2015-го вийшов двочастинний роман Владислава Івченка «2014» (К.: Темпора).
Тоді у Всеукраїнському рейтинґу він посів у жанровій підномінації четверте місце.
Попереду опинилися «Аптекар» Юрія Винничука (Х.: Фоліо), «Африка, сни» Леся Подерв’янського (К.: Наш формат) та «Володарка Понтиди» Юрія Косача (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА).
Івченко, звісно, програвав кожному конкретні спринтерські дистанції зі стилістики та метафорики, не кажучи про стартовий письменницький статус.
Але роман «2014» мав інноваційну перевагу перед титулованими переможцями аж до літературознавчого шоку: ніхто з критиків не був готовий визнати, що так можна писати про війну.
Коли б перед тим було належно відрефлексовано «п’єсу-роман» грузинського автора Баси Джанікашвілі «Гра у войнушку» (К: PR-Prime Compani, 2014) — можливо, Івченків шлях до визнання був би коротшим.
«Гра у войнушку» — типовий театр абсурду; пригоди соціо-вербальних штампів та зло-веселих мутантів, породжених їхнім нерозбірливим зляганням.
Цей твір слід аналізувати в координатах Йонеско/Беккета. Хіба що декорації не абстрактні, а, сказати б, чеховські: пострадянське містечко, де «у центрі можна розважитись комп’ютерними ігровими автоматами і придбати свіжі, ранкові курячі яйця... Коли йде дощ, у Сіоні немає чого робити, і від нудьги народ починає читати».
Узагалі-то, це про перманентні гібридні сімейні війні всіх часі і народів, де «чоловік, який дедалі більше ставав схожим на полоненого», жахається «думок, побачених перед дзеркалом», раптом усвідомлюючи, що він — «її невдалий мужчина з кодовою назвою чоловік».
Поглянув і збагнув: «Йому стало соромно через те, що його при цьому нічого не соромило».
А поза люстром — бетон щоденного подружнього існування: «Останні два роки Гурама та Віру (в класичному сенсі) не можна назвати чоловіком та дружиною. Вони існують у режимі, позбавленому уваги, контакту, довіри, в небажанні поступатися одне одному й, що найнестерпніше, — у мовчанні».
Наприкінці персонаж-чоловік ніби прозріває — може, все так від того, що «приймав ліки замість дружини»?
Але «Гра у войнушку» — і про реальну російсько-грузинську війну 2008 року; з танками, бомбардувальниками і бравими аґресорами («Ніколай Фьодоровіч Сімак, такой хороший человек... Ми с нім єщьо Сухумі бомбілі»).
Події відбуваються впродовж одного дня — чорної п’ятниці 08.08.08, коли «у Грузії розпочалася чергова війна з Росією». І тут — уроки для української літератури.
Твір написаний за два роки після московської аґресії, і мав у Грузії на лише схвальні відгуки.
Але оце «чергова війна з Росією» прозвучало там цілком природно, на відміну від України, де до останнього чіплялися за «братерство», ігноруючи просту історичну хронологію: Москва брутально нападає на Україну втретє лише за останні сто років.
Приходиться змиритися: український «людський ресурс і його менеджмент» перебували у символічному московському полоні.
Далі у Б. Джанікашвілі — феєрверк абсурдистських (нібито) тез, як-от: «Серпень — місяць війни та відпусток. Того року частина людей воювала, частина ж відпочивала».
Києво-столичне бенкетування під час російської чуми вже відбилося в українській воєнній прозі, і то з вельми тривожними натяками; візьмемо, бодай, Бориса Гуменюка: «Йду по вулиці свого рідного міста і почуваюся, наче у ворожому тилу. У нас пацани щодня гинуть, а тут співи, танці, ксьонзи фальшиві, волонтери фальшиві і фальшивий добровольчий батальйон. Справжні — лише повії. З мого села 40 чоловік у вересні поїхали в Москву на заробітки. Хочеться відчинити двері ресторації, кинути гранату і зачинити двері» (Блокпост. — К.: Академія, 2016).
