Книга Шона МакМекіна «Найбільший грабіж в історії: пограбування Росії більшовиками» (McMeekin, Sean. History’s greatest heist: the looting of Russia by the Bolsheviks. Yale University Press New Haven and London, 2009) — про фінанси «Країни Рад» в 1917—1922 роках.
Тут детально описано, як більшовики привласнили кошти і цінності державної скарбниці, приватних банків і підприємств, церкви, фізичних осіб.
Про пограбування — перша частина книжки, у другій — опис витрат, на які пішли «відмиті» кошти.
Як документально показує автор, в основному більшовики купували зброю.
Як кожному уряду, Раднаркому на чолі з Лєніним потрібна була готівка — «спочатку бодай для того, аби платити червоногвардійцям, в основному матросам з Кронштадського гарнізону, які були головними виконавцями перевороту».
Втім державний банк, який став першим об’єктом експропріації, чинив упертий опір.
«Тричі Лєнін посилав до Банку, щоб видали десять мільйонів рублів, і тричі нічого не зміг одержати. Тоді... батальйон солдатів з оркестром на чолі примарширував до Банку зі зброєю і вантажівками, щоб вивезти захоплене» (з тогочасного звіту західного дипломата). Співробітники Банку оголосили страйк, а більшовики заарештували керівництво і, погрожуючи розстрілом, забрали ключі від підвалів банку, які «принесли у Смольний і урочисто висипали зі спеціальної замшевої сумки на стіл перед Лєніним».
Після державного прийшла черга приватних банків, — призначили комісарів, і… робота банків була паралізована.
Лише в Петрограді всю зиму страйкували понад шість тисяч банківських службовців.
А в Раднаркомі ніхто не знав, як проводити банківські операції. Це мало тяжкі наслідки, і не лише в столицях: «Робітникам нічим було платити. Наприклад, Макс Лазерсон, комерційний директор Шуваловських платинових копалень у Пермі, відповідав за виплати для 29 тисяч шахтарів (з сім’ями — 100 тисяч люду). Усілякими правдами і неправдами Лазерсону вдавалося переказувати якісь гроші з Петрограда в Перм — до 16 березня, коли призначені на завод комісари його звільнили, і шахтарі залишилися ні з чим».
Нарешті більшовики захопили в заручники керівників найбільших приватних банків і стали вимагати викуп в один мільярд рублів. Потім знизили ставку до 1 мільйона за кожного заручника — і так одержали перші п’ять мільйонів.
Декрети про конфіскацію і націоналізацію (банків, підприємств, концесій) виходили один за одним.
Нібито й було що конфіскувати: «В останньому звіті для акціонерів перед жовтневою революцією Російсько-Азіатський банк вказав свій капітал в сумі 1,679,466,257 рублів, що сьогодні склало б 84 мільярди доларів».
Та більшість цих грошей існувала у вигляді цінних паперів, кредитних зобов’язань і т.д. Руйнування банківської системи всі ці активи звело до нуля, чистий улов склали лише цінності — золото, платина, діаманти (втім, теж дуже немалі суми).
Далі надійшла черга громадян, які щось тримали в банках: 4 січня 1918-го більшовики розклеїли об’яви: «Завтра відбудеться ревізія сейфів /малися на увазі індивідуальні банківські скриньки — В. Т./ у таких банках: Міжнародному, Сибірському, Російському Комерційно-промисловому, Московському Купецькому і Московському Промисловому. Власники сейфів з номерами від 1 до 100 мають з’явитися з ключами». Покарання за неявку — конфіскація усього майна.
«Протягом перших шести місяців 1918 року в самій лише Москві проведена «ревізія» 35493 сейфів, яка дала більшовикам півтонни дорогоцінних металів (золото, платина і трохи срібла); близько 700000 рублів у золотих, срібних і платинових монетах; 65 мільйонів царських рублів, на 600 мільйонів облігацій і інших цінних паперів і значну кількість готівки в іноземних валютах. Це була лише невелика частина сейфів — більшість власників або втекли, або не з’явилися «на виклик».
