Поліське містечко Олевськ, яке останнім часом згадується переважно у контексті бурштинових воєн, більш як півстоліття тому стало одним із перших центрів відродження вільної України.
Саме тут із серпня по листопад 1941 року діяла так звана Олевська республіка під проводом Тараса Бульби-Боровця.
На короткий час на невеликій території, яка охоплювала частину Житомирської та Рівненської областей, а також сусідньої Білорусі, було налагоджено українське життя, відновлено економіку, відбудовано церкви.
«В Олевську було запроваджено українське управління, зорганізовано міліцію, сформовано Українську повстанську армію «Поліська Січ». З середини серпня до середини листопада 1941 року Олевськ був справжньою столицею вільної української «республіки» з новими назвами вулиць», — згадував пізніше сам Бульба-Боровець у своїй книзі «Армія без держави».
Із німецькою владою була досягнута тимчасова угода про те, що Бульба-Боровець забезпечуватиме поставку лісоматеріалів та інших товарів до Німеччини, а ті закриватимуть очі на існування Олевської республіки.
За короткий час такої автономії його військо зросло до тисячі (а дехто зi старожилів стверджує, що тільки в Олевську було до півтори тисячі вояків).
Коли ж у листопаді німці отямилися і зажадали розпуску «Поліської Січі», Бульба-Боровець розпочав формування підпільної структури і наприкінці 42-го розгорнув партизанську боротьбу проти німців.
«Німці визнавали ефективність «Поліської Січі» і ще в листопаді 41-го пропонували стати поліційним підрозділом, але Бульба-Боровець відмовився. Пізніше на нього вийшли і представники червоних партизанів, які пропонували «січовикам» взяти на себе знищення гауляйтера рейхскомісаріату «Україна» Еріка Коха в обмін на постачання зброї. Однак Боровець висунув іншу вимогу — визнання Сталіним Незалежної України. На цьому перемовини припинилися, хоча певний час між партизанами і «бульбівцями» існувало ситуативне перемир’я», — розповідає кандидат історичних наук Олександр Хоменко.
Про це та інші невідомі сторінки діяльності «Поліської Січі» йшлося днями в рамках Всеукраїнського фестивалю «Олевська республіка», що уже вдруге зібрав на Олевщині фахових істориків, краєзнавців, музикантів та патріотичну молодь.
Цьогоріч фестиваль був присвячений 100-річчю від дня народження одного з провідних діячів Олевської республіки, правої руки Бульби-Боровця та лідера ОУН (м) після смерті Андрія Мельника, близького друга Олени Теліги та Олега Ольжича Олега Штуля-Ждановича.
На честь цієї дати у селі Лопатичі, де народився Штуль-Жданович, на фасаді Будинку культури було відкрито пам’ятну дошку. На церемонію відкриття приїхав і син героя Данило Штуль, який нині мешкає у Франції.
Загалом фестиваль укотре привернув увагу до теми, яку так довго замовчували і фальсифікували.
«Ми зіткнулися з тим, що наше суспільство й досі живе в системі радянських міфів, бо ідеологічна машина зомбування працювала професійно. Але, завдяки таким фестивалям, ми потроху повертаємося до нашої правдивої історії, повертаємо імена людей, які поклали своє життя задля утвердження незалежної української держави і яких радянська ідеологія намагалася витіснити на манівці людської пам’яті. Багато що зроблено силами ентузіастів: реконструйовано велику кількість криївок, багато чого зроблено для того, щоб зберегти і повернути згадку про останній великий бій УПА в урочищі Гурби, про Колківську республіку.
Але потрібна ще серйозна робота, щоб пошанування героїв УПА вивести на рівень пошанування героїв Холодного Яру. Чим більше буде такої інформації, тим більше люди замислюватимуться: а хто ж ці герої, які жили поряд і творили історію, чого вони добивалися, чого прагли? І тим швидше руйнуватимуться старі міфи», — переконаний директор Інституту українознавства Богдан Галайко.
