Сергій Дрозд: «Якщо є достойна зарплата, ветерана складно втягнути в незаконні схеми»

— Пане Сергію, коли було створено центр, чим він займається i хто в ньому працює? 

 

— Скоро буде річниця створення нашого центру, а одним із ініціаторів і «батьків» AxioS  був Олег Магалецький, який нині є його директором. Він колишній боєць АТО, як і більшість із тих, хто тут працює. Віддавши свій борг у захисті Батьківщини та повернувшись до цивільного життя, він побачив, що одна з головних проблем, які постають перед бійцями, — працевлаштування після війни. Є різні причини того, що бійці не знаходять роботу, і це є головним пунктом соціалізації. 

 

 І хоча центрів, аналогічних нашому, багато, але те, що нас якісно вирізняє серед інших, — ми надаємо первинну психологічну допомогу й соціалізуємо саме через працевлаштування. Наше головне кредо — це працевлаштування ветерана, бо якщо є робота й достойна зарплата, то він забезпечує себе, родину i його складно втягнути в якісь неправильні схеми (в ті ж «тітушки» чи різноманітні рейдерські захоплення). 

 

У нас працює наразі 22 людини: половина з них була на фронті або ж є членами родин, де хтось воював, і ця тема для них дуже близька. Ми співпрацюємо з усіма, крім агресивно налаштованих антиукраїнських партій, — організаціями, підприємствами тощо. 

 

Маємо декілька головних відділів, у яких надають послуги «на місці» наші психологи, профорієнтологи й ейчари (фа­хівці з працевлаштування, із роботи з персоналом, кадровики. — Ред.). Якщо людині потрібна профільна психологічна допомога, то вони її надають або ж перенаправляють у вузькопрофільні центри. А профорієнтологи працюють уже, власне, зі зверненнями саме щодо пошуку роботи. Є в нас і юрист, який у разі звернення надає первинну юридичну консультацію. 

 

— Скільком людям ви вже допомогли?

 

— За рік діяльності до нас звернулося 800 осіб. І це не лише бійці, а й їхні родичі, допомагаємо також волонтерам. Із них майже половина отримали допомогу за юридичними запитами, а інші — з приводу працевлаштування, з яких близько 200 уже працюють, а решта або ж отримують психологічну допомогу, або ж навчаються на тих чи інших курсах чи лекціях. 

 

— Хто фінансує роботу вашого закладу?

 

— Фінансує наш центр Андрій Мацола — український підприємець, пивовар, засновник, співвласник та голова наглядової ради «Першої приватної броварні», меценат і громадський діяч. Розглянувши пропозицію щодо проекту, він його підтримав. У нас все «біле», ми відкриті й не маємо якихось неправомірних схем. Працівники отримують «чисту» зарплатню. До того ж непогану. Вони не є волонтерами, оскільки волонтер може якісно працювати, але не тривалий період, бо рано чи пізно йому доведеться заробляти собі й родині на життя. Також проплачуємо всі витрати наших клієнтів — навчання, різноманітні курси тощо. 

 

— Які курси відвідують ваші клієнти? 

 

— При центрі є курси української та англійської мов, але, якщо треба, направляємо клієнтів і в інші заклади. Наприклад, якось до нас звернувся боєць із проханням знайти досить специфічні курси — міжнародної англійської мови для моряків, бо без знання специфічної термінології він не міг працевлаштуватися. Ми його направили на такі курси, нещодавно він їх успішно закінчив i зараз працевлаштовується.

 

Якщо, скажімо, людині потрібні знання з дизайну, інформатики, то для таких ми відкрили курси «Знайди себе в ІТ». Це перспективний напрямок із огляду на те, що саме цей бізнес успішно розвивається, а з іншого боку — це може бути гарним варіантом для бійців, які отримали інвалідність і їм складно пересуватися, або ж для тих, хто живе у сільській місцевості. 

 

 Людей ми тестуємо, бо мало побувати на курсах: кожен має чітко розуміти, для чого йому це потрібно. А також пояснюємо, чому прогулювати «уроки» не варто. Бо це означає, що людина просто забирає гроші у своїх побратимів, які могли б отримати ті ж самі послуги.

 

— А як довго може тривати таке навчання?

 

— Усе залежить від напрямiв і формату курсів: тривалість може становити від кількох тижнів до кількох місяців. 

— Який вік ваших клієнтів?

 

— Різний. Багато людей, яким за 40, за 50 років, повернувшись із війни, вони вирішують змінити свою професію, бо попередня їх не задовольняє не лише через зарплатню, хоча це один із мотиваторів, вони просто не хочуть займатися тим, що робили раніше. У багатьох на фронті відбувається перегляд світобачення, якихось своїх амбіцій, тому й вирішують усе почати з «нуля». Наприклад, один із колишніх бійців вирішив відкрити тату-салон, а от інший започаткував авторські мовні курси англійської (раніше чоловік був військовим), хоча до війни обидва мали інші спеціальності. 

