Ім’я Валерія Марченка добре відоме в Азербайджані та Стамбулі, його долею переймався президент Америки та Міжнародна амністія, досі живі багато людей, що особисто знали цього непересічного юнака, який свідомо кинув виклик Системі, так і не захотівши стати часткою «новой исторической общности — советского народа».
Прекрасного науковця, літератора, журналіста змусили пройти всі кола пекла, названого «радянським перевихованням».
І все ж, він переміг — 14 жовтня, на Покрову, він повернувся до рідного Києва таким же простим, щирим, трішки іронічним. Правда — у труні.
Надворі був не кривавий 37-й, а застійно-передперебудовний 84-й.
Нині у селі Гатному на Київщині, де його поховали, на Покрову буде також велелюдно — у центрі села з ініціативи голови Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайла Ратушного відкривають пам’ятник Валерію Марченку.
На урочисту церемонію приїдуть науковці з Азербайджану та Туреччини, відомі дисиденти, земляки і просто ті, для кого Україна — це щось більше, ніж просто назва держави, в якій живеш.
Не буде лише мами Валерія, яка всі ці роки оберігала його світлу пам’ять — два роки тому Ніна Михайлівна пішла на вічну зустріч із сином.
І дуже символічно, що станеться це 14 жовтня, яке нині є Днем захисника України. Бо захищати її можна не лише зі зброєю в руках, але і своєю любов’ю та здатністю протистояти системі.
«Це справді велика постать, практично наш сучасник. Такі люди наближали нашу незалежність, свідомо заплативши за це найвищу ціну — своє життя», — каже Михайло Ратушний.
Про це ж говорять і слова американського президента Рональда Рейгана, викарбувані на обеліску з чорного граніту: «Його життя назавжди лишиться прикладом для всіх тих, кого глибоко хвилюють права українського народу».
«Азербайджанський націоналіст»
Валерій Марченко був дитиною свого часу — ходив до школи, був піонером, потім комсомольцем, виступав на різних зборах і брав участь у суботниках та трудових десантах. Єдине, що вирізняло його серед однолітків — це загострене почуття справедливості.
Він був онуком відомого історика Михайла Марченка, якого свого часу теж зачепило крило репресій, але йому пощастило вирватися і навіть повернутися до наукової роботи.
Правда, Михайло Іванович iз головою поринув у науку, затямивши, що мовчання — золото.
Пізніше, у «Відкритому листі до діда» Валерій дорікне йому: «Охороняючи мене від життєвих бур, щоб не пробудити в мені почуття помсти, ти не навчив мене бачити справжнього обличчя КДБ. А як би мені це придалося б!».
Валерій теж міг стати прекрасним науковцем, журналістом, перекладачем. Та й чому міг — із далекого Уралу він передавав на волю чудові есеї, переклади Джерома, Уелса, Моема, Едгара Лі Мастерса — англійську мову він досконало вивчив іще у школі.
Коли вступив на філологічний факультет Київського університету, отримав запрошення на навчання до Кавказу (прийшла пропозиція по два студенти направити для поглибленого вивчення літератур Грузії, Вірменії та Азербайджану).
Валерій вибрав Азербайджан. На запитання мами: «Чому не Грузія чи Вірменія?» відповів із запалом: «А що ти знаєш про Азербайджан? Ось поїду, і ти побачиш, що й Азербайджан не менш багатий у культурному плані».
В архівах Баку він розшукав сліди діяльності на Кавказі визначного українського вченого-поліглота, тоді майже забороненого Агатангела Кримського.
Дипломна робота Валерія Марченка називалася: «Азербайджанська література в дослідах і публікаціях українського орієнталіста Кримського».
Вивчивши мову, Марченко багато перекладав азербайджанських письменників українською і навпаки.
Усе це йому пригадають потім, на суді, звинувативши в українському та азербайджанському націоналізмі (останнє звинувачення на суді, правда, зняли).
