Розслідувач фанатизму: рецензія на книжку Люка Гардінґа «Вторгнення»
У Люка Гардінґа, політичного журналіста лондонської Guardian, вийшла в Україні вже друга книжка. >>
Богдан Бенюк підкорює Піднебесну виставою «Річард ІІІ»
21.11.2017
Богдан Бенюк та Остап Ступка у виставі "Річард ІІІ" (ft.org.ua)
Жовтень і листопад цього року для одного з найпопулярніших акторів столичного драматичного Театру імені Івана Франка — народного артиста України, лауреата Шевченківської премії Богдана Бенюка — стали порою відкриття його нового творчого обдарування.
Будучи ще й художнім керівником акторського курсу, професором Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, він разом зі своїми студентами впродовж цих двох осінніх місяців виявив себе як завзятий, філігранний режисер-інтерпретатор драматичних творів — здійснив постановку двох п’єс Шекспіра «Король Лір» і «Приборкання норовливої».
Першу виставу показали в Пекіні, на Міжнародному фестивалі студентської творчості країн Азії та Європи в Центральній китайській академії драми, а другу — в Києві, на підмостках театру рідного університету. Саме там, під час репетиційних прогонів «Норовливої», і відбувся наш із паном професором діалог.
Чжунго,тобто КНР
— Богдане Михайловичу, ви в Китаї побували вперше чи, може, вже..?
— Вперше. Десять днів тривала ця творча поїздка. Звичайно, я зі своїми студентами мав обмаль часу, щоб вдихнути на повні груди всю красу і могутність цієї найбільшої на нашій планеті держави за кількістю населення. Неймовірно — на площі 9,6 мільйона квадратних кілометрів (це третє місце у світі після Росії й Канади) дружно, спокійно живе, трудиться, зростає, як працьовиті мурахи, 1 мільярд 380 мільйонів чоловік, тобто 1/5 жителів Земної кулі. Росія десь із 147 мільйонами людності розпласталася на території аж понад 17 мільйонів квадратних кілометрів.
Ми, українці, до початку російської навали 2014 року мали близько 604 тисячі квадратних кілометрів земної площі з населенням трохи більше 42 мільйони. Ось до якого величного гіганта Піднебесного краю я потрапив зі своїми любими учнями-вихованцями. До речі, Китай тут називають не Китай,чи Китайська Народна Республіка, як ми, європейці, а своїм історичним іменем — Чжунхуа Женьмінь Гунхего. Простіш — Чжунго. Зайве казати, що їхня древня і сучасна культура та мистецтво напрочуд дивовижні. Зійшовши з літака на китайську землю, враз потрапляєш в океан неймовірних охайності та краси навколишнього творіння людських рук і духовної фантазії.
— Розкажіть, будь ласка, докладніше про студентський театральний фестиваль.
— Слід відразу зазначити, що Китай і його Центральна академія драми роблять неймовірно цікаву і корисну творчу акцію передусім для себе. Але, звичайно, і ми всі, запрошені їхні гості і друзі, дуже раді і щасливі таким зустрічам. Один раз на два роки китайці збирають у Пекіні кращих посланців театральних шкіл різних країн світу, змістовно і комфортно організовуючи у своїй академії міжнародні фестивалі, учасники яких діляться один з одним, як вони опановують ази роботи над роллю, як вдосконалюють перші поверхи обраної професії; демонструють свої різні тренажі. А завершуються всі зустрічі показом навчальних вистав за якоюсь однією заздалегідь визначною і широко відомою п’єсою. Цього разу екзаменував усіх «Король Лір» Шекспіра. Час показу — одна година. Найкращі виконавці удостоєні спеціальних премій фестивалю.
Як я розумію й оцінюю ці студентські мистецькі зібрання? Мудрі китайці потихеньку, систематично стягують до себе з усього світу гарну, талановиту молодь. Вони, можна казати, насамперед відбирають для себе те раціональне, що мають інші школи, а їм воно не відоме. Деяких лауреатів залишають на подальше навчання в себе. Наприклад, торік наші четверо студентів одержали персональні запрошення на дворічне студіювання в Центральній академії драми. Господарі сплачують їхні переїзди туди-сюди, утримання, виділяють їм у чудових гуртожитках окремі кімнати з усіма життєвими потребами, дають нормальну стипендію.
— Якою ж мовою провадяться заняття? Не китайською ж?
