Театр одного актора — це завжди особливе явище. На відміну від класичного театру, де актори взаємодіють один з одним, тут доводиться спиратися лише на Слово та якесь власне внутрішнє чуття.
А ще — на енергію глядачів, їхні емоції та почуття, які справжнім майстрам цього жанру вдається тримати в напрузі по годині-півтори без перерви.
Таким є народний артист України, а за сумісництвом — директор Хмельницького монотеатру «Кут», який цього року відзначив своє 25-річчя, Володимир Смотритель.
Переконатися в цьому зможуть кияни, які з 20 по 24 вересня стануть співучасниками його мистецького туру академічними театрами Києва — протягом п’яти вечорів актор презентуватиме столичній публіці п’ять своїх моновистав: кожного разу — на новій сцені, новий жанр, абсолютно не схожий один на одного образ.
Напередодні туру ми розговорилися з паном Володимиром про минуле, про театр і про унікальні можливості, які дарує сьогодення.
«Монотеатр — це явище духовне»
— Пане Володимире, відкрийте секрет: як можна не лише протягом години і більше тримати увагу глядачів, а й вижити у такому шаленому темпі ось уже 25 років, паралельно піднімаючи й інші мистецькі проекти, і не вигоріти, не зламатися, не розчаруватися…
— Для мене це теж загадка (усміхається). І як тільки ця загадка зникне, напевне, зникне для мене і таке явище, як театр одного актора. Це — духовне явище. Це — як людина: доки їй доступно відкривати для себе світ і себе в ньому, доти вона жива. А коли це припиняється, людина фізично існує, але вона уже не живе, а доживає. А для того, щоб був театр, потрібно жити.
— Наскільки мені відомо, в Україні зараз існує лише три монотеатри: «Крик» Михайла Мельника у Дніпрі, «МІФ» Михайла Фіца і «Кут». Не важко бути «останнім із могікан»?
— Я не вважаю, що я «із могікан». Тим більше що моновистави є практично у кожному театрі. От Петро Миронов має тринадцять моновистав, які він показує на різних сценах. Але ви маєте рацію: стаціонарних монотеатрів не так багато. Був театр «Актор» Валентина Шестопалова, був театр історичного портрета Шведова. У Дніпрі працює монотеатр «Крик» — Мельник орендує при будинку архітектора зал і там ставить вистави. Але він практично невиїздний, бо цей амфітеатр дозволив йому виробити власний стиль — віддзеркалення на підлозі елементів декорацій, які дають додаткову візуалізацію. І він прив’язаний до місця.
— А «Кут»?
— А у мене — окреме приміщення, свій зал на 80 місць, гримерки, гардеробна, просторе фойє, кав’ярня. Є своя бухгалтерія, свої цехи — костюмерний, бутафорський, є звукорежисер, світлотехнік, адміністратор. Коли до нас у 2008 році на міжнародний фестиваль моновистав «Відлуння», який ми тоді перевезли до Хмельницького, приїжджав представник ЮНЕСКО пан Б’янконнен, він сказав, що «Кут» — єдиний у Європі справжній стаціонарний театр одного актора.
Можна сказати, що ми — окрема структура, яка існує для того, щоб створювати моновистави. А їх у моєму репертуарі за ці 25 років уже тринадцять — від історичної трагедії «Мазепа» чи наркодрами «Ін’єкція щастя» до дитячих забав «Я — клоун» та «Дурман кульки». І всі ці вистави я час від часу маю змогу «вивозити в люди» — чи по Україні, чи в Європу на фестивалі. От і зараз — два бусики декорацій завантажені і рушають на зустріч зі столичним глядачем.
«З Григорієм Гладієм я рік жив у одній кімнаті»
— Бажання стати актором — звідки воно?
— Я сам собі постійно ставлю це питання. А потім, коли логічно міркую, то повертаюся думками в дитинство. У мене тато був професійний музикант, грав на баяні і постійно мене запрошував побути пюпітром — з двох із половиною років я тримав йому ноти. І ця музика — вальси, бостони, танго, фокстроти — вливалася в мене. І, певно, десь воно там загніздилося і потягло мене далі. Я і музикою займався, і хореографією, і професійним спортом — легка атлетика, гімнастика, футбол. Закінчив Дніпропетровське училище як танцівник-народник.
— А в театральний як потрапили?
