Книжка-сфінкс: чим вражають ілюстрації Ростислава Попського

«Україна молода» писала про яскравий старт Р.Попського у числі від 04.09.2013.

 

По тому у «Видавництві Старого Лева» вийшла чеська народна казка «Золотоволоска» (2014). 

 

Тут художник удосконалив заявлені раніше вміння, зокрема «гобеленову» техніку, феєрично оприявлену в ілюстраціях до Гауфового «Карлика Носа» (2011).

 

Навички посунулися аж так далеко, що окремі ілюстрації можуть правити за готові лекала на виготовлення інтер’єрних текстильних картин.

 

Відчувається, що автор добре орієнтується у класичному живописі й залюблений у мініатюрну деталізацію старих майстрів, графіків та живописців.

 

Приміром, центральний розгорт та зворот обкладинки непомильно натякають нам на мистецьку актуальність Бройгелевого «Падіння Ікара».

 

У наступній книжці (Вільгельм Гауф. Маленький Мук. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016) техніка Р. Попського помітно інша — у розвиток його візуальних коментарів до Диккенсової «Різдвяної історії» (2011): активне залучення «рубенсівських», сказати б, ракурсів, що додає ілюстраціям перспективної глибини та динаміки.

 

До всього, як стверджують дитячі психологи, такі ілюстративні композиції є більш сприйнятними для трохи старшої вікової групи, на яку й орієнтовано це видання.

 

Аж ось нині виходить книжка «Куди відлітають риби» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА), яка презентує досі невідомого нам художника, хоч за паспортом він — той самий Ростислав Попський.

 

Тут немає ані натяку на майстрів Ренесансу, натомість маємо цілком постмодерну малярську гру з досвідами імпресіонізму, експресіонізму, сюрреалізму та інших -ізмів.

 

Не бачений раніше у цього ілюстратора пастозний (темпора?) живопис — густий, гарячий жовто-червоний спектр, підсилений антитезним холодом синьо-фіолетових кольорів.

 

Якщо у всіх попередніх роботах ілюстратор Попський грав підпорядковану тексту роль, то тут малюнки і супроводжувана ними історія становлять нероз’ємну цілість.

 

А може, навіть, і домінують: цілком можна уявити серію цих картинок без словесного супроводу (наприклад, у вигляді мультимедійної сесії), а от текст сам по собі — не живе; він — лише коментар до візуального ряду.

 

І дивини тут немає — історію придумав сам художник; тож, де тут курка, а де яйце — можна хіба гадати.

 

Щойно перегортаєш титульну сторінку — бачиш Дідуся, котрий чекає на автобусній зупинці Онучку на канікули.

 

Навкруги степ, небо, сонце, тиша. На лавці поруч старого примостився володар причорноморського узбережжя пелікан.

 

Сам Дідусь — у військовому плащ-наметі, на голові чи то червоний фріґійський ковпак, а чи така нестандартна «балаклава». Хоч-не-хоч, пам’ять підсовує рефлексію: «Широкине».

 

Далі більше: «Спекотними днями Дідусь сидів на даху і пильно-пильно вдивлявся в старий телескоп».

 

А за кілька днів Онуччиного канікулярного щастя стається таке: «Вона й не помітила як небо зненацька затяглося чорними хмарами і почалася страшна гроза!».

 

А ще згодом «раптом із темряви виринули сліпучі вогні й недалечко від неї зупинилася якась чудернацька машина. Ого-о... Пасажири й водій теж були доволі чудернацькі».

 

Можливо, це виплід запаленої інформаційним переситом свідомості, й у цій книжці немає нічого спільного з російською агресією — завершується вона сфінксовою ідилією: розумій як хочеш.

 

Пригадується, що у подібному реґістрі писав свої казки Умберто Еко (Три оповідки. — К.: Laurus, 2013). Але ж неодновимірність оповіданої історії — знак її якості, чи не так? 

 

ДИТЯЧЕ СВЯТО: ЛІДЕРИ ЛІТА

Далі публікуємо «Лідерів літа» — списки найподієвіших книжок піврічного видавничого репертуару, визначених експертами Всеукраїнського рейтинґу (за абеткою).