«Більшовики були в першу чергу революціонерами. Але в революційній догмі не було жодних натяків на те, як керувати соціалістичною економікою... Про роль підприємця більшовики не знали нічого», — читаємо у тритомовій книжці британсько-американського економіста й історика Ентоні Саттона «Західна технологія і радянський економічний розвиток» (Antony C. Sutton. Western Technology and Soviet Economic Development. Hoover Institution Press, Stanford University, 1968, 1971, 1973).
Ця блискуча демістифікація радянських міфів — наслідок дослідження архівів США та Німеччини, підданого перехресній перевірці (бо і радянська влада, і західні уряди та компанії з різних причин часто приховували дані).
Царська Росія мала виробництво майже в усіх галузях. Промислові споруди, техніка та устаткування досить добре пережили революцію і громадянську війну (крім хіба Донбасу — у 1921—1923 роках вугілля завозилося сюди з Англії та Америки).
Та на початку 1921-го — все стояло: не було менеджерів та інженерів. Кваліфіковані робітники перебралися у села, виробничі ланцюжки розпалися.
Лєнін не знав, як організувати промисловий процес — зате знав Лєонід Красін, колишній топ-менеджер компанії «Сімменс-Шуккерт».
Тож Лєнін прислухався до порад Красіна, надійного більшовика (крім роботи на німецький концерн, до революції Красін особисто розробляв і виготовляв бомби для «ексів» — експропріацій; простіше — для пограбувань банків).
1922-го підписано договір між Німеччини та Радянською Росією в Рапалло (разом із таємними протоколами, зокрема про розробку і спільне виробництво озброєнь у СРСР), близько 2 тис. німецьких інженерів приїхали в Росію і почали відновлювати заводи. У 1927—1928 роках німецьких інженерів в основному замінили американські.
Ключем до реанімації економіки стали нафтові родовища Кавказу (захоплені більшовиками після окупації Азербайджанської Демократичної Республіки у квітні 1920-го): «В Баку найбільше родовище... у 1901 році давало понад половину світового видобутку нафти. Нафтові родовища Кавказу пережили революцію й інтервенцію без значних пошкоджень і стали істотним фактором радянського економічного відродження, даючи понад 20 % виручки від експорту»
. Відновлення видобутку забезпечила компанія «Барнсделл Інтернешнл», яка підписала концесійну угоду в 1921-му, придбала й завезла на родовища устаткування.
Працювали тут американські та британські інженери й бригади кваліфікованих іноземних робітників (так само, до речі, за часів пізнього СРСР бригади бурильників і нафтовиків доставлялися в Тюмень з Івано-Франківська рейсами аерофлоту).
Саттон цитує одного з радянських бонз Рикова, який визнає: «Одним із порівняно успішних прикладів у Росії є нафтова промисловість, і це завдяки тому, що багато американських працівників прибули на родовища для організації видобутку нафти».
Скільки видобуто нафти, які прибутки компанії й радянського уряду — невідомо, оскільки то були націоналізовані більшовиками приватні родовища, а концесіонери боялися судових позовів попередніх власників і приховували інформацію.
Комуністична догма не дозволяла концесій для іноземців — рішення про їх запровадження Політбюро ухвалило тільки з третьої спроби у 1923-му.
Правила вимагали від інвестора винаймати 10-20% місцевого інженерного і управлінського персоналу, але з тим були проблеми: у середині 1920-х серед директорів 770 радянських підприємств лише 71,6 % мали початкову освіту, 3,5% взагалі не відвідували школу.
Гроші на імпорт обладнання (2/3 усього імпорту) давали приблизно в рівних частках три сировинні сектори, де практично повністю домінували західні концесії: нафта, хутра, ліс (експорт цих трьох у 1927—1928 рр. складав 55,6% від загального).
Наприклад, концесія «Лена Ґолдфілдс» (британсько-німецька) виробляла 40% золота в країні. Перед експропріацією (1929) активи компанії оцінювали в 89 мільйонів доларів.
«Лена Ґолдфілдс» була однією з найбільших, але далеко не єдиною. Американська розвідка доповідала про «156 концесій практично в усіх галузях економіки»
. І, окрім концесій, працювало майже вдвічі більше спільних підприємств плюс контракти технічної допомоги.
Зрештою, з концесіями та спільними підприємствами вчинили так само, як і з НЕПом: щойно у бізнесменів з’явилися помітні гроші — їх брутально відібрали.
Приклад експропріації — згадувана вище «Лена Ґолдфілдс». ОГПУ здійснило масові обшуки, вилучення документів і арешти на більшості підприємств концесії; роботу паралізовано, іноземні спеціалісти частково виїхали з країни.
Відтак радянський уряд звинуватив концесію в невиконанні умов договору і розірвав угоду.
«Лена Ґолдфілдс» звернулася до суду — це єдиний випадок, коли СРСР спочатку погодився на участь у міжнародному арбітражі, але пізніше відмовився і свідчити, й виконувати будь-які рішення.