Звичайно, не всі «покинуті» сейфи легко було відкрити, тож понад два роки над цим — під наглядом ЧК — «працювали» бригади з кількасот професійних «веджмежатників», звільнених заради цього з в’язниць.
Але незламані сейфи були «малою втіхою для різних кредиторів Росії, яких очікувала втрата понад 60 мільярдів рублів в кінці більшовицького драйву конфіскацій/націоналізацій — близько 3 трильйонів доларів у сьогоднішніх грошах».
У самій лише Франції було понад мільйон вкладників, російські борги яких складали (як підрахувало МЗС Франції у 1922 році) 22 мільярди франків — еквівалент на сьогодні близько 400 мільярдів доларів.
«Ці гроші французькі громадяни інвестували в Росії перед війною, щоб розбудовувати залізниці і промисловість, а також фінансували місцеві і центральний уряди». Зрозуміло, чому Франція чи не найдовше воліла не визнавати Раднарком!
Звичайно, не обмежувалося лише банківськими сейфами. В газеті «Правда» від 6 лютого 1918 р. Лєнін підтвердив: «Да, мы грабим награбленное».
Максим Горький, який спершу підтримав революцію і долучився, разом зі своєю цивільною дружиною Марією Андрєєвою, до створення «Гохрана» — спеціального складу в Москві, куди звозилося все «реквізоване», пізніше зізнавався: «Вони грабують церкви та музеї і продають награбоване… грабують палаци колишніх великих князів; все, що можна забрати, — забирається, все, що можна продати, — продається».
Не уникли сумної долі й іноземці, яких багато жило в Російській імперії. Повсюди грабували контори, будинки і квартири власників заводів, менеджерів, інженерів.
Іноземні громадяни кидалися по допомогу до своїх дипломатичних представництв, але й представництва грабували: «Навіть Німеччина, якій Брест-Литовський договір від 18 березня 1918 року надав гарантії не-націоналізації, стала об’єктом грабежу після того, як перемир’я з Антантою зробило договір непотрібним. В ейфорії, більшовицькі погромники захопили консульство Німеччини в Петрограді в листопаді 1918 року, забравши все, від секретних паперів до приватного багажу. До весни 1919 року більшовики захопили у німецьких дипломатів не менше 250 мільйонів рублів».
20 січня 1918 року більшовики проголосили націоналізацію усього церковного майна. «Теоретично це включало понад 827 тисяч десятин землі, на якій стояло 31000 парафій, 75000 церков і каплиць, 1100 монастирів, близько 37000 початкових шкіл, 57 семінарій і чотири академії. На монастирських землях були також сиротинці, фабрики, ферми, гостели, лікарні, притулки для бездомних і божевільних». Втім, після цього декрету націоналізували лише майно, бо на спроби захоплення церков більшовицькі загони отримали опір віруючих, часто збройний. Церкви лишили у спокої, на три роки.
Наступний раунд супроти церкви спровокував вірний поплічник більшовиків — керований голод. Улітку 1921-го біля Волги на межі голодної смерті опинилися, за оцінками самої влади, 25 мільйонів людей.
Розгорнули пропагандистську кампанію — мовляв, церква мусить поділитися своїми цінностями для закупівлі зерна, бо у Раднаркому немає грошей через бойкот із боку капіталістичних урядів.
«Все це було брехнею від початку до кінця, — пише МакМекін. — Доходи від проданого більшовиками за кордоном у 1921 році золота та інших благородних металів (близько 200 мільйонів доларів, еквівалент сьогоднішніх 20 мільярдів) були спрямовані не на боротьбу з голодом, а на оплату стратегічного імпорту, особливо найсучасніших військових літаків і навіть — ще красномовніше в контексті голоду в країні — на оплату десятків тисяч тонн люксусових продуктів харчування, включаючи шведський оселедець, фінську солону рибу, німецький бекон і французький смалець. Голодні селяни напевно не були в думках Політбюро у жовтні 1921 року, коли воно виділило 12 мільйонів золотих рублів на оплату зброї, черевиків і одностроїв для Червоної армії... А трохи пізніше Політбюро відправило, не змигнувши, мільйони марок для фінансування комуністичної пропаганди в Центральній Європі».
