...Наче це було ще вчора.
Наша пасажирська «тушка» нарешті відривається від «бетонки» Тбіліського аеропорту.
Попереду рідний Київ.
Усе — всі мости спалено, назад вороття немає.
Розбурхана, згодом знесилена низкою катаклізмів республіка, загалом «гарячий» ЗакВО (Закавказький військовий округ), де промайнули дев’ять перших років військово-журналістської служби, відтепер це тільки віддалені щемливі спогади.
Звичайно, тоді й гадки не мав, що колись повернуся сюди вже без погонiв, просто туристом.
Ех, дороги...
Цього разу дістався Сакартвело у «спальному» автобусі відомого туроператора з Дніпра (у попередні радянські часи здебільшого послуговувався «Аерофлотом» чи військово-транспортною авіацією).
Дві доби на колесах туди і стільки ж у зворотному напрямку: Харків, Бєлгородська, Воронезька, Ростовська області, Ставропольський край, Кабардино-Балкарія і Північна Осетія.
При перетині двох російських північнокавказьких республік довелось проходити ще й марудну процедуру паспортного і митного контролю на так званих федеральних КПП «Урух» і «Малка».
Не кажучи вже про ще довше очікування, з «телевізором» і службовими собаками, на двох державних кордонах у «Гоптівці» та «Верхньому Ларсі».
Лише по той бік засніженого Великого Кавказького хребта наша мандрівна група відчула істотне полегшення.
Ані тобі несподіваних перевірок на трасі (на російських дорогах наш автобус з українськими номерами періодично зупиняли співробітники «Ространснадзора»), ані традиційних засідок із радарами у придорожніх кущах.
Узагалі присутність силовиків у Грузії майже непомітна. Хоча патрульні машини по дорогах усе ж снували, а прозора будівля дому юстиції у кожному великому населеному пункті на видному місці. І все якось зрозуміло, по-людськи.
Приміром, у Батумі ми випадково забрели на територію автопарку місцевої поліції, розвернулись і пішли назад.
Черговий навіть не вийшов зi своєї будки, либонь, зрозумівши, що ми геть не «шпигуни-терористи».
Це вам не Крим, на тамтешніх автостанціях ледве не кожних десять хвилин приїжджий люд «заспокоюють» інформацією про «розширенням мережі світового тероризму».
Ще що кинулось в очі — майже повна відсутність малолітражок радянського і російського виробництва.
Лише іномарки, передовсім чисті «японці», тобто з правим кермом. Вони, як і решта вживаних машин, до слова, у півтора-два рази дешевші, ніж в Україні.
А ще ніде не побачите дорожніх вказівників російською мовою, лише грузинською і англійською.
Щоправда, російська останнім часом потроху в екскурсійних місцях усе ж з’являється — через дедалі зростаючий наплив туристів із країн колишнього Союзу.
Пройтись по Руставелі, завернути на Сололакі
На проспект Руставелі рвонув одразу, як тільки наш автобус прибув у Тбілісі. Не терпілось побачити, наскільки змінилась головна магістраль міста за останні чверть століття.
Майже чотири роки поспіль, у 1989—1993 роках, проспектом щодня чимчикував на службу — в редакцію відомчої газети «Закавказскіє воєнниє вєдомості».
Тривожні і неспокійні то були часи, надто після трагічних подій 9 квітня 1989 року і в розпал так званої «Тбіліської війни» у грудні 1991 року.
В останньому випадку, нагадаю, непримиренна опозиція з танками і гаубицями два тижні штурмувала будівлю парламенту з президентом Звіадом Гамсахурдіа і його прибічниками всередині.
Шалені кулі залітали навіть у вікна наших редакційних кабінетів.
Коли все нарешті закінчилось, на проспект було боляче дивитись: ущент зруйнована гімназія, посічені кулями і снарядами стіни Будинку художника, бані церкви Кашветі, обгоріла бронетехніка, купи стріляних гільз на тротуарах.
Сьогодні, звичайно, ніщо не нагадує про ті трагічні події. Хіба що пам’ятник загиблим за незалежність Грузії 9 квітня 1989 року.
Проспект у первозданній красі, блищить і сяє, реставрується його історична архітектура. Як і старі квартали Сололакі, що неподалік.
Внизу, поруч iз набережною Кури, знамениті сірководневі лазні, арабська мечеть, а на пагорбах височіють мури старовинної фортеці Нарікала.
І довкола безліч затишних кафе і ресторанчиків, де можна посмакувати фірмовим кахетинським вином і традиційними смаколиками.