І не виконав, незважаючи на те, що до справи долучився уряд Великої Британії. За півтора року (до кінця 1920-х) всі концесії відібрали подібним чином (лише японські концесії на Сахаліні пропрацювали до 1944 р.)
Після розгрому концесій основним шляхом набуття технологій і обладнання стали контракти з конкретними зарубіжними фірмами. Саме в такий спосіб і побудовані сотні заводів і фабрик 1930-х років.
Ось приклад: «До 1930 року радянська автопромисловість обмежувалася виробництвом дореволюційних вантажівок «Фіат» з імпортованих комплектуючих. Після 1930 автопром повністю залежав від американської технічної допомоги. Один новий завод, Горьківський, з нуля побудований під наглядом «Форд Моторс Компані», а два заводи царських часів, у Москві та Ярославлі, розширені і повністю переобладнані сучасними американськими верстатами. Ці три підприємства, разом з меншим складальним заводом у Москві, який відкрився в 1940 році, були усією радянською автомобільною промисловістю перед Другою світовою війною».
На оплату цих заводів, очевидно, пішли кошти від націоналізації попередніх західних інвестицій, а також експорту сировини, зерна та інших продуктів харчування — більше «Країні Рад» не було чого експортувати. Для України це обернулося Голодомором.
Як обережно зауважує Е.Саттон, «вивчення вкладу західних технологій у радянський економічний розвиток може насправді змінити наш погляд на ті сили, які були «вивільнені» соціалізмом, і які традиційно вважалися джерелом радянського економічного зростання».
Так, вивільнені були сили, які збройно відбирали в представників усіх прошарків гроші, цінності, майно, зерно, коней, корів — нерідко до останньої крихти.
Перетворювали ж промислові руїни на модерні підприємства — зовсім інші сили, західні фахівці.
За радянським міфом про економічне диво індустріалізації насправді стоять іноземні технології, запущені прийшлими спеціалістами.
Ентоні Саттон наводить безліч задокументованих свідчень цього. Ось лише факти, що стосуються України.
«Дженерал Електрик» поставила і встановила «під ключ» більшість енергетичного і регулюючого обладнання Дніпрогесу (один американський генератор 1932 року випуску тут і досі в експлуатації).
Пізніше турбіни, генератори, інше електротехнічне обладнання стали виготовляти в СРСР за американськими кресленнями на оснащених тими ж американцями і британцями заводах («Динамо» і «Електрозавод» у Москві; «Електросила», «Електроприбор», «Путіловєц» в Ленінграді; «Уралелектротяжмаш» у Свердловську).
«Другим за розміром об’єктом, побудованим на виконання Другого п’ятирічного плану, став гігантський новий завод для виробництва турбін, розташований у Харкові… Всесоюзний електротрест підписав контракт з компаніями «Інтернешнл Дженерал Електрік» і «Метрополітен Вікерс» на підготовку проекту, будівництво і технічну допомогу для ХЕМЗ».
Це — про нинішній «Турбоатом». У Вікіпедії про те — нічого: хто спроектував, побудував, звідки взялося обладнання і кадри. Авжеж, радянське диво!
Те саме з іншим гігантом — Краматорським машинобудівним заводом. Для його реконструкції з невеличкого заводу Фітцнера і Хампнера, заснованого ще 1896-го, вдалося залучити легендарного американського інженера Мартерстека, який зібрав в Америці команду з 20 інженерів і вони cпроектували в Краматорську перший прокатний стан, що його потім завод випускав серійно.
Головними інженерами двох із трьох нових заводів «Крамкомбінату» були американці. У вугільній промисловості Донбасу «у 1931 році було близько 2000 зарубіжних спеціалістів».
Отже, коли знайомитися з документально підкріпленим описом подій і фактів (як у розглянутих вище книжках), то можна принаймні розвинути імунітет супроти міфів і фальшивих інтерпретацій, нав’язуваних нам замалим не сто років поспіль.
Участь зарубіжних компаній і тисяч іноземних фахівців у радянській індустріалізації випала з історичногого наративу і суспільної пам’яті. Хоч як прикро, замовчування триває по досі.
Приміром, у книжці С. Кульчицького і Л. Якубової «Триста років самотності: український Донбас у пошуках смислів і батьківщини» (К.: Кліо, 2016) на 72 сторінках, присвячених радянській індустріалізації 1926—1938 рр., жодного разу не згадано про роботу на Донбасі тисяч німецьких, американських, французьких фірм та інженерів!
Очевидно, що Сталіну індустріалізація і машини також потрібні були для створення могутнього озброєння — танків, гармат, літаків — яке допомогло б завоювати світ.
Захід закривав на це очі: «Вже в середині 1930-х уряд США знав, що на побудованих американцями тракторних заводах приблизно половина потужностей використовується для виробництва танків».
Але жодних вказівок американським компаніям уряд не давав — можливо, тому що контракти з СРСР створювали робочі місця в Америці?..
