Олександр Гагаєв: «Інформаційну війну ми програли ще на Майдані»

— Пане Олександре, вас, як людину власної філософії, не дратує публіка по кав’ярнях під час війни?

 

— Не дратує. Так, я сам хо­джу з родиною у кав’ярню — чому ні? Коли я приїжджаю до мирного Києва, який здебільшого мирний тому, що на сході хлопці воюють і його захищають, — чому не посидіти в кав’ярні, не отримати задоволення? Ми ж там не буваємо в кав’ярнях. 

 

— А немає такого перерізу, ніби люди не відчувають, що тут узагалі війна йде?

 

— І таке є. Але я завжди казав і буду казати, що кожен сам собі коваль свого щастя, і змушувати когось думати саме так, як я, я не можу, бо тоді це буде моя гординя, — а хто я такий, щоб змушувати інших людей думати саме так, як я хочу? Я можу впливати на їхні думки чи не впливати, але змушувати — ні.

 

— А впливати яким чином?

 

— Тут є різні речі: як впливають вчителі, як впливають у дитячому садочку вихователі на дітей — тобто вони, можливо, діють десь власним прикладом. Можливо, власними вчинками, можливо, гарною розповіддю — так можна впливати. А от дійде це до людини чи ні — це її особиста справа. 

 

— Це як проникна радіація?

 

— Може, й так.

 

— Мені дуже подобається, коли ви історії розповідаєте. Коли ходило місцеве населення до вас лікуватися, а потім рознесло до дощечки приміщення, звідки переїхав шпиталь...

 

— Так і є. На жаль, люди рознесли все до дощечки, повиносили всі двері, вікна. Там були душові кабінки — і ті якось познімали, порозколупували, навіть познімали підвісні стелі. Насправді це був мотель. Користуватися цим приміщенням вони не могли, тому що рано чи пізно там з’явиться господар, який скаже, що «ето майо», та заявить свої права. Але баню — дерев’яний зруб — винесли до фундаменту. 

 

Насправді різні люди до нас ходили. Лікуватися ходили, дякували. Але люди є люди. Я розумію, що коли вони нам дякували за лікування, то, мабуть,  були щирі, а може, й ні.

 

— Ви не розчаровуєтесь у людях, тому що ви ними не зачаровуєтесь?

 

— Так. Я маю власну філософію, я маю власний погляд на цей світ, і дійсно, мати міфи про те, що всі люди хороші, не варто. Можна жити у своєму світі. Я не можу сказати, що не люблю людей, я до них початково ставлюся однаково гарно, однаково привітно, однаково доброзичливо. Але навіть ота теза, яка колись була дуже популярна, що друзі — це ті, хто приходить до тебе, коли тобі погано, зараз не працює, у цей час досить багато людей, які не є твоїми друзями й іноді навіть не буваємо знайомі, приходять, коли погано, на допомогу, і хтось з них залишається поряд, а хтось допоміг і знов пішов у тінь, — тобто зараз не працюють оці «избитые» істини, зараз усе по-іншому, тому зачаровуватись людьми, щоб потім у них розчаровуватись, не треба. 

— Ви завжди кажете, факт, що ми програємо інформаційну війну досі, — це те, що показують по телебаченню на Донбасі.

 

— Ми її програли ще на Майдані — якщо підняти мої пости часів Майдану, то я тоді кричав ґвалт: ми нічого не робимо з інформацією, ми з нею не працюємо. І ми як не працювали з нею, так і не вміємо. Це навик, який треба опановувати, який треба розвивати. І якщо з цим навиком ніхто не працює, він втрачається. Він у нас, безумовно, втрачений. Ще десь на рівні інстинктів самозбереження він втрачений в Україні, незрозуміло чому. 

 

У нас у цьому році дійсно, як гарно пишуть деякі бігборди, сто років визвольної боротьби — сто років, відколи Україна вдруге чи втретє намагалася здобути незалежність, в 1917 році, коли почалася визвольна війна, була Українська Народна Республіка, коли хотіли створити незалежну Україну, яку потім більшовики втопили в крові. Але це дійсно є сто років визвольної боротьби, і вони чомусь нікого нічому не навчили, ніхто не навчився працювати з інформацією і давати її таким чином, щоби до своїх лав, до своєї боротьби залучати людей. Цього ми не вміємо, і саме тому я кажу: щоб змусити когось думати так, як я, це гординя, а залучити до своїх лав — це мистецтво. Тому з цим треба державі нашій працювати.

