Книжка «Світова гібридна війна: український фронт» (Х.: Фоліо) — гібридна за своєю суттю.
Це водночас спроба філософського апґрейду цивілізаційних та політичних констант й водночас — аудит внутрішніх українських проблем.
Секторальна аналітика й інтегральна прогностика. Директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін уклав її з досліджень багатьох своїх колег, різних за стилевим темпераментом, тож вона часом нагадує екшн-есеїстику, а інколи (радше, мало коли) — банальний академічний звіт.
Та насамперед, либонь, це практикум із просунутої сучасної політтермінології. І то не іронія, бо без розуміння суті термінологічної агресії не збагнути, як існувати в накинутих Росією (не лише Україні, а й світові) «понятіях».
Ось прозорий приклад-ілюстрація: «Позначення громадянська війна спирається на фрейм, у якому поняття перемоги нівелюється, натомість на перший план виходить мета досягнення миру. Натомість справедлива війна, тобто війна проти агресора, передбачає досягнення перемоги задля встановлення миру...
Дебати навколо «правильної» назви війни на сході України і незаконної анексії Криму перетворилися на важливий складник нинішньої гібридної війни». Відтак «прийняття нової логіки діяльності — це не питання політичної дискусії, це екзистенційна рамка існування України».
Термін «гібридна війна» увійшов до світової політології після шоку від Мюнхенської безпекової конференції 2007-го, де Путін вдався до відкритих ядерних погроз, й закріпився після російського нападу на Грузію 2008-го.
Оскільки «гібридна війна, при спробі її проаналізувати, уподібнюється рухомій мішені, яка з’являється й зникає з поля зору непередбачуваним чином», наведу лише одне її — з десятків наявних — означення, як «ідеї функціонального перетворення на зброю традиційно невійськових засобів силового впливу та об’єднання їх на цій підставі з власне військовими методами...
Гібридні війни поєднують у собі цілу низку різних режимів ведення війни, включаючи звичайні можливості, іррегулярну тактику і формування, терористичні акти, зокрема, невибіркове насильство, кримінальний безлад».
2014-го, коли Росія «випустила джина гібридної війни з пляшки» (В.Горбулін), термін не тільки перейшов із теоретичної площини до практичної, а став концептуальною «точкою відліку для формування гібридного світоустрою».
А це означає, що до панівної геополітичної картини світу Семюєля Гантінґтона слід увести посутні корективи:
«Насправді ціннісні системи сучасного глобалізованого світу і Кремля — різного порядку: йдеться не про зіткнення або конкуренцію різних цивілізаційних моделей, а радше про зіткнення сучасного варварства і цивілізації у широкому сенсі».
«Портрет» російського варварства нібито не є загадкою: «Москва робить те, що вона робила завжди, і досить успішно, — знищує існуючу реальність. У справі деструкції з нею зрівнятися важко».
Так — завжди, від самого заснування Московського князівства князем-хапугою Юрієм Долгоруким.
Світлі західні голови добре це усвідомлюють — але на рівні кабінетних розумувань. І винна в цій безтурботності Заходу саме Україна, котра неоднораз прикривала його собою: у середньовіччі тут ув’язнув Чингізхан, минулого століття — Лєнін.
Захід щоразу платив данину Росії нерозмінною монетою — Україною: її віддали більшовикам і 1921-го, і 1945-го.
Нині розпочалися нові торги — путінський режим зажадав «повернути світ до постдамсько-ялтинського устрою... багатополярної системи із зонами відповідальності головних «центрів сили»... до шовіністичної ідеї про «неспроможність» одних народів та «відповідальність» за їхні долі інших».
Євроатлантика виявилася неготовою до такої зухвалості — може, через те, що фактично знехтувала відвертою кремлівською репетицією, російсько-грузинською війною 2008-го?
Звідси й «неготовність країн НАТО до неконвенційної війни, що вплинула на відмову надати Україні допомогу летальною зброєю», і «зацікавленість керівництва Німеччини і Франції у якнайшвидшому врегулюванні конфлікту на сході України за будь-яку ціну. в т.ч. й на умовах Росії».
Європолітика «закривання вух та очей» — подиву гідна. Справа навіть не у дипломатичному гендлярстві, коли «миру прагнуть досягти шляхом фактичної капітуляції або за рахунок значних поступок з боку жертв агресії».