— Я поїхав до Києва на прослуховування у мюзик-хол, але мене не взяли, бо там брали із класичною освітою, я був «народник». А тут бачу — оголошення в театральний інститут. І я на свій страх і ризик пішов туди. І поступив — мама ледь свідомість не втратила, коли мені прийшла телеграма, бо я фактично вступив без її відома.
— Навчатися довелося з багатьма зірками — Богданом Бенюком, Анатолієм Хостікоєвим, Людмилою Смородіною. Та й пізніше, в Театрі юного глядача, куди вас запросив Микола Мерзлікін, відомих імен вистачало. Чому ж вирішили піти у «вільне плавання»?
— Так, Микола Мерзлікін зібрав тоді у Театрі юного глядача усю «молоду акторську поросль». Там нас багато було, тепер відомих — і той же Богдан Бенюк, і Григорій Гладій, з яким я рік жив у одній кімнаті, і Василь Мазур.
А чому пішов? Розумієте, колективна творчість — це явище специфічне. Коли вивішують розподіл ролей, тебе не питають, хочеш ти це грати чи не хочеш. І якась творча невдоволеність, нереалізованість і тією ж хореографією, і тією ж музикою не полишали.
Я ще тоді почав експериментувати. У 1985 році разом з Євгеном Перебийносом (який пізніше відкрив для нас «Кроликів») ми створили моновиставу «210 кроків» за Робертом Рождєственським. Я уже тоді хотів створити при Будинку актора монотеатр, але тоді це було неможливо.
Це зараз — є в тебе ідея, є бажання — відкривай приватне підприємство і роби що хочеш. У цьому плані сьогоднішній день для творчих та ініціативних людей — фантастичний. А тоді я тільки заявив про це, а мені: «Ти що, у нас тільки державний театр».
— Реалізувати свою мрію вдалося лише у 1992-му?
— Так. Допомогло Гран-прі Всеукраїнського фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг» у Луцьку, де я у 1992-му показав фрагмент майбутньої вистави «Прокляті роки» на вірші репресованих поетів. Усі газети тоді про це писали. І я скористався цією популярністю, звернувся до мера Хмельницького і запропонував таки зробити театр одного актора. І в кінці 92-го року рішенням сесії мені було передано маленький кінотеатр у центрі міста. Ми зробили реконструкцію, і в 93 році на День незалежності саме цією виставою «Прокляті роки» ми відкрили наш монотеатр «Кут». Резонанс був шалений. Люди стояли у проходах. Тоді все це було новиною.
Сцена з вистави «Прокляті роки»
— А звідки брався матеріал? Тоді ж не було інтернету, все було під забороною…
— Цей процес почався ще з 85 року, коли структури, які утримували цю засекречену інформацію, почали втрачати силу, і все це почало виходити на поверхню. І «Галілей» Євгена Плужника, який гуляв у передруках, і Стус, і Тарас Мельничук, і Олег Ольжич, яких не вивчали у школах, — вони вже тоді ходили по руках. Той, хто хотів це бачити, чути, читати — той знаходив. І я ще тоді почав збирати цю поезію, яка просто проростала в мені і рвалася назовні. І коли була проголошена Незалежність — у мене було практично все готове.
Що цікаво — цій виставі уже чверть століття, а вона й досі актуальна. А останнім часом набула особливого звучання. У 2014 році на фестивалі «Відлуння» в Києві «Прокляті роки» отримали Гран-прі. Воно просто калькою лягло на наш день. Взяти того ж Тараса Мельничука: «Вже людей обнюхують вівчарки. І криваві плями в журавлів. І Росія закотилась в чарку під салют космічних кораблів. Тільки б чарка, чарка та вівчарка, грай, сопілко, грай…». Це пророцтво.
«Хочу замахнутися на рекорд і зіграти 5 моновистав на одній сцені без перерви»
— Важко знайти свого режисера?
— Надзвичайно важко. Особливо для театру одного актора. Колись розмовляв із Богданом Ступкою, і він мене теж питав: як я можу протягом години тримати увагу глядача? Зізнався, що сам із режисером пробували поставити моновиставу, але дійшли до півгодини — і зупинилися. У цьому і весь секрет. Багато хто починає ставити, продумує сценографію, намагаючись через тебе передати своє бачення твору. А процес не йде. Я пояснюю: тут треба інакше, я теж учасник цього процесу. Монодрама — це зовсім інший вид сценічного мистецтва, тут ти не граєш, а живеш. Тут немає постановки як такої, тут іде народження вистави, співтворення.