 

— А що написано у вас на руці?

 

— «Воля, родина, Україна». Це три цінності.

 

— Cтосовно філософії плану перемоги — це теж організація якимось чином...

 

— У мене є одне розуміння перемоги — це відновлення України в її кордонах, тих, які були до цієї війни, тоді я розумію, що це буде перемога. А говорити про сепаратні домовленості і називати їх перемогою — я навіть не дозволю собі сказати, що це закінчення боротьби. Боротьба закінчується для мене тільки перемогою.

 

— А ваше спілкування з Безлером (керівник терористів-ополченців на Донбасі. — Ред.) навесні 2014 року — це тоді ви вже зрозуміли, що домовленостей не буде ніколи і ніяких?

 

— Тоді ми зрозуміли, що йде до війни, ця людина нам сказала, що ми зробимо так, щоб Україна втратила берегову лінію по морю, — це було озвучено чітко, насміхаючись, було зрозуміло, що Крим уже не наш. Коли ми заїхали до півострова ще до референдуму, то в багатьох з нас було відчуття, що їдемо останній раз по нашому Криму. Бо ми побачили, що там відбувається, це дійсно було страшно. Було зрозуміло: це дійсно велика військово-морська база, вона Росії потрібна, і Росія робитиме все для того, щоб її отримати. Не могло бути ніяких домовленостей чи компромісів... 

 

— Довелося тікати від Безлера з простріляними шинами?

 

— Та там не тільки шини — вся машина була постріляна, ми виїхали завдяки тому, що автівка була потужна, інакше, думаю, ми не вибралися б звідти. Тоді ми ще не розуміли, що це Безлер, він тоді представився як полковник ГРУ ГШ РФ, ми не знали, хто він, бо ніяких розпізнавальних знаків не було, але він чітко сказав, що він росіянин, служить у Головному розвідуправлінні зброй­них сил Російської Федерації, він сказав: «Ми вам устроiм, ми вам сдєлаєм». Це був березень 2014 року, і конкретно з Безлером ми бачилися 8 березня, цілий день мали там чим займатися після цього обстрілу, і ввечері вже, коли я вітав дружину зі святом, вона сказала: «Спасибі! Я тебе вже по всіх каналах бачила». Було й таке. Але все добре, що добре закінчується. 

«Повістку принесли хлопцю, який уже чотири місяці, 

як загинув»

 

— Я знаю історію, як ви йшли до війська, як вас не брали через поранення, яке отримали ще в мирний час у радянській армії. Як сказали, що міліцію викличуть, коли ходитимете до військкомату, як на роботу...

 

— Так і сказали: «Ще раз прийдеш — ми міліцію викличемо, щоб ти сюди більше не приходив». А потім було так цікаво, коли два роки тому, в серпні, повістка прийшла. Принесли — о сьомій ранку почали гупати в двері, я виходжу: «Чого ви приперлися? Як я до вас приходжу — ви мене посилаєте, а тепер приперлися з повісткою...» Але найгірше було те, що в той же день вони принесли повістку в сусідній будинок хлопцю, з яким ми виростали у одному дворі, а він уже чотири місяці, як загинув... І вони ж його ховали за рахунок військкомату. Його мамі та його дружині це було якраз, як сіль на свіжу рану ...

 

Я мусив тоді знову йти до військкомату, вони подивились на документи, кажуть: «О, а чого ми вас викликали?». Кажу: «То ви у себе спитайте. Коли я рік тому до вас приходив, ви мене не взяли, а тепер згадали, що у вас є такий? Але я вже маю роботу на війні». На жаль, з цих казусів складається вся наша держава, — у нас ніхто не хоче працювати, у нас хочуть сидіти у теплому кріслі та красти гроші, і ніхто нічого не хоче створювати.

— Чи доводиться на війні вам особисто стріляти?

 

— Ні. По мішенях — то так, вправи деякі виконуємо. Ми не комбатанти, ми не маємо особистої зброї, не стріляємо, наше завдання — це рятувати життя.

 

— На госпітальєрів зовсім не схожі?

 

— Ну як вам сказати... Та схожі ми всі між собою. По-перше, з госпітальєрами нам доводилось працювати пліч-о-пліч, і навіть не один раз, — це було і в Пісках, і в Авдіївці. Ми спілкуємося, ми підтримуємо зв’язки. Виявилось навіть, що один з госпітальєрів живе в сусідньому зі мною будинку. Зустрілися: «Ти що тут робиш?» — «Живу». — «А де?» — у нас між під’їздами тридцять метрів. Схожі всі — всі рятують життя.

