Спочатку ідея відомого британського арт-дилера Джеймса Баттервіка відвідати хутір Красна Поляна здалася трохи дивною.
Звісно, місце, яке гостинно приймало свого часу Маяковського, Хлєбнікова, Пастернака, братів Бурлюків, Асєєва, Петнікова, Косарєва, Моне-Каца, Єрмілова, Бобрицького, і тепер може викликати цілком зрозумілі емоції.
Більшість із них стали відомими поетами та художниками, а дехто — і класиками в Україні, Росії, Франції, США.
Але дошки веранди, де мистецька богема влаштовувала нескінченне чаювання, давно почорніли, та й сам дачний будинок харківського купця Синякова переживає нині далеко не найкращі часи.
Але британський гість був невблаганний, і його наполегливість зрештою принесла несподівані результати.
Якщо ідеям, народженим під час відвідин Красної Поляни, судилося збутися, то за кілька років тут відкриється музей натхненниць геніїв футуризму.
На його відкриття пан Баттервік пообіцяв приїхати з подарунком — картиною Марії Синякової, творчість якої наразі більше відома за кордоном, аніж на батьківщині.
Словом, вічна історія, коли українське в Україні виростає в ціні лише після високої оцінки зарубіжних експертів, має всі шанси повторитися знову.
Дім, де народився футуризм
Своєрідною резиденцією футуристів Красна Поляна стала на початку минулого століття, коли харківський купець Михайло Синяков придбав там дачу.
Як пише зі слів очевидців дослідник слобідської давнини Андрій Парамонов, лише сад на території садиби займав 12 гектарів.
Великий дерев’яний будинок стояв на височині, тому, аби дістатися його дверей, треба було пройти вгору широкими сходами, що вінчалися просторою терасою.
Саме там і любили вести нескінченні розмови про мистецтво численні гості Синякових. Спілкування починалося за сніданком, вінчалося обідом і завершувалося вечерею.
Причому між трьома основними трапезами тут встигали ще й розігріти самовар, тому художні посиденьки, як пригадував Борис Косарєв, перетворювалися на одне велике чаювання з перервою на сніданок, обід та вечерю.
Доньки купця Зінаїда, Марія, Оксана, Надія та Віра легко підтримували ці нескінченні дискусії, бо Михайло Іванович не пошкодував коштів на те, аби дати дівчатам непогану, як на той час, освіту.
Вони займалися хто чим — музикою, живописом, літературою. Зінаїда, наприклад, вийшовши заміж за небідного москвича Мамонова, стала згодом відомою оперною співачкою, Надія була непоганою піаністкою, а картини Марії й понині високо цінуються вітчизняною арт-богемою, стаючи час від часу «учасницями» художніх виставок.
Приваблювали дівчата мистецьких неформалів ще й невластивою для того часу волелюбністю.
«Синякових п’ятеро сестер, — писала поетеса Ліля Брік. — Кожна з них по-своєму красива. Батько у них був чорносотенець, а мати — людина передова і безбожниця. Доньки бродили лісом у хітонах, з розпущеним волоссям і своєю незалежністю та ексцентричністю змушували ніяковіти всю округу. У їхньому будинку народився футуризм».
Будинок на пагорбі і глибока змістовна тиша
День, коли Джеймс Баттервік у супроводі художника Дмитра Дідоренка та директора Зміївського краєзнавчого музею Михайла Саяна відвідав Красну Поляну, видався напрочуд сонячним. Ошатна осінь, яку неможливо зіпсувати навіть виглядом на руїни синяковської дачі, ще з більшою очевидністю відтінила занепад історичної місцини.
Утім, надзвичайну енергетику цього місця не змогли вбити ні час, ні коротка історична пам’ять харківської громади, оскільки живуть емоції закоханих у сестер поетів.
Чого варта лише збірка «Поверх бар’єрів» Бориса Пастернака, який обожнював Надію Синякову.
У циклі «Скрипка Паганіні» він називає себе тінню коханої жінки, а літературні критики не виключають, що саме почуття до харків’янки допомогли письменнику точніше передати вир пристрастей, що виник між Юрієм Андрійовичем та Ларою у «Докторі Живаго».
«Їх близькість була близькістю скованих по руках попарно бранки та бранця на чужому іншомовному невільницькому ринку».
А в «Охоронній грамоті», все ще залишаючись під впливом свого кохання, Пастернак зізнається: «Я розумію те, чого не знають діти і що назву почуттям справжнього».
Навіть зараз сусідня з дачею річка повниться пронизливими спогадами про найзагадковішого поета минулого століття Велимира Хлєбнікова, який по черзі закохувався в усіх сестер Синякових, окрім Надії.
Його вірш «Сині окови» — це, вочевидь, зібрані в палку художню строфу розбурхані почуття вразливого митця.
Але найбільше йому припала до душі Віра, яка, у свою чергу, вийшла заміж за поета і перекладача Григорія Петнікова. Залицяння Велимира були такими ж по-дитячому наївними, як і його геніальні вірші.
Поет плавав навколо човна, в якому каталися сестри річкою Уди, пірнав на глибину, а потім проникливо дивився на Віру з-під води...
До речі, саме зворушливі історії кохання настільки розбурхали цікавість британського арт-галериста, що він вирішив будь-що побувати біля цього містичного будинку.