Про те ж пише і Дмитро Корчинський: «Є такий глибокий тил, де ніхто не знає, що існує фронт» (Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016).
І застерігає: «Найбільше втрачає не той, хто програє, а той, хто не грає... Можна уникнути доторку зла, тільки якщо не тягтися до світла» (там само).
Тобто не грати / не боронитися — псевдопацифістська філософія «ліш би нє било войни». Її ціна — тотальне підкорення без умов та контрибуцій.
Персонажі «Гри у войнушку» відчувають це на рівні інстинкту, що відкидає будь-які «мирні ініціативи» та «режими тиші».
Баса Джанікашвілі не був би абсурдистом, коли б не наклав цей потворний радянський феномен на пострадянську свідомість: «Что за звері такіє?! Ми отдихаєм, а оні нас бомбіть хотят... Йоб вашу мать, у мене тут стіл накритий, а вони там воюють».
Дальші події зовні виглядають на побутову чорнуху: осатаніла від непроханих гостей хазяйка розстрілює чотирьох збитих парашутистів, що один по одному падають на її подвір’я.
Було би це все виплодом схибленого авторського смаку, якби не кинута раніше ремарка-характеристика героїні: «Гідність, збережена історичною пам’яттю».
Московити — смертельна інфекційна зараза від самого свого зародження у чудських болотах. Нищити її — санітарна вимога. Не забувати про це — функція історичної пам’яті.
В абсурдистському театрі побутові прояви набувають символічного значення. Така, ось, приміром, фраза: «Шок, що його викликав звук літака, був настільки сильним, що не було жодного сенсу бігти чи ховатися», — це не фізика звуку, це метафізика символів.
Війна в російському виконанні — стихія, від якої немає цивілізованого прихистку. Є лише один засіб врятуватися — нічим не обмежуваний інстинкт самозбереження.
Краще, звичайно, придушити «рускій мір» на «мирній» стадії. Та коли вже стало гаряче — перед тобою ще й не такі «чужі», як у кінематографі, з «термінаторами» включно.
Тут уже не до правил. Точніше, правило одне: «Зрівняти з землею оплот деструкції», — як попереджав Дмитро Корчинський ще тоді, як євразійський концепт ще тільки перетворювався у кремлівських кабінетах на сценарій «руского міра» (Авторитарна альтернатива. Посібник з сучасної політології та геополітики. — К.: б/н, 1998).
Цей же автор, що вже двадцять років спеціалізується на «мілітарному дзені», стверджує, що «війна має терапевтичну дію» (Дмитро Корчинський. Війна в натовпі. — К.: Амадей, 1999).
Так у «Грі у войнушку» беззастережний відпір росіянам дозволяє розв’язати внутрішній сімейний конфлікт. На мові символів це звучить так: «Націю народжує влучний постріл» (Д.Корчинський).
Та, з іншого боку, будь-яка війна — це відсутність усіх можливих гарантій: соціальних, етичних, правних, часово-просторових.
Екзистенційний «бєспрєдєл» заторкує кожного — Василь Слапчук навіть написав цілий роман про те, «яким смертельним може бути лише один дотик до війни» (Книга забуття. — К.: Ярославів Вал, 2013).
Грузинська книжка має за персонажа десятирічного хлопчика, що бере участь у розстрілі окупантів.
Це викликало найбільший читацький шок у Грузії. В Україні ж, після перекладу твору й навіть після перевидання в новій авторській збірці, де «Гру...» повністю переробленою для сцени (Баса Джанікашвілі. Angry Bird. — К: PR-Prime Compani, 2016), так і не відбулося критичного обговорення меж гібридної стилістики у текстах про гібридну війну.
Через цю непроговореність, схоже, так недовірливо-сторожко поставилися і до роману Владислава Івченка «2014».
Твір не має нічого спільного з естетикою абсурду. Окрім, звісно, того, що постколоніальна дійсність завжди і всюди — абсурдна за промовчанням.
Проза В. Івченка начисто позбавлена героїчного пафосу, котрий — різною мірою — присутній в усіх інших українських творах про російсько-українську війну.