 

— Розкажіть, будь ласка, про початки ПДМШ імені Миколи Пирогова. Ви приїхали на першу ротацію?

 

— Ні, це була вже друга чи третя ротація. Я для себе знайшов такий шлях — займався волонтерством дуже активно, поки мене не брали в армію, і в один з моментів мені потрапила на очі така машина, яку хотіли здати на металобрухт, — це «Волга- універсал». Я ще пам’ятаю з радянських часів ті «Волги»-«швидкі допомоги». І я собі подумав: чому ні, знайшов ноші, знайшов кошти (десь власні, десь люди допомогли), і те авто відновили, зробили санітарну машину. «Сестричку». З нею я і поїхав на фронт. Бо до того я теж їздив, щось робив, а тут уже цілеспрямовано поїхав до медичної бригади, рятувати життя людям. 

 

— Спочатку були водієм-санітаром.

 

— Так. Потім старшим бригади, так і «докотився» до того, що зараз очолюю службу мед­евакуації. Займаюсь саме цим.

 

— А конкретно зв’язки зі ЗСУ у чому полягають?

 

— Ми працюємо в їхнiх інтересах, ми евакуюємо їхніх поранених, — вони винесли людину з- під вогню з позиції на точку евакуації, ми прийняли пораненого, і наше завдання — його стабілізувати, бо, скажімо, накладений на руку чи на ногу турнікет, зупинена кровотеча ще не означають, що людина перебуває вже у стабільному стані, щось може піти не так, тому в нас в екіпажах обов’язково є фахові лікарі. І вже тоді, приймаючи пораненого, ці люди ухвалюють рішення, чи можна його негайно везти в стаціонар, чи треба провести маніпуляції для стабілізації стану. Ми не говоримо про те, щоб поставити його на ноги, тут же «чарівним чином» врятувати, здійснити чудо, — ні, ми говоримо про те, щоб довезти людину до стаціонару та передати її лікарям.

 

— Ваші екіпажі по військових шпиталях їздять?

 

— Де як. У даному випадку привозимо людину до цивільної лікарні, тому що там біля неї стоїть медрота, там є група посилення від шпиталю, бо стабілізований поранений — це не означає, що він може, наприклад, витримати шлях у сто кілометрів одразу. Тому ми привозимо його до цивільної лікарні, де з ним працюють військові лікарі, і вони вже приймають рішення про його подальшу евакуацію: буває так, що це відбувається негайно, буває, що вони проводять оперативні втручання, і лише тоді людину евакуюють до військового шпиталю.

 

— Чи працює теза про «золоту годину», упродовж якої людина отримує усе первинне лікування, включаючи операцію?

 

— Ми знаємо цю тезу про «золоту годину» — в нашому випадку ми якраз робимо все можливе для того, щоб це відбулося й людина була врятована. Перший етап — це все ж таки прийняти бійця, стабілізувати; як правило, до нас він уже потрапляє з накладеним турнікетом, якщо це ушкоджена кінцівка і звідти тече кров. Ми докладаємо зусиль для того, щоб солдати знали, як накладати турнікет самому собі, своїм друзям, як накласти тиснучу пов’язку, — тобто ми ще до того, як треба буде надавати допомогу, вже надаємо її: надаємо знання, проводимо заняття з тактичної медицини. Це дуже важливо, адже якщо нам на позицію їхати десять хвилин, то кров із людини може витекти за дві-три хвилини. І якщо цій людині не зупинять кровотечу, то її врятувати не зможемо ні ми, ні Бог, ніхто. Боєць до нас потрапляє вже із зупиненою кровотечею, ми чітко розуміємо, що він дихає, він може бути без свідомості, але, потрапляючи до фахових лікарів, він починає отримувати допомогу. Знову я наголошую: це не є лікування, лікування — це більше лікувально-реабілітаційні заходи, після того як людина вже отримала всю допомогу і їй збережено життя, тоді вона вже отримує лікування на відновленні. Коли боєць потрапляє до військових лікарів, це не є лікування, це заходи зі збереження його життя. Видалити осколки, кулі, зшити уражені тканини всередині людини, якщо цього потребує ситуація... У цю «золоту» годину ми вкладаємося. У мене найдовше «плече» евакуації — це сорок кілометрів, і їх іноді машина долає за тридцять хвилин. Там непогані дороги ми маємо нині... 

