В одному з чисел вінницької газети «33 канал» розповідалось, як 20-річний юнак поранив із пневматичної рушниці односельчанина — 12-річного підлітка, бо той не привітався. Люди обурені.
А що ж дитина? Сільський хлопчина відповів кривднику: «Чого я маю з тобою вітатися, коли я тебе майже не знаю?»
Справді, вже і в селах нерідко не вітаються малознайомі люди, навіть при зустрічі лицем до лиця на безлюдній вулиці.
Можливо, не привітаються зустрічні грибники, з ножами у руках на безлюдній лісовій галявині, з вами можуть не привітатися незнайомі чи малознайомі люди у ліфті вашого будинку, на автобусній зупинці вночі, де ви очікуєте «маршрутку» до нічного поїзда.
Така поведінка провокує агресію до «чужинця». Адже за своїм походженням привітання — сигнал миролюбності, знак відмови від нападу, засіб виказати добрі наміри, демонстрація поваги до людини.
Привітання — свідчення морального здоров’я людини, ознака того, що вона підпорядковує себе звичаєвому праву дружнього співжиття суспільства.
Звісно, міжособистісна культура спілкування обумовлюється не тільки моральним, фізичним, психічним здоров’ям людини, її інтелектом, природним темпераментом, традиціями, духовними надбаннями минулих поколінь, а й обставинами сучасного життя, зокрема в умовах великого міста, де людина людині — «ніхто».
Така ілюзія породжує стиль життя «Нема нікого, тільки — я!». «Та куций німець узлуватий» (Т. Шевченко). До чого тут «німець»? «Німець» — це «учитель великий».
Зараз він називається «Антифашистський комітет». Вони вчать нас жити по науці. А наука його — «Права человека — превыше всего». Вище чого? Мають на увазі — вище громадських, державних інтересів!
Чиї ж права будуть вищі в суспільстві, де зневажена держава? Звичайно, більші права матимуть люди, організовані в банду, громадяни з великими грішми, той прошарок населення, правами якого опікується яка-небудь іноземна держава чи її «комітети». Ми ж, пересічні українці, «свій своя не познаша», на кого сподіваємось?
Люди добрі! Краще згадаймо, що ми всі земляки — і мертві, і живі, і ненароджені, прекрасної країни Україна. Щоб не згинути поодинці, оберігаймо свою єдність і людяність.
Вітаймося , не забуваймо добрих слів подяки, вибачень у спілкуванні, які успадкували від своїх предків разом із политою кров’ю і потом землею.
Ввічлива людина повинна вітатись зі знайомими людьми повсюди, із незнайомими — в селі, в ліфті (за винятком великих готелів), в усіх випадках, коли ви і вони на якийсь час зведені обставинами в якомусь обмеженому просторі.
Так ведеться, що першим вітається молодший зі старшим, той, хто приходить, — із тими, хто стоїть, чоловіки — з жінками. Перевага простягання руки надається старшому або жінкам. У сумнівним випадках вітається більш ввічливий.
Досі прийнята автоматична фраза нейтральної форми вітання: «Доброго ранку!», «Доброго дня!», «Доброго вечора!». У будь-яку пору дня відповідають словами: «Доброго здоров’я».
Тепер у містах поширене гарне слово «Здрастуйте!».
Знайомі молоді люди здебільшого кажуть: «Привіт!», «Здоров!» або ж дедалi частiше: «Слава Україні!» — «Героям слава!». Часто вживане «Здрасьтє!» не є вітанням чемних українців.
Люди, не цураймося таких гарних українських слів подяки, як «дякую», «спасибі», «спаси Господи». Не забувайте слова вибачень: «вибачте», «пробачте», «перепрошую» чи ввічливого звертання «будьте ласкаві», «зробіть ласку», «прошу», «уклінно прошу».
Пам’ятаймо, що якою мірою міряємо, такою й нам відміряно буде. Надіймося, що справдиться обіцянка Христова: «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю».
Будьмо гідними своїх предків, від яких успадкували свою землю, мову і культуру поведінки. Шануймося, інакше «в сусідів будем гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних» (Іван Франко).