Шокує нехтування геть не далекою і зовсім не міфічною перспективою — цунамі російського варварства.
А ознак насування лиха — хоч греблю гати. Жовтнем 2016-го президент РФ розпорядився призупинити угоду зі США про утилізацію плутонію — таким чином Росія стала другою країною у світі після КНДР, яка вдалася до ядерного шантажу.
На поверхні лежать «систематичні зусилля Кремля щодо зміцнення й розширення соціальної бази радикалізму та екстремізму у міжнародному вимірі» — динаміка зростання терористичних атак в Європі точно накладається на термін президентства Путіна: 2014-го їх сталося вдесятеро більше, аніж 2000-го.
«Не виключено, — читаємо у рецензованій книжці, — що у новій хвилі тероризму, яка виникла з появою «Ісламської держави», присутній російський слід».
Навіть коли не брати до уваги, як Росія «вносить корупційну складову у європейські політичні процеси», — «в середньостроковій перспективі Європа ризикує отримати справжній терористичний «православний ІДІЛ» поблизу своїх кордонів».
А там уже чітко видно мету, що її сформулював особистий радник Путіна С.Караганов в інтерв’ю «Шпіґелю»:
«Ми хочемо стати центром великої Євразії... До цієї Євразії буде належати і континент Європа». І так точно станеться, якщо Захід вкотре здасть Україну московитам. Тож, європраґматикам варто дослухатися коли не Володимира Горбуліна, то бодай Джорджа Сороса: «Європа має прокинутися та усвідомити, що вона атакована Росією. Допомога Україні — захисний захід з боку країн ЄС».
З усього судячи, Путін неабияк настрахав Європу і прагне зібрати дивіденди з того переляку:
«Нині Росія спокушає Захід міфами про те, що може повернути час назад (у період до 2014 р.), що вона допоможе Заходу у вирішенні його пекучих проблем (біженці, Сирія, терористи. ІДІЛ — усе, що завгодно), що гроші з «дикої, але багатої» Росії знову потечуть до Європи. А для цього потрібно всього лише «вбити» Україну — відмовити їй у міжнародній підтримці, фінансовій допомозі, засудити, та хоч би й просто заплющити очі на те, що робить там Росія».
Інакше кажучи, світова гібридна війна трохи затихла на фізичному рівні й активувалася її дискурсивна фаза. Стаємо свідками вистави під назвою «Зв’язок війни та слів, текстів, оповідей».
Авторська команда Горбуліна прогнозує «високу ймовірність масштабної війни» і вважає за головне питання таке:
«Чи готові ми визнати реальність війни і готуватися до неї повноцінно?». Звичайно, «готуватися повноцінно» — це якнайшвидше реабілітувати вітчизняний оборонно-військовий комплекс, нині «спроможний виробляти не більше 8% загальної номенклатури озброєння і військової техніки, необхідних українській армії».
Зрештою, в нинішній Україні куди не кинь — всюди клин:
«У машинобудуванні попит на 95,3% забезпечується імпортерами... Фармацевтика та нафтопереробна промисловість здатні забезпечувати внутрішній попит лише на 35-40%... Не прийнято принципових рішень щодо вирішення житлових проблем військовослужбовців» і тощо, тощо. Але навіть коли рожево припустити, що уряд-президент «порішали» всі проблеми, — чи буде готова Україна до повноформатного спротиву? У книжці наведено украй небезпечну соціологію: торік на анкетне твердження «Україна не є дійсно незалежною державою» (вкупі з «Важко сказати, чи є Україна дійсно незалежною державою») ствердно відповіли 62 відсотки громадян, а на Донбасі — 75%.
Це наслідок «світоглядно-ментальної експансії», з якої й почалася ця гібридна війна ще на початку 2000-х. Саме «наявність значних проросійських уподобань стала провокуючим чинником агресивної поведінки» Кремля. Ми вже заплатили «надвисоку ціну державної неуваги до гуманітарної безпеки, що мала наслідком поширення деструктивних імперських культів... і, зрештою, торувала дорогу ворожим танкам і солдатам».
Але ж і «нинішня державна політика з протидії етнополітичним ризикам залишається слабкою» аж так, що Україна по сьогодні, вважай, залишається під «інформаційною окупацією» РФ.
Толерантність до зловживання мовою агресора на офіційному рівні самогубна бодай тому, що «російськомовні респонденти у 2,5 раза вразливіші до російської пропаганди».
