На початку 2008-го в Росії вийшла книжка дніпропетровського автора Яна Валетова «Нічия земля», де сюжетом було таке: терористи з КҐБ-ФСБ висаджують у повітря дамбу Київського водосховища; гігантська хвиля прокочується річищем Дніпра, обіч якого утворюється 200-кілометрова мертва зона; зацілілі Луганська і Донецька області проголошують Східну республіку під протекторатом Росії. Тоді ще це була фантастика.
Але настільки яскраво-приголомшлива, що найбільший пострадянський конвент фантастів «Інтерпрескон» в обхід явних на тоді фаворитів — киян Марини та Сергія Дяченків і москвича Дмітрія Бикова — віддав Ґран-прі практично не відомому авторові.
«Нічия земля» — перша книжка однойменної тетралогії, яку цього року перевидало харківське «Фоліо». Схоже, саме з неї починається українська «воєнна проза» ХХІ сторіччя.
Хоч сюжет і не містить регулярних бойових дій, повсякчас трапляються вогневі зіткнення, що вельми нагадують перші збройні сутички добровольців і сепаратистів у нинішньому Донбасі.
Колишнє Дике Поле в романних декораціях повертається до своїх первнів, розсипається на анклави мародерів і січі новітніх запорожців.
«Привычно пахло смертью. Это был аромат времени. Самый стойкий запах в коллекции запахов последних лет». І, ніби спогад про майбутнє, — епізод з акцією російського правителя, котра тоді ще в реальному житті не відбулася: «Залил кровью Грузию».
Нова війна довго обходила Україну, але ж повсякчас нагадувала про своє існування: то на Кавказі, то, вважай, за парканом, у Придністров’ї.
І «рука Москви» диригувала всюди цілком відверто. Це аж тепер чорним по білому головний держаналітик Володимир Горбулін значить: «Для України воєнна загроза з боку Росії не зникне ніколи» (Світова гібридна війна: український фронт. — Х.: Фоліо, 2017).
Можна зрозуміти багаторічне публічне мовчання штатних прогнозистів. Але чому мовчали письменники?
Ну, так — окремі чеченські епізоди траплялися у Леоніда Кононовича, Василя Шкляра та Андрія Куркова. Але то були радше такі собі ознаки крутого мачизму їхніх персонажів.
Принаймні воєнний досвід новітніх українських «інтернаціоналістів» ніяк не накладався на вітчизняні сценарії.
Осмислення того, що «воєнна загроза зі сходу існуватиме у тривалій історичній перспективі» («Світова гібридна війна...»), було цілком можливе на теренах альтернативної історії.
Але Василь Кожелянко звернув із цієї жанрової дороги на веселий путівець анекдоту.
Єдиним літератором, що серйозно поставився до російської загрози і досвіду пострадянських збройних конфліктів, став Дмитро Корчинський.
Наприкінці 1990-х вийшло кілька його книжок, де автора представлено саме так: «Літератор».
Одна з тих книжок мала назву «Філософія смути», а в іншій він розтлумачив своє бачення подібного письма: «Філософія перебуває між системами — це розумове прикордоння» (Війна у натовпі. — К.: Амадей, 1999).
Тобто, це є література в тому ж сенсі, що і «Маніфест» Маркса-Енгельса. І так само, як їхній витвір, есеї Корчинського перетворилися на привид, котрий заблукав поміж нечитаючої публіки.
«Книжки — це міни, підкладені під майбутні покоління», — значить Д.Корчинський. Уточню: вибухонебезпечними є книжки непрочитані.
Уже п’ятнадцять років тому можна було замислитися над феноменом неминучої, як тепер видно, гібридної війни:
«В політичному терорі і мафіозних сутичках визріває стратегія майбутніх воєн... Перспективні війни будуть інтенсивними терористичними кампаніями, що провадитимуться обмеженими силами й засобами... Бойові дії в процесі локальних конфліктів не мають на меті досягнення якихось результатів власне військовим шляхом. Ця озброєна демонстрація розрахована, як і терористичний акт, на досягнення психологічного ефекту... Терор як засіб пропаганди» (Дмитро Корчинський. Авторитарна альтернатива. Посібник з сучасної політології та геополітики. — К.: б/н, 1998).
Але — не прочитали. Бо, зітхає автор, «узагальнювати досвід війни в Чечні — заняття невдячне.
Якщо я сунусь із тим, що зібрав, у поважні військові установи, мене вважатимуть ідіотом. Людей, які там сидять, та їхню систему воєнної освіти рятує лише те, що воювати їм самим не доводиться».
Відтак, висвітлюється відповідь на запитання, хто винний у двох найболючіших поразках: Крим та Іловайськ. Винні державці, що нехтували книжковим знанням.
Ну і, звичайно, двадцятирічна політика стабілізації масового невігластва, що відучила електорат ставити неполіткоректні запитання провідникам.
«Бути радикалом, значить, розуміти сенс речей», — давно занотував Д.Корчинський.
Радикалів серед українських письменників не знайшлося. Окрім Євгена Пашковського, котрий також не зміг докричатися до читача, попереджаючи:
«Якщо забути монголів, московитів, комуноїдів, чорнобилізм, всі ті пошесті, які ми випробували на собі, щоб здобути для Заходу вакцину... — смерть стане живою, як усі ми, велика туга з біблійних плотів підніметься вище горла» (Щоденний жезл. — К.: Генеза, 1999).
Та після цього геніального тексту він уже не публікував нічого нового; Пашковський, як і Корчинський, лишився наодинці з «примарою ніким не прочитаної сторінки».
У «Війні в натовпі», яку Д.Корчинський означив жанрово як «мілітарний дзен», є дивний, на перший позір, рефрен: «Минулого не буде».