— Ці ситуації перемир’я, коли ми не стріляємо, а стріляють у нас, чи не викликають у вас таке гірке відчуття, що нас вбивають? Що це вбивство?

 

— Воно так і є. Навіть якщо немає перемир’я, то хіба це не називається тим, що нас вбивають? Нас все одно вбивають. Ця війна зараз перейшла у фазу протистояння на одному місці — тобто і ми, і вони стоять на одному місці. Щоправда, з їхнього боку, в деяких районах вони підсуваються ближче, підкопуються, щоб стріляти точніше, про це всі знають. Для мене ця тема гірка, і я не розумію, чому так відбувається. Я взагалі не розумію, чому Україна веде оці перемовини із сепаратистами, чому, якщо це називається «Антитерористична операція», ми ведемо перемовини з терористами, з чого по них стріляти і що з ними робити. Це нонсенс і якась повна маячня. Якщо держава Україна визнала терористів терористами, то їх треба знищити! Все! Треба зачистити їх і звільнити нашу землю! Я не можу погодитися з тим, що в людей, які сказали, що «по терористах стріляти не треба», що «треба з ними вести перемовини», є хоч якась бодай національна гідність. У них її немає, вони не розуміють, мабуть, що таке нація, що таке національна гідність, що таке Україна і чому ми маємо бути вільними та незалежними від усіх світів навкруги. 

 

— Чи можете розповісти про організацію ПДМШ імені Миколи Пирогова?

 

— Можу. Найкраще про це розповів би Геннадій Друзенко, бо він то все починав, — вони починали з Майдану, зрозуміли, що на Майдані відбудеться крово­пролиття, що треба робити мобільні медичні пункти, якісь приховані шпиталі. А потім, коли почалася війна, усі ті, хто засновував цей шпиталь, зрозуміли, що треба наближати його до фронту, якомога ближче до лінії вогню поставити пункти медичної евакуації, стабілізації, бо Україна ніколи не вела війну до того, і ПДМШ першими вирушили на схід і зробили так, щоб якомога ближче бути до лінії вогневого зіткнення. Така приблизно історія. Зараз є декілька напрямків роботи шпиталю. Один із них — це безпосередньо на першій лінії оборони працюють бригади медеваку, а ближче до тилу, у тих лікарнях, куди привозять поранених, теж працюють наші фахові лікарі, в Луганській області вони працюють і з військовими, і з цивільними, вони роблять усе для того, щоб цивільне населення бачило, що Україні небайдуже це все. Але деякі чиновники стають на заваді цій роботі. Тобто їм самим нецікаво, з тими людьми ніхто не працює від України, ще й заважають працювати ПДМШ, тим людям, які роблять цю роботу за державу. А ми робимо роботу за державу, бо вона зараз неспроможна, і ми не закидаємо їй це в очі, бо розуміємо, що це непростий шлях — відновити втрачене. Але, коли держава вустами чиновників починає казати, що ми з того шукаємо якусь власну вигоду, що нам треба заборонити це робити, від цього стає гірко. Чесно кажучи, я сам такого чиновника прирівнював би до тих же терористів, проти яких ведеться АТО. Бо це людина-шкідник.

 

— Чому їм приходить у голову таке казати?

 

— Усі люди різні, кожен має власну думку, і дехто має власну думку про те, що ми тут, на фронті, існуємо для того, аби набити власні кишені. Іноді запитують: «А вот мне интересно, каким образом вы с деньгами работаете? По каким схемам?». Деякі військові люди абсолютно спокійно дозволяють собі підозрювати нас, що це якась махінація, яка дозволяє якимось чином звідкись і кудись виводити гроші. У нас люди працюють без грошей, усе, що ми можемо собі дозволити, купити сигарети і якісь смаколики, те, що не завжди можуть привезти волонтери, бо вони не завжди доїжджають до тих точок, де ми буваємо, але це гроші все одно ті, які нам волонтери і прості люди дають. Вірячи в нас. Допомагаючи нашій службі, бо нам і машини треба ремонтувати, і якийсь одяг купувати. Машини ламаються, бо вони не нові, навіть заправити кисень у балони, якщо треба буде везти людину на кисні, — це все гроші. До нас люди приїжджають за покликом серця, не отримуючи заробітної плати, є й такі, які приїжджають і ще й свої гроші вкладають в ту роботу, яку роблять.