— Спершу англійською, а паралельно, за бажанням студента, окремі педагоги вводять його, крочок за крочком, у китайські мовні шари. І якщо їхній підопічний згодом складе іспит на певне знання мови Чжунхуа Женьмінь Гунхего, то його зараховують на цільове театральне навчання в китайській престижній академії.
— У них що, мало своїх Чжунхуа Женьмінь Гунхего?
— Їм потрібна, я так гадаю, нова, образно кажучи, «кров» — з Японії, Південної Кореї, європейських країн, з Америки. Тепер зацікавилися і нашою Україною. Китайці хочуть мати нові погляди на мистецтво, розуміти ті творчі моменти, якими вони не володіють.
Український «Король Лір»
— Отже, ви, пане професоре, привезли до Чжунхуа Женьмінь Гунхего, так би мовити, свого, українського, «Короля Ліра»?
— Чому — так би мовити? Король Лір справді був у нас український і не схожий ні на жодного Ліра з інших країн. А своє мистецтво демонстрували, крім України, Китай, Південна Корея, Японія, Англія, Польща, Румунія, Росія, Іспанія, Португалія, Швеція, Норвегія. Зібралися різні сценічні школи з однаковою п’єсою. Хтось пропонував академічне, класичне втілення, хтось фантазував, як заманеться, шукаючи якісь карколомні засоби, пропонуючи своє юне мистецьке мислення.
— А постановник нашого «Короля Ліра» — ви, пане професоре Бенюк?
— Так!
— Читачам «України молодої» добре відомо, що ви вже, даруйте, не першої юності. То яким у вас було юне мистецьке мислення?
— Шановний мій, я вже не один десяток років варюся в юному студентському котлі, і моє гаряче юне мислення завоювало для моїх вихованців на китайському фестивалі, кажу це вам без хвастощів, дві премії-медалі!
— Ви граєте і короля Ліра у виставі?
— Звісно! Хіба я не схожий на нього? А до цього, вам відомо, я ще став і Річардом ІІІ! У моїй постановці «Короля Ліра» інтерпретація шекспірівської п’єси подається в українському ароматі нашої національної музики і соковитого народного малярства.
— Що ви маєте на увазі — в українському ароматі?
— А те, що через світосприйняття короля Ліра ми показали китайцям і представникам усіх театральних шкіл, які брали участь у фестивалі, якою багатою духовно є наша рідна Україна! Разом із героями Уїльяма Шекспіра на сцені пульсували, діяли ще наші національні герої в образах української музики і барвистого народного малярства. Під час нашої вистави линув зі сцени 4 хвилини 20 секунд дивовижний музичний твір Мирослава Скорика «Мелодія вітру». Мені тоді здавалося, що і до всього Пекіна ніби прилетів на Піднебесну наш благодатний дніпровський вітер. Водночас на тлі всього дійства сяяли ще красою лагідні звірі з чарівливих картин Марії Примаченко.
— А чи не здавалися глядачам дивними оточені українським колоритом король Лір, його доньки та їхні благовірні повелителі, що були вбрані в розкішні панські покрої?
— У які ще розкішні покрої? Ми всі грали у своїх білих сорочках, чорних штанях.
— І ваш король Лір мав одяг а-ля 2017 рік?
— Звичайно!
— Як же гармоніював тоді ваш одяг зі словами героїв вистави? Чи у вас і слова не шекспірівські звучали?
— Ні, текст ми не змінювали.
— Тоді дисонанси виникали. Одяг сучасний. Бутафорія інша.Суть, проблеми — давні, далекі!
— Ми цими зовнішніми дисонансами саме і хотіли засвідчити хаос у думках і діях короля Ліра! У нього з’явилася, ви знаєте, дика ідея — розділити своє королівство на три частини і по одній із них віддати кожній його доньці. Та раптом він зазнає образи від молодшої доні, яка не так йому сказала про свою любов до нього, як її старші сестри. Тепер король бачить перед собою лише смерть, безлад у діях дітей і батька. Лір думає вже про одне: даремно він жив на землі. Немає навколо нього злагоди, евфонії, тобто приємного для слуху звучання слова. Його дратують і «ВІТЕР» Скорика, і «ЗВІРІ» Примаченко! Та й одяг на ньому і на всіх не той, як колись вбиралися вельможі в його королівстві.
«Мої любі дітки»
— З вами було семеро студентів. Назвіть їх!
— Назвати? Записуйте — Хостікоєв, Задніпровський, Бенюк, Наталка Сумська...
— Ви жартуєте, Богдане Михайловичу! Чи це весела метафора? А серйозно?