 

Усім «новачкам» ми допомагаємо, й якщо людина хоче почати свій бізнес із «нуля», то у нас є проект «Бізнес-інкубатор». Переважно надаємо консультативну допомогу, виходячи з тези: «Ми не даємо рибу (гроші), а даємо вудку». Людина розповідає про свій бізнес-план, а ми консультуємо, як він буде розвиватися, пояснюємо, чи буде вдалим цей його проект, чи ні.

 

Адже в «першопрохідців» іноді буває викривлене бачення, іноді в рожевих тонах — от ми й пояснюємо всі ці фактори, як організувати саму систему роботи й запустити проект, аби він був прибутковий. Тобто головне — щоб людина, яка почала власний бізнес, обов’язково бачила його продовження. А згодом люди, які відкривають власні справи, будуть підтягувати «своїх», тобто також працевлаштовувати ветеранів! 

 

— Як люди дізнаються про вас? І яка динаміка звернень?

 

— (Сміється). Перш за все про нас дізнаються завдяки «сарафанному радіо». Переважно ми комунікуємо через «Фейсбук», маємо контактні телефони. Але, безумовно, найбільше інформації про нас дають саме соц­мережі. Випускаємо невеличкі брошурки, де коротко пояснюємо, чим можемо допомогти.  Щодо динаміки звернень, то все залежить від сезону: буває, що в певний період року клієнтів більше приходить, бувають і спади. Наприклад, зараз, восени, люди більше активізуються. І такі «коливання» є природними.

 

— Ви охоплюєте всю Україну чи лише певні регіони?

 

— Наразі ресурсів вистачає на Київ та область, хоча нам дзвонять і з інших областей. Але наш головний підхід — якісне працевлаштування —  можливе лише при «живому» контакті з клієнтом. Бо, скажімо, з’ясувати, чи в людини немає ніяких серйозних проблем із психікою, вдається лише під час безпосереднього спілкування наживо. 

 

Трапляється  усяке... Ми ж не можемо піти до роботодавця й сказати: візьміть оцю людину, а потім виявиться, що в неї якісь психічні проблеми. І ця перестраховка є для нас імі­джевою, адже в разі виникнення проблем із нашими клієнтами у роботодавця наступного разу нам можуть і відмовити. Водночас контролюємо й роботодавця, через певний час запитуючи в бійця, чи задоволений він на новому місці. 

 

Ми працюємо над тим, аби відкрити такі ж центри і в інших областях: у Дніпрі, Одесі, Харкові, Львові, Івано-Франківську. Для цього в деяких регіонах у нас вже є актив — люди, які готові переймати наш досвід і працювати, але тут виникає головне питання — фінансування. Тож працюємо над тим, щоб соціально відповідальний бізнес був готовий відкрити подібні нашому центри в інших куточках держави. Ведемо відповідні переговори.

 

Насправді держава може соціалізувати й працевлаштовувати безліч людей, у тому числі людей з інвалідністю, але в більшості випадків вона (в особі чиновників) не хоче цього робити. Доходить навіть до того, що на великих держпідприємствах є нібито місця, скажімо, для інвалідів, але то фейкові місця й людям платять відкати (відсотків 60 від їхньої «зарплати»), але вони не ходять на роботу.

— Який діапазон професій, що їх отримують ветерани за вашого сприяння?

 

— Тут усе залежить від освіти й того, чим займалася людина до війни. Декому треба хоч якийсь підробіток, тому чимало йде в охорону. Це своєрідний симулякр — продовження війни, тільки в іншій формі. У нас ще велика проблема зі старим, совковим, мисленням, бо часто самих бійців вважають непотрібними людьми («Ми вас туда нє посилалі!»), і цей конфлікт зараз виникає все гостріше, й тут проблема подвійних стандартів.

 

Із радянських часів склалася система, коли чиновникам, начальникам, вищому командному складу ті ж пільги, УБД оформлюють автоматично, вони навіть не збирають необхідних для цього документів (бухгалтерія все робить «автоматом»). Чимало випливало випадків, коли навіть не військовим видавали УБД, пільги   із виплатами чималих фінансових компенсацій: така історія була з керівниками тернопільського «Автодору». А був ще епічний випадок, коли міліціонер отримав УБД за те, що він за добу подолав більше півтори тисячі кілометрів з Чугуєва до Маріуполя й назад… А ось реальним бійцям, контуженим, добровольцям, навіть ампутантам дуже складно добитися хоча б підтвердження того, що вони брали участь у боях. 

 

— Ви їм допомагаєте вирішувати й ці нагальні проблеми?

 

— Безумовно. Ми співпрацюємо з «Юридичною сотнею», й вони в цьому нам активно допомагають. Також працюємо з пресою й закликаємо їх прийняти наші інформаційні меседжі в тому, щоб відмовлятися від цих старих, радянських, кліше в першу чергу в питанні: «Хто такі захисники Вітчизни?». Наприклад, у США, Ізраїлі усіх, хто служив в армії, вважають найкращими, й там для них створено найліпші умови та перспективи просування по службі!