«Чимало зазнав я радостi, перебуваючи з ним у дорозi»: до 100-річчя від дня народження Олекси Ющенка

«Молюся, Орлеанська діво, хай Ющенки живуть 

щасливо!»

(Максим Рильський,

 дарчий напис на книзі)

 

Спекотний травневий день. Олекса Якович Ющенко в оточенні прихильників на ґанку музею родини Рильських села Романівка надписує дарчі автографи учасникам щорічного літературно-мистецького фестивалю «Романівська весна».

 

З огляду на спеку та вік гостя пропоную перейти в музейний кабінет та присісти за робочий стіл Максима Тадейовича.

 

— Дирекція музею дозволить? — боязко питає гість.

— Саме вам — так, — запевняю категорично.

 

Потім переїжджаємо на берег Унави (річка в Романівці), в тінь історичної липи, під якою юнак Максим перекладав Міцкевича, до оспіваного поетом млина початку минулого століття.

 

Танок у виконанні романівських дівчат, розлогий дівочий спів і як дарунок почесному гостю — пісні Ющенка, покладені на музику Платоном Майбородою — «Дівоча», «Тебе я кликав». Стаємо учасниками театралізованого рибальського дійства й пригощаємося неповторною юшкою.

 

Присутні, розігріті сонцем та юшкою, пропонують скупатися. 90-річний Олекса Якович — серед небагатьох, хто наважується.

 

На подив й під застережливі вигуки співчуваючих, роздягається й заходить у воду. 

 

Усі ці епізоди перебуван­ня Ющенка в Романівці запа­м’яталися чітко, мабуть, тому, що це виявився останній його приїзд у рідне село Рильського.

 

А скільки їх було перед цим — не злічити! Ніби спокутував свою провину, що не вдалося побувати тут за життя друга.

 

Вже на дев’ятому десятку сідає в спекотний автобус, наважуючись на дальню подорож, терпляче чекає під сонцем черги для виступу, завжди знаходить нові зворушливі слова, дарує спогади, вірші, свіжу книжку.

 

Будь-якої пори року та погоди піднімається крутими сходами до Голосіївської садиби-музею Рильського в Києві, щоб узяти участь у черговому заході.

 

Мені здавалося, що саме в такому середовищі, за таких обставин він справді відчував себе щасливим, відсторонюючи на якусь мить біль втрат і тягар років.

 

У 1999 році тодішній директор музею Ніла Підпала пише Олексі Яковичу: «Дякуємо за повсякчасну увагу до постаті Максима Тадейовича, до музею. Дякуємо за участь у сьогорічній Голосіївській осені (традиційні літературні читання). Кожен ваш прихід до музею збагачує наші фонди. І цього року ви принесли дарунки...»

 

На початку 60-х 15-річним підлітком я часто зустрічав у голосіївській садибі мого діда чи в його квартирі по вулиці Леніна невисоку на зріст худорляву людину зi жвавими допитливими очима й м’якою доброзичливою усмішкою.

 

Гість був постійним учасником малозрозумілих тоді для мене кабінетних розмов у вузькому літературному колі, а згодом — уже в значно ширшому застіллі у вітальні, яке супрово­джувалося неперевершеним гумором, тостами-експромтами й дотепними бувальщинами.

 

Мені пояснювали, що це поет Олекса Ющенко, давній друг діда. Мій інтерес пояснювався й тим, що вчився в одному класі з його сином Олександром (батько пережив сина, який передчасно пішов iз життя).

 

У живого класика Максима Рильського було безліч друзів і шанувальників.

 

Після смерті їх поменшало, але серед тих, хто тоді й протягом наступних сорока з гаком років за будь-яких обставин торував дорогу до садиби друга, а згодом до його музею, був Олекса Ющенко.

 

Його підтримку і піклування постійно відчували сини М. Т. Рильського — Георгій і Богдан.

 

А коли й їх не стало, ми, онуки, вважали за честь і обов’язок продовжувати сімейну традицію — зігрівати своєю увагою людину, яка вірно й зворушливo зберігала пам’ять про друга.

 

З його оселі я теж ніколи не повертався з порожніми руками. Вдома зібралася справжня бібліотечка.

 

Гортаю збірки нарисів, спогадів, есе про відомих діячів літератури та мистецтва, дорожніх записів i коментарів — «В пам’яті моїй», «Постскриптум», «Поїзди гудуть за Ірпінню...», «Хоружівка — село моє».

 

І в кожній — ім’я Максима Рильського зустрічається найчастіше.

 

Не окремими статтями, а цілими розділами, не тільки в особистих дописах автора, а й у безлічі спогадів сучасників поета-класика, які прискріпливо занотовував Олекса Якович.

 

Ніколи не бачив у його руках диктофона, в кращому випадку — маленький записник.

 

Але яка пам’ять, яка допитливість, яка жага знань та спілкування! Він створив справжню документальну галерею портретів відомих діячів свого часу, справжній літопис — меморіал культурного життя своєї епохи.

 

Для Олекси Яковича Максим Тадейович був не тільки старшим товаришем, учителем і наставником, а й беззаперечним авторитетом високої культури й духовності, взірцем скромності та людяності. Саме ці якості притаманні й самому Ющенку.

 

Він ніколи не рвався до президій, високих посад та відзнак, гучних звань. Мабуть, позначився вплив i приклад учителя.