Що ми, власне, й зробили, попередньо отримавши чудовий релакс в лазнях.
Натомість у спальних районах грузинської столиці майже нічого не змінилось.
Принаймні на Московському проспекті, у «шанхаї», як нарекли цей район самі тбілісці.
У типових дев’ятиповерхівках колишнього військового містечка тепер мешкають біженці з Абхазії.
Облізлі фасади, геть закіптявілі під’їзди — як нагадування про буремні 90-ті, коли городяни у холодні місяці рятувались «буржуйками».
Додались лише овочево-молочні ятки у дворах. В одній із таких яток батоно Нодар за помірну ціну, 5 ларі (приблизно 55 гривень), продав нам кілограм солоної бринзи.
Найцікавішим було те, що чоловік із родиною мешкає в... моїй колишній квартирі.
Тож швидко знайшли спільну мову. Нодар розповів про своє життя-буття.
Зокрема, що пенсія у 180 ларі (приблизно 1900 гривень) — як, власне, у більшості його співвітчизників — не дозволяє йому на схилі літ, так би мовити, байдикувати.
Ще б пак, «комуналка» за квартиру в середньому сягає 100 ларі, в опалювальний сезон — усі 200.
Додам, що майже аналогічну картину я застав і на околиці Батумі, поблизу «нашої» п’ятиповерхівки на вулиці Лермонтова.
Правда, тепер її наростили шостим поверхом, а колишня моя квартира на першому поверсі переобладнана на маленький супермаркет. Ось і вся модернізація.
Торік Грузію відвідали 6 мільйонів туристів
Проте з кожним роком гостинна Грузія стає дедалі популярнішою серед туристів звідусіль. У цьому переконуєшся ледве не на кожному кроці.
Не встигли ми розміститись у невеличкому тризірковому готелі на Авлабарі (старому районі Тбілісі), як туди слідом заїхала група з Індії, згодом — з Ізраїлю.
У подальшому на екскурсійних маршрутах, зокрема в Мцхета, Сігнахі, Джварському, Шиомгвімському монастирях, печерному містечку Уплісцихе поблизу Горі постійно пересікались із поляками, тайцями, словаками.
До вподоби гостям паломницькі і гастрономічно-винні тури. Інтерес цілком зрозумілий: деяким тутешнім православним храмам по тисячi й більше років, і розташовані вони зазвичай у мальовничій гірській місцині.
Ну а про грузинську національну кухню і чудове сухе вино, яке досі, як ніде в світі, виготовляють за старими технологіями в глиняних глеках квеврі, годі й казати.
Певно, тому, за офіційною статистикою, торік Грузію відвідали 6 мільйонів туристів, цьогоріч прогнозують зростання на 30%.
«До нас навіть японці нещодавно приїжджали, щоб подивитись на наші православні реліквії, — розповіла наш гід, випускниця Тбіліської і Паризької консерваторій Ірина. — Гадаю, що туристи до нас приїжджають, бо ми — маленька країна з багатою історією і різноманітним ландшафтом.
Наприклад, зупинившись на постій у Тбілісі, можна за день подивись гірську Грузію, а саме Казбегі, повернутись і встигнути з’їздити ще й у східну, зокрема Кахетію, а далі попрямувати на захід, до моря. У кожного регіону своя культура, різноманіття. Це приваблює. До того ж Грузія красива у всі пори року. Узимку це, звичайно, лижний курорт Бакуріані і Гудаурі, восени — Алазанська долина».
На думку Ірини, розвиток туризму — це запорука успішного розвитку республіки й обнадійлива перспектива для її земляків.
І в цьому вона вбачає політику нинішніх керманичів, мовляв, інакше б сюди «в гості стільки народу приїжджало».
Натомість Нана, власниця невеличкого батумського готелю з кафе і крамницею, повідала мені, що нинішня привабливість Батумі і Грузії загалом — це насамперед заслуга колишнього президента Михеїла Саакашвілі.
«Саакашвілі нам краще зробив, аніж Іванішвілі (мільярдер, фундатор політичної партії «Грузинська мрія — Демократична Грузія») робить, — зізналась жінка і почала перераховувати здобутки Міхо: Саакашвілі дав нам можливість побудувати бізнес, заробляти. Ми сплачуємо державі всього 20% iз прибутку. Це нормально.
Чи візьміть таке: до Сванетії раніше туристи не їздили. А зараз їздять, бо при Саакашвілі там усе добре облаштували. Раніше можна було запросто залишити на вулиці телефон — ніхто не візьме. Крадіжок не було, а зараз повернулись злодії в законі».
