на київському Подолі, а й допомогла отримати хорошу освіту.
Рідна сестра матері продала дерев’яний будинок, що належав батькам племінника, і всі гроші витратила на його навчання.
Спочатку Дмитро із золотою медаллю закінчив Другу Київську класичну гімназію, а потім вступив на історико-філологічний факультет університету.
То були 1870-ті роки, коли вийшов Емський наказ імператора Олександра ІІ про заборону ввезення із-за кордону українських книжок та викладання у вищих навчальних закладах на «малороссийском наречии». Але суворе «табу» викликало зворотну реакцію.
У Києві, Харкові та інших містах почали виникати гуртки, учасники яких об’єднувалися для боротьби за свої національні права.
Дмитро вступив до молодіжної організації «Кіш», брав участь у роботі київської громади та діяльності історичного товариства Нестора літописця.
«Моя українізація не була примусовою, — писав він, — і закінчилася за студентських років до 1880 р. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець».
Так само, як і активний громадський діяч. У грудні 1876 року Дмитро брав участь у студентському виступі проти грубощів викладача латини І. Цвєтаєва, за що його з дев’ятьма іншими першокурсниками виключили на півроку з університету. Аби не гаяти часу, хлопець поїхав до Харкова й закінчив другий семестр там, а потім знову повернувся до Києва.
Після харківського заслання юний Багалій став поміркованішим і, зайнявшись глибоким вивченням історії українських земель, не лише завершив навчання, а й у 25 років захистив магістерську дисертацію.
У цей час якраз звільнилося місце штатного доцента у Харківському університеті, отримати яке йому допоміг відомий історик і особистий науковий керівник Володимир Антонович.
Для вихідця з дрібних ремісників такий поворот долі був нечуваним успіхом.
Так почалося харківське життя професора Багалія, без якого українська історія слобідської столиці, можливо, була б зовсім іншою.
Український професор
Харківська інтелігенція тепло прийняла нового вченого, який приїхав до міста без копійки у кишені.
На той час уже одруженому Багалію запропонував дах над головою професор університету Олександр Потебня, у будинку якого по вулиці Дівочій молода родина проживала впродовж десяти років.
Користувалися популярністю серед наукової спільноти і студентів також його перші роботи з історії Слобожанщини.
Утім недовга політична відлига у Російській імперії стрімко скінчилася після вбивства Олександра ІІ.
Першим під дамоклів меч потрапив Дмитро Багалій, якого звинуватили у «хохломанстві» і перевели на нижчу посаду приват-доцента, урізавши зарплатню.
Після цих змін він мусив щороку поновлювати у міністерстві освіти дозвіл на викладання і переправляти свої роботи до столиці для прискіпливої перевірки.
Але, незважаючи на тотальну цензуру, Дмитро продовжив роботу над докторською дисертацією, що була присвячена колонізації Дикого Поля і Слобідської України.
Про захист цієї наукової роботи у Харкові не могло бути й мови, тому сміливець Багалій вирішує випробувати долю у Москві. Хоч як це дивно, але в столиці імперії українська тематика переслідувалася не так жорстко, як у самій Україні.
До того ж у першопрестольній харківцю вдалося заручитися підтримкою відомого історика Василя Ключевського.
Зрештою у 30 років він став доктором історичних наук і повернувся до викладацького штату Харківського університету в ранзі ординарного професора, а в 1906 році ще й очолив цей навчальний заклад.
Його ректорство збiглося з тяжкими революційними роками, але це не завадило науковцю відстояти університетську автономію і створити кафедри історії України та української мови і літератури.
З його ініціативи тут сталося і взагалі фантастичне дійство — вперше в історії імперії звання почесного доктора історичних наук присвоїли жінці — Олександрі Єфименко.
Отримавши солідний науковий статус, учений розпочав у Харкові по-справжньому масштабна просвітницьку роботу.
Завдяки йому Харківське товариство розповсюдження грамотності стало найбільшим у всій імперії.
Під його керівництвом видавали книги та брошури, тираж яких перевищив на той час нечуваний мільйон примірників.