Перші шість своїх моновистав я поставив сам. А потім я зустрівся з Євгеном Курбаном, якому першому довірив постановку. Це була наркодрама «Ін’єкція щастя» про життя наркоманів. Це фантастична робота і за постановкою, і за внутрішньою роботою. І дуже важка психологічно. Останнім часом, після смерті дружини, я її дуже рідко граю.
— А до Києва ви привезли лише свої роботи?
— Ні, не лише. 21 вересня на «Новій сцені» Театру Лесі Українки можна буде побачити виставу «Гоголь з Googlе» за посмертними записками письменника. Це наша друга робота з Євгеном Курбаном, і ця вистава на Балканах у 2010 році взяла Гран-прі.
Сцена з вистави «Гоголь з Googlе»
А відкриє тур 20 вересня на «Камерній сцені» Театру Франка п’єса «Мазепа», яку написав Ярослав Мельничук разом із братом Богданом, він же її і поставив. Тут теж цікава історія: «Мазепа» спочатку був написаний для великого колективу Тернопільського театру, але потім Ярослав зробив інсценізацію і запропонував мені. Ця вистава є розкриттям своєрідної технології зради, яка є хворобою і бідою нашого сьогодення.
Також у неділю, 24 вересня, у приміщенні театру «Сузір’я» я гратиму трагіфарс «Акомпаніатор» про долю французького шансоньє Люсьєна Люка, який ми зробили разом із режисером Олександром Голотюком. Ну, і буде дві моїх вистави — ті ж «Прокляті роки», які можна буде побачити 22 вересня на «Мікросцені» Молодого театру. Та ще одна дуже цікава робота — драма «Поет і кат» про Неаполь XV століття (але, як ви розумієте, — не тільки про це), яку я покажу 23 вересня на «Малій сцені» рідного мені Театру юного глядача.
"Поет і кат"
— Ці вистави — абсолютно різні і за жанром, і за подачею. Як вдається кожного разу перевтілюватися в новий образ?
— Це вже мої внутрішні секрети акторства. Більше того, в мене є мрія: я хочу замахнутися на рекорд і зіграти п’ять моновистав підряд на одній сцені, практично без перерви. Колись була про це розмова з Театром Франка — у них є можливість прокручувати сцену, щоб поставити 5 декорацій, які змінювали б одна одну. І, коли закінчується одна вистава, у мене є 30 секунд для того, щоб переключитися і перевдягнутися для наступної. Можливо, після київського туру ми повернемося до цієї ідеї.
— Важко було втілити такий масштабний проект?
— Непросто, але я дякую всім, хто пішов мені назустріч. І, користуючись нагодою, хочу подякувати хмельницькому міському голові Олександру Симчишину за допомогу у вирішенні організаційних питань, а також добрим друзям Ігорю Сабію та Олегу Лопатовському, які підставили плече, закривши болючі питання оренди театральних залів. І, звичайно ж, кожному, хто вже купив квиток на виставу і зустрічі, які я з нетерпінням чекаю.
— І на завершення — ще одне актуальне питання. Зараз багато говориться про відродження українського мистецтва, про квоти на україномовний продукт, і водночас засилля шансону як було, так і лишається. Як із цим боротися?
— Боротися не треба, потрібно творити. Я думаю, мистецтво як субстанція нікуди не зникне, бо це не від нас залежить. Мистецтво — категорія вічна. Звичайно, є певні труднощі із самореалізацією, але водночас у нашого часу є елемент свободи. Можна все життя нарікати, що все не так і немає умов. А можна просто робити те, що подобається, і бути від того щасливим. Насправді все залежить тільки від нас і від того, який шлях ми виберемо. Я хочу, щоб кожен глядач, який побуває на виставах, зазирнув собі в душу і зрозумів, що в кожного з нас є колосальні ресурси для того, щоб стати тим, ким ми хочемо стати. Просто треба вірити в себе і не губити процес творчості.
P.S. Коли верстався номер, стало відомо, що перед самими гастролями мікроавтобус із реквізитом Володимира Смотрителя
було пограбовано. Зникли усі костюми, серед яких - історичний жупан і шапка гетьмана Мазепи із однойменної драми, дорогий костюм і туфлі до "Акомпаніатора" і навіть сітка, якою прикривався герой вистави "поет і кат". А з ними - концертна гітара актора та ще один старовинний інструмент - торбан. Попри це, Володимир Смотритель вирішив не скасовувати гастролі, використавши запасні костюми, які терміново передали до столиці з Хмельницького.
.jpg)
