Велика нацiя з глибоким корiнням

Написати в газету спонукала мене заява Путіна про нашу князівну Анну Ярославну київську як російську королеву Франції, а російські ЗМІ розтиражували цю брехню на весь світ.

 

По-їхньому, Росія — нащадок Володимира Великого, Ярослава Мудрого, хоч за часів Анни про Росію не було й згадки.

 

Згадав свої давні відвідини в Москві, на Арбаті, Центру української культури, де мене шокувало ставлення працівників ресторану при Центрі до української мови.

 

Для невігласів, які не цікавляться історією і не намагаються само­ідентифікувати себе як українців, ця позиція байдужа, але для свідомих українців ця брехня болюча і неприйнятна.

 

І такі брехні щодо інших видатних українців недопустимі в наш час, коли формується світогляд нашого народу як нації, особливо молоді.

 

Тож я звертаюся до вашої газети, яку передплачую і читаю багато років, для того, щоб було більше публікацій про відомих українців, яких штучно роблять росіянами, розвінчувати ці міфи.

 

Так М. В. Гоголь став «рускім пісатєлєм», але ж він писав про Сорочинський ярмарок, Диканьку, Миргород, про козаків, описував життя і побут українців.

 

Досить почитати повість «Тарас Бульба» видання 1835 р. і перероблену та доповнену під натиском російської цензури у 1842 р. — і ми побачимо фальш.

 

Варто звернути увагу на останні абзаци повісті, де описано загибель Тараса, коли він звертається до козаків з напутнім словом — відчувається український дух у версії 1835 р., а в проросійській редакції — про те, що йде російський цар і він буде непереможним, як і «русская православная вера».

 

Якби прах Тараса Шевченка тодішні патріоти не перепоховали в Каневі, а залишили б у Петербурзі, то став би й він «рускім пісатєлєм». Український художник Ілля Рєпін з Чугуєва, що на Харківщині, також «рускій».

 

Я не применшую талант російських чи інших художників, але написати картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану» зміг би лише українець, де кожен образ — це індивідуальність козака, і це передано на полотно, бо ці образи були в душі художника.

 

Український борець-силач світового рівня з Черкащини Іван Піддубний в історії зафіксований як «рускій богатирь», хоч він особисто в паспорті, в графі «національність», виправив «русскій» на «українець», за що й постраждав.

 

Не так давно минули пам’ятні дні 8—9 травня і 22 червня — дня початку війни Німеччини з Радянським Союзом.

 

Те, що замовчується вересень 1939 р. як початок Другої світової війни, — Бог із ним, історія все пам’ятає.

 

Але не можна в ці дні не згадувати про нашого земляка із Сумщини Олексу Береста, який особисто завдяки своїй мужності і силі під ворожим вогнем по руїнах рейхстагу провів бійців Єгорова і Кантарію, щоб разом закріпити прапор Перемоги 1 травня 1945 року.

 

Такі прапори було вручено дев’ятьом групам бійців, і лише Берест забезпечив цей вікопомний момент.

 

Єгоров і Кантарія стали Героями Радянського Союзу, а Олексу Береста гідно не вшанували, навіть усіляко ігнорували.

 

Справедливість відновив у 2015 р. Президент України Віктор Ющенко — присвоїв Олексію Бересту звання Героя України посмертно.

 

Маніпуляції з російського боку щодо українців спостерігаються давно. Не можу оминути той факт, як геніальний Пушкін у поемі «Кавказский пленник» в останньому абзаці написав:

 

«О Котляревский, бич Кавказа!

Куда ни мчался ты грозой —

Твой ход, как черная зараза,

Губил, ничтожил племена...».

 

Дійсно, Іван Котляревський служив у царській армії в 1796—1808 рр. і певний час був на Кавказі. Російські війська на чолі з генералами—полководцями шматували Кавказ на війні, а на Котляревського Пушкін вилив увесь цей бруд.

 

Скільки зусиль доклав Президент Ющенко, щоб увічнити Івана Мазепу пам’ятником у Полтаві до 300-річчя Полтавської трагедії, але через спротив місцевої влади йому це не вдалося, нарешті громадськість допомогла і пам’ятник таки поставили, через 7 років після ювілейної дати.

 

Скільки імен видатних українців незаслужено забуто. Я звертаюся до Вас, журналістів, щоб у пресі частіше публікували статті про великих українців-патріотів, представників різних сфер нашого буття, різних часів: учених, істориків, винахідників, політиків тощо.

 

Публікації про таких людей у місцевій пресі не дають такого ефекту та й рівень висвітлення не такий, як це можуть зробити ваші журналісти. Це потрібно людям, особливо молоді, для усвідомлення, що українці — велика нація з глибоким корінням.