Ще одне прикметне свідчення — від Герберта Гувера, керівника АРА (Американська допомогова адміністрація, якій конґрес США виділив 20 мільйонів доларів на боротьбу з голодом у Росії; АРА одержувала також значні суми приватних пожертвувань і підтримувала понад 6 мільйонів голодуючих). Так-от, свідчить Гувер, «радянський уряд саме в цей час, на початку1922 року, звернувся з проханням, щоб АРА зменшила поставки продовольства в російські порти «у зв’язку з тим, що такі великі обсяги не можуть обробити».
Церква таки зібрала гроші — понад 9 мільйонів рублів. Проте їй не дозволили самостійно купувати і роздавати хліб самим; усі кошти пішли до спеціального урядового комітету «Помголу» й виглядало так, що голодним допомагає радянська влада...
Більше за те, 23 лютого 1922 року ВЦИК (Всесоюзний Центрвиконком) видав розпорядження про експропріацію цінностей Православної церкви. Віряни чинили запеклий опір конфіскаціям, вже у квітні газета «Известия» інформувала про 1414 «кривавих інциндентів».
І тут Лєнін пише листа (жодних копій!) до членів Політбюро: «Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковных ценностей самым решительным и самым быстрым образом, чем мы можем обеспечить себе фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей... Сделать это с успехом можно только теперь. Все соображения указывают на то, что позже сделать нам этого не Удастся, ибо никакой иной момент, кроме отчаянного голода, не Даст нам такого настроения широких крестьянских масс, который бы либо обеспечивал нам сочувствие этой массы, либо, по крайней мере, обеспечил нейтрализацию этих масс».
Конфіскації охопили не лише православні, а й церкви інших конфесій та синагоги. За місяць «вивезли з 43 соборів і монастирів 367 пудів цінностей. А з 5 до 8 квітня ще були пограбовані 106 церков, з яких взято 700 пудів (майже 13 тонн) цінностей».
Попри розмах і жорстокість, конфіскації не дали значного доходу (є чимало свідчень, що найцінніше «прилипало до рук» конфіскаторів, особливо в провінції). «Вірогідні оцінки показують, що до квітня 1923 року з церков було вивезено близько 26 пудів золота і 30000 пудів срібла. За найсприятливіших цін це не могло дати більшовикам більш ніж приблизно 10 мільйонів доларів, що ледве вистачило б для оплати місячного стратегічного імпорту».
На кінець 1922-го більшовицький уряд мав серйозні проблеми: заводи, фабрики, транспорт не працювали; у містах — голодно й холодно; від 4 до 6 мільйонів дітей — безпритульні. Єдине, що було гаразд, — добре озброєна й одягнена мільйонна армія та сотні тисяч чекістів (ОГПУ). Але цей гаразд був водночас і небезпечним — службовцям зі зброєю треба було платити.
Резерви експропріації вичерпалися, слід було терміново відроджувати економіку. Водночас розпродавали природні багатства шляхом надання концесій західним компаніям (в першу чергу з Німеччини, США, Англії).
Щоби спростити ведення бізнесу і забезпечити «капіталістів» дешевою робочою силою, в країні оголосили нову економічну політику, НЕП.
Концесіями і НЕПом була вирішена ще одна проблема: голодні бунти і повстання пішли на спад, оскільки після голодних років «воєнного комунізму» робітники одержали можливість заробляти, навіть багатіти.
До скарбниці пішли податки й рента, з’явилися кошти на утримання і зміцнення репресивного апарату — чекістів і Червоної армії.
НЕП виявився ефективним. В країні знову з’явилися багаті підприємці та заможні селяни («кулаки»); у 1924-му рубль став конвертованою валютою.
Нафта з родовищ Баку і Грозного, ліс, руда, зерно продавали на Захід мільйонами пудів — аж поки наприкінці 1920-х розпочалася нова конфіскація у західних концесіонерів і компаній (як безпосередньо, так і створенням відповідних податкових умов).
Цей «захід» забезпечив наступний виток індустріалізації. Але про це — в інших неперекладених книжках.