Бібліотека самого історика вважалася третьою в імперії за значимiстю і кількiстю зібраної в ній спеціальної літератури.
Подбав Дмитро Іванович і про розширення університетського книгосховища, на що витратив власних 15 тисяч рублів, які збирав для купівлі землі під зведення родинного будинку.
Паралельно Багалій зайнявся створенням етнографічного та художнього музеїв і особисто вів листування з відомими на той час художниками.
У підсумку харківська колекція живопису поповнилася роботами Іллі Рєпіна, Володимира Маяковського, Василя Поленова, Сергія Васильківського.
З його ж ініціативи у місті відкрили школу малювання та живопису, кілька українських гімназій, а також постійно діючі курси української мови для вчителів.
Окремі дисципліни тут викладав він сам, а також інші видатні харківці: Гнат Хоткевич, Микола Сумцов, Віктор Барвінський. Він також став першим ученим, який кілька разів виступав iз трибуни Державної думи в Москві рідною мовою.
У 1902 році Дмитро Іванович уже став настільки впливовою особистістю в Харкові, що йому присвоїли чин дійсного статського радника. Такий титул прирівнювався до звання армійського генерала-майора.
На всю імперію подібне звання мали лише 3 тисячі осіб. Здебільшого це були державні чиновники дуже високого рангу. На додачу сина ремісника зарахували ще й до складу спадкових дворян.
Цей титул він міг передавати своїм дітям. Далі кар’єра стрімко пішла вгору і по лінії чиновницької служби.
У 1911 році його обирають депутатом міської Думи, де він, будучи прихильником партії конституційних демократів, почав ратувати за введення Конституції в Росії, а також домагався надання статусу національної автономії українським землям.
Ще через три роки Багалій стає мером Харкова, доклавши чимало зусиль для розвитку міської інфраструктури. При ньому в багатьох будинках з’явилося електричне світло, а також міський водогін.
Непізнана земля
Разом з іншими колегами-істориками Багалій серйозно займався створенням першого міського архіву і впродовж трьох десятиліть працював на посаді завідуючого цією установою абсолютно безплатно.
Історику доводилося не лише опрацьовувати знайдений матеріал, а й шукати відомості про стару Гетьманщину та Слобожанщину скрізь, де зберігалися подібні документи.
Зрештою, не лишилося жодного російського архіву, де б Багалій не побував як дослідник.
Бажання написати історію Харкова вимагало саме такого скрупульозного підходу, оскільки на той час місто в історичному сенсі нагадувало справжню terra incognita — непізнану землю.
На основі зібраних матеріалів учений видав дві фундаментальні книги — «Досвід історії Харківського університету» та «Історія м. Харкова за 250 років його існування».
А згодом і свою найбільш відому працю «Історія Слобідської України», яка не раз уже в новітній історії надавала можливість патріотичній громаді міста довести факт його «українськості».
Останній раз Багалій iз глибини прожитих десятиліть «допоміг» у 2014 році, коли вкотре у місті воскресло гасло «Харьков — русский город».
Викладені у книзі історичні документи настільки чітко розставляють усі крапки над «і», що дискусії на цю тему стають недоречними.
Свій власний дім Дмитро Іванович також збудував завдяки праці над харківською минувшиною.
Наприкінці XIX століття він узяв кредит під гонорар за першу «Історію…», купив землю на околиці міста (зараз це фактично центральна частина Харкова) й збудував двоповерховий особняк.
На другому поверсі поселився з дружиною і трьома доньками, а нижні квартири здавав в оренду. В одній із них наразі проживає правнучка професора.
Лише рік тому під час декомунізації цій вулиці присвоїли ім’я Багалія.
Помер український історик у 1932 році від запалення легенів. Але його колега професор Олександр Оглоблін по-своєму пояснив більш глибинну причину смерті вченого, що намагався чесно служити науці і після приходу більшовиків.
«Роль Багалія була скінчена, — писав Оглоблін. — У 1932 році було вже ясно, що ніхто, навіть Багалій, неспроможний врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому». Але все ж прийшов час, коли саме спадщина великого історика допомогла зберегти і зміцнити українське коріння Харкова.