 

— Так і ви робили з машиною-«сестричкою».

 

— Так і я робив колись. Тому я би тих військових, які нам закидають звинувачення у наживі, прирівнював би до терористів. Замість того, щоб сприяти і радіти тому, що ПДМШ робить ту роботу, яку зараз не може до кінця опанувати армія, тому що немає у неї тих ресурсів. Але і в чиновників не вистачає хоробрості сказати, що в нас цього немає. Бо вище керівництво не погладить їх по голові за такі слова. Вони звітують: «У нас всьо єсть, у нас всьо хорошо, у нас всьо красiво», — і ще після того намагаються палки у колеса ставити нашій роботі. Тому це шкідники.

— Ви працюєте — вони звітують? 

 

— Та хай би собі звітували, аби не заважали. Не можна про нас сказати, що ми не за нагороди, не за медалі, бо в світлі останніх подій нам усе ж дають відзнаки, але, знову ж таки, завдяки приватним ініціативам людей — тільки таким чином наші люди з ПДМШ отримували державні нагороди. Сама держава ініціативи поки що не проявляла.

 

— І ваш нагрудний «Знак пошани»?

 

— І мій нагрудний знак так само. Суто приватна ініціатива. Так само я знаю купу прикладів, як нагороджували госпітальєрів, — це були приватні ініціативи, хоч і посадових осіб. Нема поки що розуміння, що треба мотивувати людей, які допомагають країні. 

 

— А які у вас нагороди є ще?

 

— Різні. За всі можна відчувати гордість, та маю одну нагороду, якою можна пишатися, —державний орден «За мужність» III ступеня. Але я вважаю, що таким орденом треба нагороджувати весь особовий склад тих людей, який працює на передовій. А в нас коли за тієї ж приватної ініціативи подаються нагородні листи, то ті люди, які їх приймають, ще й кажуть: «Да нет, этих много вы просите, давайте вот таких дадим»... Сидять на місцях люди-функціонери, які далі тих папірців, що у них нас столі, більше нічого не бачать.

 

— Та не заради них це все робиться.

 

— А може, і заради них, щоб вони собі відбули той термін службового покарання — приходили на роботу і не шкодили ніде більше. Є такі шкідники, яких варто тримати десь у коробочці , в сейфі, в якому він працює, — хай собі працює на тому місці і шкодить. 

 

— Ви поміняли форму — це пов’язано з демілітаризацією зовнішнього вигляду медиків?

 

— Ні, по-перше, мені би дуже хотілося, щоб ми були впізнавані — саме тому в нас є шеврон, цими шевронами обклеєні наші машини; вже за три роки на фронті нас, слава Богу, впізнають і знають. Завдяки нашим спонсорам пошиті брюки одного зразка,у нас є футболки, і дуже приємно, коли людина не вигадує собі, що взяти на війну, що там забризкати кров’ю, який свій одяг після цього викинути, — вона може приїхати і отримати формені штани і футболку. Поки що так. Може, колись хтось зможе нам курточки пошити...

 

— А цивільні ходять куди по таблеточку?

 

— Якщо говорити про тих цивільних, з якими ми стикаємося там, де ми зараз перебуваємо, то вони заходять до нас, ми надаємо їм допомогу, і я можу вам навіть статистику сказати: у мене за липень на одній точці семеро цивільних попросили допомоги, якщо говорити про другу точку — п’ятеро цивільних попросили допомоги. Ми допомагаємо всім. У цьому році цікавий був випадок: ішов чоловік, вів бичка молодого, а той його влупив прямо в тазову область — теж надавали допомогу, контролювали потім його стан, питали, як він себе почуває. 

 

— Ви ведете статистку, скільки бійців рятуєте за місяць?

 

— Так. І оскільки ми працюємо з військовими, ми маємо подавати їм звіти. 

Кров на передовій ллється майже щодня. І я наполягаю, аби в нас подумали: під час Антитерористичної операції ніяких перемовин із терористами не має бути. Хочу, щоб звільнили Україну мою, і я пішов додому спокійно дітей виховувати. Діти ростуть без батька, особливо меншенький — народився вже під час війни.

 

— Коли тато ходив до військкомату?

 

— Ну так... Треба , щоб усі батьки були разом зі своїми дітьми — і до цього нам необхідно докласти певних зусиль.