«В одному з моїх каталогів є п’ять картин Марії Синякової, — каже пан Баттервік. — І так збiглося, що мій друг написав просто блискучу статтю про футуристів, де згадується Красна Поляна. Приїзд сюди Пастернака, Бурлюка, Хлєбнікова — це вже велика історична подія. Я знайшов в інтернеті фото будинку, і мені страшенно захотілося тут побувати. Це ж дім, де народився футуризм! Вважаю величезною трагедією, що зараз це місце покинуте і сюди ніхто не ходить».
Повний занепад тут межує з уцілілими фрагментами зворушливої минувшини. Ось альтанка, де гості постійно чаювали. Поруч — посаджені Хлєбніковим дуби.
У самому будинку збереглася ліпнина, пічка, дерев’яна підлога, а також червоні шпалери на стіні, шматочками яких приїжджі панянки фарбували собі губи й наводили рум’яна.
Михайло Саян уже знайшов старовинні технічні документи, які точно відтворюють будинок таким, яким він був на час придбання купцем Синяковим.
За цим планом і відбуватиметься реставрація, якщо зародженим під час відвідин хутора ідеям таки судилося збутися.
План відродження досить простий. Спочатку тут заб’ють вікна, відремонтують дах, аби не протікав, і почнуть процедуру переведення будинку Синякових у статус філії Зміївського краєзнавчого музею.
Одночасно шукатимуть гроші на професійну реставрацію. На все про все — максимум п’ять років. Джеймсу Баттервіку ідея сподобалася.
Він пообіцяв приїхати на відкриття зі щедрим подарунком — картиною Марії Синякової.
Правда, для того, аби це сталося, садиба має перетворитися на музей, мати професійну охорону і бути постійно доступною для відвідувачів.
Такою виявилася воля британця, цікавість якого до авангарду вдихнула в історичну пам’ятку нове життя.
«Західні художники живуть у шоколаді»
— Джеймс, як відомо, ви досить активно вивчаєте творчість київського художника-авангардиста Олександра Богомазова, що отримав «титул» «українського Пікассо», — запитую у пана Баттервіка наприкiнцi його поїздки на Слобожанщину. — Одночасно в Харкові творив Василь Єрмілов, якого мистецтвознавці нагородили аналогічним званням. Зрештою, сестер Синякових, садибу яких ви щойно відвідали, називали музами футуристів. Чи не означає це те, що тему українського авангарду ви продовжите вивчати не лише в Києві, а й у Харкові?
— Дуже хотілося б частіше бувати в Харкові, тому що в мене є Єрмілов. У березні в Нью-Йорку завершилася художня виставка, де також був представлений його ескіз до кімнати відпочинку в харківському Палаці піонерів та жовтенят, написаний у 1934 році. Дуже цікава річ. Робота світового рівня. На цьому ж заході експонувалися картини інших українських митців: Богомазова, Архипенка, Синякової, Петрицького. Найчастіше відвідувачі зупинялися біля робіт Олександра Богомазова. Відомий американський актор Стів Мартін навіть почав говорити зі мною на цю тему.
— В одному з інтерв’ю ви говорили про намір створити каталог свого улюбленого художника. Чи є вже якісь результати?
— Насправді з’явилися труднощі. Загалом ідея була така: спочатку проводимо виставку в музеї українського мистецтва в Києві, а потім продовжуємо роботу над створенням каталогу — резоне. З цією метою я зібрав матеріал на Заході, а це замалим не 80 картин плюс 100 тисяч євро спонсорської допомоги.
Але свою кандидатуру мені незабаром довелося зняти, тому що було складно працювати з музеєм. Дуже шкодую, що все так склалося, бо для мене запланований захід був чимось на зразок виконання свого обов’язку перед цим геніальним художником. Я залучив до підготовки виставки досить відомих фахівців, колекціонерів. Із такою підтримкою ми могли б створити каталог Богомазова й мати про нього повну інформацію. Утім, я дуже наївно припускав, що аналогічну цікавість виявить і українська сторона. Але...
Тепер доведеться йти іншим шляхом. У травні наступного року ми організуємо виставку українського модернізму в музеї Людвіга у Будапешті. З харківських митців буде Єрмілов, Синякова, Косарєв. Будуть також Богомазов, Мурашко, Крижевський, Михайло Жук. У принципі, українські музеї також можуть приєднатися до цього заходу. Все залежить від їхнього бажання.
— Джеймсе, у своїх інтерв’ю ви не раз говорили про те, що після Революції гідності були зачаровані Україною, але наразі ваші ілюзії повністю розвіялися. Втім, ви продовжуєте їздити до Києва та інших міст країни. Чому?
— А тому, що у вас дуже цікаво! Для мене це — як ковток свіжого повітря — приїхати сюди й вільно спілкуватися з людьми, відкрито висловлюючи свої думки. У нас такої свободи немає. Тільки спробуйте в Британії сказати, наприклад, щось відверте про іслам — матимете проблеми. Ваше ж суспільство добре усвідомило, настільки важливо мати свободу слова. Тому у мене виникає гостра потреба подихати вільно бодай раз на місяць. Цікаво мені також спостерігати і за художніми виставками, оскільки ваші митці дуже гостро відчувають війну, що зараз іде в Україні, і стан кризи, який не минає. А західні художники живуть у шоколаді. Вони не розуміють, що таке страждання, тому мені їх складно приймати.
— Їм нічого не болить?
— Саме так.