Тобто, досвід не накладається на перспективу геометрично точно; з нього навсібіч стирчать дрібниці, що заважають скласти директивний пазл; і в тих дрібницях ховається диявол, що нашіптує: не зважай на історію.
Тому, либонь, пізнішого Шкляревого «Чорного ворона» (2009) сприйняли винятково за «історичну прозу», хоч годилося б прочитати роман як посібник з протидії російській гібридній агресії.
«Минулого не буде» — це і присуд усій радянській воєнній прозі, включно з Афганською війною.
Хіба, може, Василь Слапчук здобувся вийти зі старої парадиґми «Книгою забуття» (К.: Ярославів Вал, 2013) — але й сам автор не певен того: «Цей роман, як дорога з нізвідки в нікуди».
Твір радше має пацифістський характер (що й не дивно, адже то була суто імперіалістична авантюра Кремля).
Але дещо з тої книжки «раптом» стало украй актуальним 2014 року: прогностика недобрих повоєнних соціо-психологічних зсувів.
«Я збираюся показати, яким смертельним може бути лише один дотик до війни... Війна триває і триватиме, доки залишатиметься в цьому світі бодай один із тих, хто з неї повернувся, думаючи, що позбувся її... назавжди ставши її трофеєм».
«Я весь набальзамирован войною», — писав раніше український ветеран Другої світової (Ион Деген. Записки гвардии лейтенанта. — К.: Радуга, 2010).
Хоч як прикро, «Книгу забуття» теж можна зарахувати до непрочитаних. Бо там — за понад рік до фатальних подій — доведено неминучість московської агресії, яку прикликали в Україну російські інтелектуали («усі ці Булгакови та Трубецькі... З такими філософами... війна обов’язково була би»).
А в Україні — як було проголошено 2003-го Рік російської культури, так і тривав він до Майдану.
Отже, наші прозаїки не були готові писати про війну. Шоковий 2014-й випав з історії письменства. 2015-го почала з’являтися перша воєнна проза.
Належала вона письменникам, що й далі активно працювали в журналістиці (чи справді війну можна адекватно побачити або очима учасника, або репортера?).
Книжка Євгена Положія «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» (Х.: Фоліо) — улягає всім канонам художнього репортажу.
Тут і відтворення донбаського фольклору («–Усіх, кому за шістдесят, ви розстріляєте, — абсолютно серйозно розповідає про наші плани мила бабуся в білій хустинці. — А тих, кому за п’ятдесят, заберете в трудові табори Коломойського»), і суто публіцистичний висновок з того («вони ж не люди, вони — телеглядачі»).
Й ніби уламки портретних замальовок («коли йшов на війну, меблі і всі речі з квартири роздав друзям, спалив свій старий одяг.
Він не бачив сенсу в своєму поверненні») та нотатки з почутого («жити можна. А з мінометами — ні, жити не можна. Лікарі не дозволяють»).
Ба навіть суто газетна дидактика («якби таких солдатів — відважних у бою і скромних у побуті, які не вживають алкоголю і точно виконують накази командирів, в українській армії служило хоча б половина, то війна б уже давно закінчилася перемогою»).
Спостережливий критик Ярослав Поліщук назвав це «приватними розслідуваннями... літературою першого наближення» (Реактивність літератури. — К.: Академвидав, 2016).
Та попри всі ті журналістські родимки, «Іловайськ» — професійна проза. Текст зіткано з оповідань-епізодів, спочатку ніби окремішних, але згодом розумієш: просто одні й ті самі події побачені різними персонажами у неоднакових ракурсах.
Й наприкінці книжка справді «зібралася, як ртуть». Вуличні бої, госпітальні «паузи» між ними, пригоди у ворожому тилу — усе мовби у зоні Стругацьких-Тарковського, де «мобільний зв’язок із іншою планетою в другій половині дня став нестійким».
Оповідачі схожі на сталкерів або слідопитів Фенімора Купера («потрібно бути обережним, звертати увагу на дрібниці — за десять хвилин до обстрілу дорога завжди порожніє, не видно жодної місцевої машини»).
Оціночних суджень майже немає, а ті, що трапляються — абстрактно-фаталістичні: «У перший день штурму в батальйоні загинуло троє.
Вони загинули не тому, що погано підготувалися до сутички, не виконали наказу або були боягузами, просто кулі та осколки потрапили саме в них».
Схожа за структурою і книжка Богдана Жолдака «Укри» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА) — теж низка фронтових історій, оповіданих персонажами одних розділів про героїв інших частин книжки, що зрештою перетворює текст на єдиний твір романного формату.
Атмосфера також нагадує «Сталкера» — але, мабуть, будь-який театр воєнних дій схожий на ті гнітючо-містичні ландшафти.
Включно з відчуттям, ніби все це навкруги було вічно: Б.Жолдаку дуже добре вдалася така біблійна інтонація — може, через усвідомлення історичної нескінченності протистояння українців та росіян, що лише тепер перейшло у гарячу фазу?
Ну і, звісно, літературною принадою «Укрів» є Жолдаків гумор — не той розбишацький, як у його «мирних» книжках, а хоч і притлумлений, проте упізнаваний, як-от: «Порівнюючи нове браконьєрське життя з тим, колишнім, довоєнним, яке тривало в заповідниках, спеціальних зонах для начальства, він картав себе, що ще тоді міг настріляти пуриців, якби в ті далекі часи спливла така думочка в голову, — можливо, тепер би й АТО не було? А чого — десяток-другий ліквіднув, то, може, й історія повернулася б у інший бік».
Так два роки тому розпочалася історія української воєнної прози.