 

Ще в 1940 році вже широко знаний поет i перекладач Максим Рильський відгукується в листі до 23-річного поета й журналіста Ющенка з підтримкою його поезій, але радить: «бійтеся сентименталізму, не бійтеся щирого почуття».

 

Через два роки в розпал війни з евакуаціїї в Уфі: «Дорогий Олексо! Спасибі за лист. Вірші — пишіть. Хорошим поезіям місце знайдеться. Сьогодні попрошу в Спілці радянських письменників України вислати Вам деяку літературу, тут видану».

 

Пояснення свого ставлення до старшого товариша Ющенко надав в епістолярній спадщині: «1944 року мене прийняли до членів Спілки письменників. Головою тоді був Максим Тадейович Рильський... Перша збірка віршів «До рідної землі» з’явилась з його благословення... Перша книга «Вибране» (1958 р.) побачила світ із передмовою Рильського...

 

...І чимало зазнав я радості, перебуваючи з ним у дорозі — на Сумщині, Полтавщині, до Канева — на родинних святах в Ірпені, в Голосієво...» 

 

Здається, вдячним спогадам немає завершення. Будинок творчості в Ірпіні. День народження Олекси Яковича. Максим Таде­йович приходить iз букетом квітів. А потім на честь іменинника імпровізує на роялі.

 

Початок травня 1958 року. Рильський iз групою письменників їде привітати з ювілеєм кобзаря Єгора Мовчана в його село Велика Писарівка на Сумщині.

 

На прохання Ющенка по дорозі завертає в його рідну Хоружівку, знайомиться з батьками, цілує руку матері.

 

Через 10 років, уже по смерті Рильського, Ющенко надрукує в тернопільській обласній газеті «Вільне життя» (18 серпня 1968 р.) статтю «Остання розмова».

 

Згадуватиме 16 червня 1964 року, відвідини Голосієва, коли востаннє бачив і чув Максима Тадейовича, вже виснаженого невиліковною хворобою.

 

Передає дарунок від матері — висушені на сонці яблука та груші.

 

Переглядаю давні світлини з домашнього та музейного архівів, від друзів.

 

Одну з них показав відомий канівський історик та краєзнавець Михайло Іщенко. Рильський та Ющенко піднімаються сходами на Тарасову гору, відмовилися від заїзду на авто.

 

А ця одна з останніх. Осінь 2008 року. Олекса Якович, член журі поетичного вернісажу «Троянди й виноград», вручає відзнаку наймолодшій 16-річній переможниці конкурсу на сцені Національної філармонії.

 

На іншій світлині бачу щасливе обличчя господаря на балконі своєї квартири по вул. Толстого, поруч iз Максимом Тадейовичем.

 

Мабуть, вийшли покурити тілько-но з-за столу. Цій світлині є поснення самого господаря: «...Знову розгортаю «Орлеанську діву» (поему Вольтера «Орлеанская девственница» в перекладі Рильського) з дорогим мені написом: «Молюся, Орлеанська діво, хай Ющенки живуть щасливо». «...І от читаю, і ніби бачу перед собою посмішку перекладача. І охоплює мене божественний настрій, який бував при зустрічі кожного разу... Читання... раювання...Раюю...».

 

Дарчий напис датований 8 липня 1957 року. «Саме в цей день зустрів Максима Тадейовича на вулиці і запросив до себе», — згадуватиме згодом Ющенко.

 

Час від часу відкриваю обширні збірки нотатків Олекси Яковича з надією відкрити для себе нові факти з біографії Максима Тадейовича.

 

І уявіть собі — знаходжу. Так вчинив, коли зародився намір здійснити мандрівку стежками діда — самому відвідати місця його давнього перебування.

 

Олекса Якович став неоціненним супутником моїх подорожей в Остер, в Ірпінь, у багато інших місць.

 

А скільки відкриттів здійснив, прочитавши його записи спогадів академіка Петра Погребняка.

 

Зокрема, про те, як у 1960 році два друга-академіки здійснили подорож до Тростянецького дендропарку на Чернігівщині та до заповідника Михайлівська цілина на Сумщині.

 

Згодом сам побував тут, скориставшись «путівником» від Ющенка.

 

Як по схемі, крок за кроком, простежив детально записаний спомин, тож без труднощів знайшов увічнену з тих часів на карті дендропарку «розвилку Максима Рильського», невелику галявину, де відпочивали втомлені мандрівники, а на цілині ніби відчув аромат степового різнотрав’я.

 

Попереду ще одна подорож — спомин, відтворений Олексою Ющенком в одному із нарисів — до Остра на Чернігівщині, де на початку 30-х жив i працював Максим Рильський у родині професора Анатолія Розанова.

 

Колись Максим Рильський написав: «Пам’ять серця: о, вона жорстока! Та без неї важче, ніж при ній!»

 

Сьогодні зробив для себе висновок: якщо зберігати вірність пам’яті людини й шанувати друга, то тільки так, як Олекса Якович Ющенко стосовно Максима Тадейовича Рильського.

 

До останнього свого подиху. Але для цього треба мати щедру теплу душу та велике вдячне серце. 

 

Максим Георгійович РИЛЬСЬКИЙ, директор родинного фонду Максима Рильського «Троянди й виноград»