Формально тоді, 29 грудня 1973 року, йому інкримінували «виготовлення трьох статей» про занепад української духовності й експансію російської культури і мови під маркою радянської — «Київський діалог», «За параваном ідейності», «Який страшний тягар» (хоча, крім друкарки, ніхто з цими матеріалами так і не встиг ознайомитися, навіть мама прочитала їх лише в 1990-му).
Але головна причина арешту крилася в іншому — йому, Валерію Марченку, молодому і енергійному співробітнику газети «Літературна Україна», тричі надходила настійлива пропозиція від «органів» про співпрацю. І тричі відповіддю було категоричне «ні».
Такого Система не прощала, інтуїтивно відчувши те, про що Марченко пізніше напише в тому ж «Листі до діда»: «Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування. І не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих. Вимога демократичного вирішення усіх проблем — єдина альтернатива для кожного українця-громадянина».
Її помста була неправомірно жорстокою і цинічною — хворому на нирки Марченку дали 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму і два роки заслання.
«Головного в житті не можна розгубити: моралі і мети»
Парадоксально, але саме табори стали для Валерія Марченка та багатьох дисидентів школою, де все щире і непересічне, що було в душі, раптом викристалізувалося і зміцнилося.
Якщо на «волі» доводилося часто іти на компроміс і кривити душею, то на «зоні» всі були рівними, а значить, могли бути такими, як є.
Табірне «виховання» з інтуїтивних українофілів формувало справжніх патріотів, бо навколо були якщо не колишні вояки УПА, то мудрі й освічені люди, які змогли за патокою офіційної агітації побачити реальний стан речей і пояснити іншим.
Саме в таборі суворого режиму ВС 389/35 (село Всехсвятська, Чусовського району Пермської області) Валерій Марченко познайомився із Семеном Глузманом, Іваном Світличним, Зеновієм Антонюком, Миколою Горбалем, Ігорем Калинцем, Євгеном Сверстюком, багатьма героями своїх майбутніх нарисів.
Тут же він активно почав займатися перекладами, писати журналістські есеї, відточувати свій журналістський стиль.
«Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі», — напише потім Глузман у передмові до книги «Листи до матері з неволі».
Паралельно ішло листування з «високими інстанціями»: важко хворий журналіст не лише не отримував жодної медичної допомоги — йому навіть відмовлялися передати ліки, які постійно пересилала мама.
Боротьба за життя сина почалася для Ніни Михайлівни з першого дня арешту в червні 1973 року.
Після винесення вироку вона починає бомбардувати всі інстанції з проханням про помилування, добиватиметься передачі бандеролей з харчами (першу їй дозволять відіслати лише через три роки), препаратів, побачень, полегшення умов перебування і етапування.
І скрізь у спілкуванні з радянськими органами вона натикатиметься на байдужомертве: «Ваш син засуджений правильно.... Підстав для перегляду справи немає... Стан здоров’я вашого сина задовільний ...».
Марченко в той час страждав від постійного високого тиску, загострилася хвороба нирок, а в 1978 році він переніс важке запалення легенів (тоді з плеври було викачано півтора літра рідини). Василь Стус, побачивши змарнілого ледь живого Марченка, тільки й вимовив: «Боже, що з тебе зробили».
Перед тим КДБ зробив іще одну спробу «перевиховання особливо небезпечного злочинця». У вересні 1977 року на 30-ліття його перевезли в Київ на Володимирську, 33, дали кілька побачень, двічі на місяць приймали не більш як 5 кг передач.
«Опікун», приставлений до Валерія, намагався переконати його в обмін на звільнення підписати заяву (зміст вони відкоригують).
Натомість Валерій спробував передати на волю нарис про Киселика — одного з учасників УПА.
Шестимісячне «перевиховання» завершилося 5-тижневим етапуванням до Кучино, пізніше — двома роками заслання в Саралжині на півночі Казахстану й інвалідністю третьої групи.