— Тут і жарт, і метафора. Я взяв до Китаю своїх учнів-вихованців, яких я, як і всіх інших, хто залишився в Києві, називаю «мої любі дітки». Та ось сімох із них китайські оцінювачі-жюрівці (це я так називаю тих, хто сидить у журі) прирівняли майже до зрілих визначних акторів, прізвища яких вище спали на думку. Я невимовно зрадів, коли двох моїх діток особливо відзначили — це Ігоря Качура та Володимира Захарченка. Їх удостоїли премій за кращі чоловічі ролі.
— Даруйте за відверту цікавість, ці премії дещо й фінансово піднесли дух переможцям?
— Ви хочете як мед, так і ложкою? Я ось краще розповім вам про одну давню анекдотичну мені пораду. Коли я ще був зеленим актором, як оце зараз мої підопічні, то одержав першу грамоту райкому комсомолу за виступи на одній ударній будові. І вожак-секретар, що мені її вручив, потім серйозно сказав: «Богдане, ти складай ці глянцеві грамоти за заслуги, і коли їх у тебе назбирається 25, то йди в ЦК партії, і тобі дадуть звання заслуженого артиста УРСР!»
— І ви що, збирали?
— За кого ви мене вважаєте?
— Зате тепер, Богдане Михайловичу, ви маєте стільки державних нагород! 9 листопада вас у перерві під час вашої репетиції «Приборкання норовливої» покликали в Міністерство культури, де нинішній міністр, ваш колега в Театрі Франка, народний артист України Євген Нищук вручив вам за дорученням Президента України Петра Порошенка орден «За заслуги» І ступеня. А до цього ви вже мали ІІІ і ІІ ступенів. Тепер у вас зібралися всі три такі ордени.
— Я їх ніколи не випрошував. У своєму житті я лише в одного Господа Бога прошу здоров’я для себе і своєї родини та дякую Йому за все, що маю.
Оце — Центральна академія драми!
— То ви зараз знову готуєтеся вийти на сцену Піднебесної?
— Так. Цього разу вилітаю туди 21 листопада з повноцінною виставою свого театру.
— Із повноцінною виставою? Якою?
— «Річард ІІІ» великого Шекспіра — у незвичайній постановці сучасного і видатного грузинського режисера Автанділа Варсімашвілі. Ви ж знаєте, бачили цю драму. Прем’єра відбулася весною минулого року. Я щасливий! Я купаюся в ролі цього негідника-короля!
— Безперечно, це на сьогодні найкраща ваша могутня драматична роль. Ви вступили в новий потік творчого виру. Ще — щоб китайці не залишили вас там надовго.
— Ми там пробудемо до 27 листопада. Це у Бейцзіні, тобто Пекіні, відбуватиметься Міжнародний огляд кращих театральних вистав країн Азії та Європи. Там буде визнано найкращу постановку, найкращого актора-виконавця чоловічої ролі, найкращу актрису-виконавицю жіночої ролі, найкращих режисера-постановника і художника-постановника.
— Цікаво, як китайці вийшли на вас, на театр Франка? Виходить, ростимо ми, гей?
— Вони провадили ретельний відбір учасників огляду серед численних провідних сцен різних країн. Залучали до цього свої посольства. Наш театр надіслав до Бейцзіна відео запис «Короля Ліра». Нам ураз офіційно передали запрошення з докладною програмою на приїзд.
— І теж за їхній рахунок?
— І теж за їхній рахунок! Оплата дороги, готелю, забезпечення добовими фінансами. Це все їхнє. Так китайці активно сприяють розвитку театрального світового товариства. Знову ж таки виникає логічне запитання: навіщо їм це потрібно? Що, їм немає куди витрачати кошти? А вони чудово знають, що чинять. Приглядаються до цікавих режисерів, потім декого запросять викладати в своїй театральній академії або на постановки в своїх театрах. Так само залучають і особливих акторів. Тобто китайські сценічні конструктори-архітектори працюють на перспективу. На випередження, на крок уперед від інших країн.
— Якою є сьогодні їхня Центральна академія драми? У вас був доступ до її джерел?