А на рівні медійному ситуацію цілком можна оцінювати у термінах кримінального кодексу: «Медіаголдінґ «Медіа груп Україна», контрольований Р. Ахметовим... безумовно підготував ґрунт для майбутнього конфлікту».
Проте телеканал «Україна» щодня вільно віщає про невсипущу благодійність свого патрона, дії та бездіяльність котрого значною мірою стимулювали «русскую вєсну» на Донбасі.
Звичайно, одна книжка не здатна охопити весь розмай українських негараздів. Наприклад, немає нічого, крім загальників, про добровольчий рух, його ґенезу, трансформацію, метаморфози, перспективи і наслідки.
Або про те, що і як робити з нашим почесним світовим місцем у корупційному заліку — бо ж «гібридна оборона пов’язана з леґітимним й ефективним урядуванням. На дуже багатьох рівнях — це цілком і повністю війна врядування».
А от чого не бракує — так це похмурої футурології. «Перспектива масштабних бойових зіткнень стає дедалі чіткішою...
Ймовірність зростання цієї загрози тим вища, чим менш успішною буде робота Росії із дестабілізації України іншими методами... Мінський переговорний процес використовується РФ як елемент гібридної війни... як ультиматум агресора».
Коли виходить така книжка, суспільству конче треба знати реакцію одного читача — Президента країни.
СОФІЯ: ЛІДЕРИ ЛІТА
Далі публікуємо «Лідерів літа» — списки найподієвіших книжок піврічного видавничого репертуару, визначених експертами Всеукраїнського рейтинґу (за абеткою).
Антропологія / етнологія / психологія /соціолінгвістика
Марко ГРУШЕВСЬКИЙ, Зенон КУЗЕЛЯ. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. — К.: Інтелектуальна книга, 234 с.(п)
Делія Стейнберґ ҐУСМАН. Сьогодні я бачила... — К.: Новий Акрополь, 230 с.(п)
Філіп ЗІМБАРДО. Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло. — К.: Yakaboo publishing, 584 с.(п)
Мова: класичне — модерне — постмодерне. — К.: Дух і Літера, 424 с.(о)
Екгарт ТОЛЛЕ. Сила моменту Тепер. — Л.: Terra Incognita, 224 с.(п)
Т. ШЕВЧУК, Я. СТАВИЦЬКА. Українська усна снотлумачна традиція початку ХХ століття (розвідки та тексти). — К.: Дуліби, 224 с.(п)
Карл Ґустав ЮНҐ. AION: Нариси щодо символіки самості. — Л.: Астролябія, 432 с.(п)
Політологія / соціологія / філософія
Тимо АЙРАКСИНЕН. Щастя. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 208 с.(п)
Хосе КАЗАНОВА. По той бік секуляризації. — К.: Дух і Літера, 264 с.(о)
Тарас ЛЮТИЙ. Корабель шаленців. — Л.: Видавництво Старого Лева, 224 с.(п)
С’юзен МЕНДУС. Політика і мораль. — К.: Темпора, 160 с.(о)
Світова гібридна війна: український фронт. — Х.: Фоліо, 496 с.(п)
Олена СТРЕЛЬНИК. Турбота як робота: материнство у фокусі соціології. — К.: Критика, 288 с.(о)
Сібе ШААП, Наталя ПОГОЖЕВА, Олена НАГОРНА. Detox. Діалоги з філософом: ресентимент та політика. — К.: Бланк-Прес, 80 с.(п)
Культурологія / урбаністика
Антропологія простору. Культурний ландшафт Києва та околиць. — К.: Дуліби, 316 с.(п)
Тарас ВОЗНЯК. Філософічні есе. — К.: Дух і Літера, 590 с.(с)
Вацлав ГАВЕЛ. Промови та есеї. — К.: Комора, 144 с.(п)
Даґ Ейнстейн ЕНДШЬО. Секс та релігія. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко; К.: Ніка-Центр, 304 с.(п)
Амос ОЗ, Фанія ОЗ-ЗАЛЬЦБЕРҐЕР. Євреї і слова. — К.: Дух і Літера, 224 с.(п)
(Не)задоволення публічними просторами. Урбаністичні студії ІІІ. — К.: Всесвіт, 342 с.(о)
Наталя ЯКОВЕНКО. У пошуках Нового неба. — К.: Laurus; Критика, 704 с.(п)
