Віднедавна меморіальний незвичайний барельєф із зображенням письменника, журналіста і сценариста Олександра Ільченка зустрічає перехожих на стіні будинку, що на Володимирській, 73 у Києві.
Саме тут Олександр Єлисейович — автор химерного роману «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця» — прожив із 1972-го і до відходу у засвіти, 1994-го.
«На Україну повернусь через роки, через віки»,— ніби символічно лунали рядки пісні перед відкриттям пам’ятного барельєфа, а на будівлі майоріло перев’язане блакитно-жовтою стрічкою біле полотно, яке прикривало зображення письменника.
Активним організатором створення та відкриття меморіальноі дошки стала старша донька письменника — Наталія Ільченко. Її ідею підтримала міська рада.
«Обличчя — це не є складна штука, поки родичі живі — це просто. Ти іх чуєш, слухаєш про людину, у тебе складається певне враження і починаєш це робити. А важко було взагалі придумати дошку таким чином, щоб зробити це не банально, так, як ви бачите зараз. Тому що сам Ільченко не банальний», — прокоментував «Україні молодій» свою роботу скульптор Василь Маркуш.
Портрет письменника вписаний у профіль козака Мамая. І це не просто так. Роман «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця» був надрукований у 1958-му.
Цей твір чи не найголовніший у доробку автора.
Засновник та директор центру народознавства «Козак Мамай» Костянтин Олійник саме Олександру Ільченку завдячує за появу в Украіні козацького селища Мамаєва Слобода.
«Коли мені було 6 років, тато перехватив книжку, яка називалася «Козацькому роду нема переводу...» Тоді наніч тато її читав. Через 23 роки, коли над Києвом з’явилися синьо-жовті прапори, виникла ідея створити у центрі Києва оте козацьке селище, яке послало на війну 16 козаків...
Дякую пану Олександру, що він надихнув всю Україну козацьким духом його безсмертного роману. Хочеться сказати спасибі вам, батьку, за те, що козацькому роду нема переводу, і ми там, на сході, доводимо це на ділі», — зазначив Костянтин Олійник.
«Він завжди був доброзичливим, — розповідає донька Наталія. — Навіть якщо у нас (а нас же троє дітей) була якась провина, він не кричав, усе вирішувалося дуже тихо, ми розуміли, що так не має бути. Часто ми з ним грали в шахи, виїздили бозна-куди за місто і звідти йшли пішки. У батька була дуже хороша бібліотека. Він з юності збирав книги. Причому книги не белетристичні, він збирав книги, які пригоджувалися йому: історичні, словники, один був з 1840-х. Ще були такі маленькі книжечки з народних вуст: казки, прислів’я, поговірки, дуже влучні слова і вирази.
Він був дуже чесною, порядною людиною. Він же був сином ворога народу. Його батька в 37-му році забрали, виселили, життя його закінчилося на Тайшеті. Запис був, що він помер від голоду, похований у загальній могилі. Мого батька тягав КДБ і вимагав, щоб він написав заяву про те, що відмовляється від свого батька. Він такої заяви не писав, тому до 1961 року вважався сином ворога народу. А в 1961 році прийшов лист, і в цьому листі перед ним вибачилися. Там було тільки написано, що все це скасовано, його батько — чесна людина».
Нагадаємо, Олександр Ільченко народився у 1909 році у Харкові, в сім’ї залізничника.
Працював військовим кореспондентом у газеті, друкував нариси та публіцистичні матеріали в журналі «Україна». Автор повістей «Італійське капричо», «Звичайний хлопець», «Солом’яна рукавичка».