— Я мав розмову з керівниками і педагогами академії. Вони в мене старанно і зацікавлено розпитували про наш Київський університет імені І. Карпенка-Карого. Я враз зрозумів, що декому з них були знайомі імена видатних Старицького, Кропивницького, Карпенка-Карого, його братів Саксаганського та Садовського. Допитувалися про репертуари театрів, про наших драматургів, цікавилися, які теми вони пропонують сцені. Ну, і я дещо зачерпнув з їхніх досягнень і переваг. Їхня Центральна академія драми є найпершим вищим навчальним закладом театральної освіти в новому Китаї. Створена в квітні 1950 року. Чим там нею ще дуже пишаються, що в її установчій конференції особисто брав участь Мао Цзедун.
Вона тісно зв’язана з міністерством освіти і найвищим навчальним закладом китайської драми та мистецтв, а також штаб-квартирою Китайської асоціації драматичної освіти, штаб-квартирою Дослідного центру з вивчення азіатського театру і з секретаріатом Всесвітнього альянсу театральної освіти. Центральна академія постійно співпрацює з ЮНЕСКО щодо театральної освіти і вважається всесвітньо відомим коледжем мистецтв. Вона має два студентські містечка, розташовані на сьомій окружній дорозі Пекіна. Загальна площа території — 230 тисяч квадратних метрів. Усе навколо пильно охороняється. Нас оселили в одному з таких містечок. Їхати до центру Пекіна треба було автомобілем одну годину 40 хвилин. Відстань чимала. На трасі ніде немає заторів. Краса невимовна.
Столицю Китаю населяють 22 мільйонів (!). Здавалося б, має бути тісно в місті. Та це зовсім не відчувається. Усі, як мурахи, зайняті своїми справами. Нікому ніхто не заважає. Ні люди, ні транспорт. Пересування кожного чітко сплановано і регулюється. Академія, де ми залюбки жили, міститься в новозбудованій гарній споруді з великим театром із чудовою сучасною технікою, світло-звуковою і музичною апаратурою, танцювальними залами, навчальними корпусами. На території є канали, де нуртує чиста, гарненька вода. Плавають навіть лебеді. Навколо затишні альтанки, квіти, деревця. Студенти живуть кожен в окремій кімнаті з усіма зручностями. Ну, казкове царство!
«Ми рідко куди їздимо і до себе, як ось китайці, не запрошуємо колег»
— Чим у творчому плані наша українська театральна школа відрізняється, відстає від англійської, китайської, польської, інших європейських шкіл?
— Єдине, в чому ми програємо, — це що рідко куди їздимо і до себе, як ось китайці, не запрошуємо колег. У нас немає підтримки держави на рівні гастролей, щоб пропагувати своє мистецтво. Не вистачає нам реклами, як, скажімо, в Китаї. Тому про нас знає дуже обмежене коло людей у цілому світі. Ми мало з’являємося в розкішних центрах культури.
— Ми — це хто? Театри? Чи навчальні заклади?
— І навчальні заклади. І театри — драматичні, балетні, співочі колективи. Україна — це солов’їна держава! Ми можемо зараз списувати все на воєнну ситуацію в нас. Але і до війни існувала байдужість владних кіл до українського мистецтва. Скажіть мені, чи ходили і чи ходять зараз наші міністри, урядовці, благодійні на словах олігархи зі своїми дружинами, дітьми до театрів? Риторичне запитання. В Україні, з набуттям її незалежності, час від часу спалахує патріотичний запал щодо необхідності відродження Національної iдеї. І мало хто говорить, у чому ж конкретно полягає ця iдея.
А полягає, я вважаю, в тому, щоб зберегти і по-новому розкривати наші національні культурні надбання, які у нас, українців, є. Ми не маємо права про це забувати на першому, так би мовити, році життя, і тягнутися до чогось іншого. Пам’ятаймо, що заповідав нам наш геній-пророк: чужого навчатися і свого не цуратися. Це наше усвідомлення дуже важливе! Хто ми такі? Чого варті? Так, нам сьогодні важко. Але перетерпимо, перебудимо поки що і без зручних, м’яких стільців, і модних, золотастих замків.
У нас є велика душа! Ми люди, які живуть плідними емоціями. Цих емоцій не навчиш. Їх треба зберігати, бо вони джерело нашої самобутності. Вони живлять наш український театральний світ, допомагають тримати на високому рівні акторську майстерність. Цьому ми, українські педагоги, навчаємо студентів у своєму університеті. Такі ось враження я привіз зі своїми вихованцями з великого Китаю. Ще додам: наше посольство там активно нам сприяло. В Пекіні гордо звучала українська державна мова!
— «Україна молода» бажає вашому Річарду ІІІ підкорити серця Чжунхуа Женьмінь Гунхего!
— Я йому це перекажу!