Але піти проти себе він не міг. «Головного в житті не можна розгубити: моралі і мети», — писав Валерій у листі до сестри Мар’яни.
«Хто ви, містере Джекі?»
Так називається документальний фільм Юрія Луканова, присвяченого листуванню Валерія Марченка та журналістки із Голландії Джекі Бакс.
Як згадувала Ніна Михайлівна, їхня заочна зустріч (вони так ніколи й не зустрілися — не встигли) була схожою на волю провидіння.
Коли Джекі, активістка Міжнародної амністії, вперше побачила список радянських політв’язнів, вона з-поміж усіх вибрала саме Валерія. До коротенького листа вона додала пакунок — кілограм тютюну.
Подарунок застав Марченка, коли його садовили в машину, щоб відправити етапом до місця заслання (на всі прохання Ніни Михайлівни перевезти сина літаком за власні гроші надходила відмова).
Це йому врятувало життя — протягом місяця етапу, без грошей і харчів (йому не дозволили нічого взяти з собою, а в дорозі по кілька днів не годували), він міняв тютюн на цукор, і так тримався.
Коли його напівживого привезли в Саралжин, він при першій нагоді відписав подяку. Лист починався словами: «Хто ви, містере Джекі?».
Це листування тривало чотири роки. Вийшовши в травні 1981 року «з вужчої зони в ширшу», Валерій почувався незатишно.
Статус «політичного» одразу створив навколо нього порожнечу: його переклади Сомерсета Моема Коротич відмовився друкувати у «Всесвіті», в київському екзархаті йому з порогу відмовили в роботі, лише обійшовши 20 місць, він влаштувався сторожем у тепличне господарство (безробіття тоді загрожувало новим терміном — за «тунеядство»).
Поза тим, він продовжував писати свої статті, відправляючи їх за кордон, звертався до вищих інстанцій з листами, вказуючи на порушення прав людини. В нього двічі проводили обшуки.
Третій — 21 жовтня 1983 року — закінчився другим арештом.
Головним пунктом обвинувачення стала передача за кордон тексту указу заступника міністра освіти про посилене вивчення в українських школах російської мови.
Цього разу вирок був іще безжальнішим — 10 років таборів і 5 років заслання. По суті, важко хвору людину прирекли на смерть.
Етап тривав 55 днів. Валерій не мав жодної копійки й не міг купити в тюремному ларку навіть сухаря.
На місці його змусили працювати, незважаючи на високий тиск і напівпритомний стан (Микола Горбаль згадував, що ночами Марченко обгортався мокрим простирадлом, щоб хоч якось вгамувати біль у нирках, що вже відмовляли).
Лише в липні він потрапив до табірної лікарні, а 13 вересня його перевезли до Ленінградської лікарні імені Гааза.
Коли Ніна Михайлівна добилася побачення, Валерія внесли в палату на ношах. На прохання мами віддати свою нирку, щоб врятувати сина, надійшла відмова.
Джекі підняла на захист Марченка міжнародну громадськість. За долю Валерія клопотала й італійська студентка Сандра Фаппіано, яка теж познайомилася з ним через Міжнародну амністію.
Вона ще до арешту вислала два запрошення до Італії на лікування нирок, змусила свого батька-адвоката звернутися до радянських органів із проханням захищати Марченка на суді.
Підтримувала хвилю міжнародного інтересу й Ніна Михайлівна, звернувшись до Папи Римського та Конгресу США.
...На останньому побаченні перед етапом Валерій жартував, тримався невимушено, а потім раптом сказав: «Та що ви хвилюєтеся. Я буду вдома менш як за рік. Я бачив сон — навіть не сон, а видіння. Але я вам розкажу про це пізніше».
Він повернувся до Києва рівно за тиждень до річниці свого арешту — 14 жовтня його поховали в селі Гатне біля могили діда. Як розповідає Михайло Ратушний, на кладовищі було половина кадебістів, а половина — дисидентів. «Отченаш» на могилі читав Євген Сверстюк.