Тож у нього вийшов класичний авантюрний роман — хоч і чорно-пострадянський.
Прозоре, як прописи, жанрове письмо — суцільний драйв ситуацій, взаємин, станів; непомітно зредаговане реаліті-шоу.
Добрий авторський слух дозволяє вихоплювати зусібіч репліки й оранжувати їх у потік масової свідомості.
Те, що не можуть пояснити собі персонажі, наприклад, Г. Вдовиченко (Маріупольський процес. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015) — фрагментарно виговорюють персонажі В. Івченка, і на романній поверхні проступає психоаналітичний пазл.
За технікою розповіді роман «2014» — таке собі польове дослідження сучасного фольклору: столичного, містечкового, спальнорайонного, офісного, мітингового, застільного, ватного, крутійського, фронтового.
Ракурс оповіді — завжди на рівні персонажа; без жодної авторської поблажливості; завжди на рівних.
Тут немає прогинання перед мовно-літературними нормами та водночас немає смакування брутальними жаргонами.
Приміром, молода симпатично-сором’язлива вищеосвічена волонтерка реагує на несподівану інформацію: «Їбанутися, — просто сказала Поліна».
Навряд чи письменник-реаліст корегуватиме таку репліку, що своєю ємністю та межовою експресивністю найліпше відбиває реальність; має рацію мовознавець Леся Ставицька: «Жарґонний дискурс, попри ґвалтування мовних смаків, є все-таки адекватом дійсности» (Короткий словник жарґонної лексики української мови. — К.: Критика, 2003).
А з іншого боку, правий і персонаж романіста Сергія Лойка: «На війні часом виривається нецензурних слів на секунду більше, ніж за місяць мирного життя. Невже це лайно так міцно сидить усередині й вилазить, коли гарненько натиснуть?.. Якість життя диктує культуру спілкування?» (Сергій Лойко. Аеропорт. — К.: Брайт Стар Паблішінґ, 2015).
Колись Дмитро Корчинський бідкався: «Нам не вистачає талановитого натовпу». Очевидно, тоді він іще не читав роману Владислава Івченка.
Незчисленні дійові особи дилогії «2014», що зіштовхуються, розлітаються і знову перетинаються, — справжній натовп талановитих персонажів.
Та довкружний броунівський рух не заважає авторові робити моментальні фото, що перетворюють натовп на колективний портрет.
Ось учорашній інфантил-старшокласник: «Він погано склав ЗНО, виш тепер йому не світив, тому втік на війну, щоб повернутися героєм із медалями і заспокоїти батьків».
Тут — болюче чутливий до будь-якої несправедливості «робінгуд»: «Прогинатися не вмів і не любив. Микався по життю, а потім почався Майдан... Тепер от пішов на війну, де був щасливий».
Онде бойовий командир, що залишив усіляку мирну політкоректність за спиною: «На вечерю капітан обіцяв видати по пляшці пива з запасів, захоплених у крамниці сусіднього села».
«А ці ж киянки, вони були при грошах, поїздили світом, добре вдягалися. Що вони робили на Майдані?» — чи не кожен із таких стоп-кадрів автор змушує рухатися у бік окремої історії.
І ось маємо чи не сотню сповідей-свідчень, що зчіплюються між собою спільними учасниками. Звісно, тут не лишень «позитивні герої».
От наскрізний дієвець — районний київський прокурор: «У мене вже дві відзнаки за роботу в зоні АТО, і медаль обіцяють, — похвалився Прокурор. — Якщо хочеш, можу звести з потрібними людьми. За медаль беруть помірно. Орден дорожче».
Рясно зустрічаються сєпари, російські найманці, «тварюки в формі» — менти із тих, що колишніми не бувають.
Зрештою, чорно-білої ґрадації (позитив-негатив) у Владислава Івченка немає; усюди — напівтони, як у житті. Часом авторові вдається розгледіти якісь таланти навіть у відверто несимпатичних персонажах.
«Невинних тут немає», — сказав би ще один воєнний романіст Євген Положій (Іловайськ: розповіді про справжніх людей. — Х.: Фоліо, 2015).
Ну, майже немає.
