Якщо ви їхатимете на батьківщину Олександра Довженка, до Сосниці, або до стародавнього Новгорода-Сіверського, що стоїть на високих пагорбах над Десною, не доїжджаючи Мени, обов’язково проминете ніби невелике перехрестя.
Праворуч від траси йде дорога на Стольне, а ліворуч — на Городище.
Ці два села й дали початок історії великого роду Кістяківських із ХVIII століття.
Ще у 1880 році Олександр Федорович Кістяківський писав у щоденнику: «Даність Росії бути керованою бездарними людьми, ще тими посередностями, суб’єктами з атрофованими мізками і з затупілою волею».
Від часів Катерини II
У князівські часи село Стольне належало до княжого столу, а 1239-го було спалене ордою.
Анна Іоанівна подарувала Стольне генеральному судді Андрію Яковичу Безбородьку, від нього село перейшло у спадок сину, Олександру Андрійовичу Безбородьку, канцлеру Російської імперії за часів Катерини II.
Тієї самої, яка, за виразом О. Пушкіна, «закрепостила вольную Малороссию». Одним із кріпаків Безбородьків був Омелян Кістяківський.
За порядність, кмітливість і хазяйновитість власник настановив Омеляна Васильовича управителем свого маєтку і дав йому з родиною «вольну».
Але за два роки Омелян Васильович помер, та син Федір усе ж закінчив Чернігівську семінарію.
За наполяганням матері Федір Омелянович одружився з дочкою священика села Городище, Іриною Есманською, і, висвятившись, перейняв його парафію.
У селі Городище донедавна стояла унікальна дерев’яна церква Святого Миколая — пам’ятка архітектури ХVIII ст., де отець Федір служив упродовж 27 років.
Незважаючи на протести громадськості і нащадків улітку 2016 року стародавню споруду було розібрано і перевезено до Музею народної архітектури в Пирогові, де вона й досі лежить на землі під брезентом.
Могила отця Федора залишилась на пустирі.
Як згадував його син Олександр, «наш отец был человек с превосходным серцем и хорошим умом... Он при грошевых средствах тянулся, чтобы поддержать своих детей в нашем стремлении к высшему образованию. Когда отъезжал я в Киев, он дал мне кровных тяжких 50 руб.»
Із шістьох синів сільського священика тільки один, Микола, пішов батьківським шляхом — став священиком. Федір і Василь стали лікарями, Павло та Олександр — правниками.
Обравши шлях у науку, Василь і Олександр стали професорами Київського університету Святого Володимира.
Цікава деталь: Василь і Олександр Кістяківські разом з М. В. Лисенком і М. П. Драгомановим були свідками при одруженні Петра Косача та Ольги Драгоманової, батьків Лесі Українки.
Федір Федорович Кістяківський одружився з Варварою Василівною Бугаєвою, рідною тіткою російського поета, видатного представника «срібного віку» Андрея Бєлого.
В їхній родині було семеро дітей, і саме через це наступне покоління Кістяківських поріднилося з одним iз визначних родів українських меценатів.
Федір Федорович служив лікарем при Городищенських цукрових заводах Симиренків.
Мабуть, саме там відбулося знайомство молодих людей і Ольга Федорівна Кістяківська, донька лікаря, стала дружиною Олексія Платоновича Симиренка.
Троє синів Федора Федоровича пішли слідами батька, стали лікарями.
Видатною постаттю вітчизняної науки став другий син Федора Омеляновича Кістяківського — Олександр Федорович.
Інститут археографії та Українська правнича фундація видали «Щоденник» О. Ф. Кістяківського, який він вів упродовж 1874—1885 рр., фактично до самої смерті.
У передмові до двотомового видання відзначено, що Олександр Кістяківський — видатний учений-криміналіст, історик права, археограф, громадський діяч.
Він був членом Київського географічного товариства, співзасновником і головою Південно-Західного відділення Російського юридичного товариства, брав участь в етнографічних експедиціях П. П. Чубинського.
Розшукав п’ять примірників зводу законів 1728—1743 рр. часів Данила Апостола і видав книгу «Права, по которым судится малороссийский народ» з власними дослідженнями на 144 сторінках.
До речі, ця книга представлена в експозиції Музею книги і книгодрукування в Києві.
Олександр Федорович був членом Старої Громади, до якої входили визначні представники київської інтелігенції.
Серед них були не лише представники української інтелектуальної еліти — Микола Лисенко, Леся Українка, Олена Пчілка, росіянин О. Русов, євреї В. Беренштам і В. Рубінштейн.
В останній рік свого життя Олександр Федорович записав у щоденнику:
«Я думаю о создании украинофильства как национального сознания. Украинофилом должен быть каждый житель Малороссии... Каждый, работая в своей сфере, должен быть националистом».
Щоправда, майбутнє Малоросії Олександр Федорович бачив у єднанні з Великоросією.
По закінченні семінарії Олександр склав екзамен і вступив на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира.
Після успішного закінчення першого курсу він був зарахований до казеннокоштних студентів і оселився на четвертому поверсі головного корпусу університету.
Той, хто навчався в Червоному корпусі Київського університету, пам’ятає, що на четвертому поверсі розташовувались деякі кафедри і студентські аудиторії.
На відміну від просторих приміщень II і III поверхів iз високими вікнами, аудиторії найвищого поверху були невисокими, з вікнами, вдвічі меншими. Отже, це було зумовлено їх житловим призначенням, що характерне для стилю класицизму — високі парадні і низенькі житлові приміщення.
Закінчивши університет, О. Кістяківський як домашній учитель у маєтку відомого історика М. А. Маркевича готував небожа господаря до вступу в училище правознавства.
Привізши вихованця до Петербурга, Олександр Федорович знайшов посаду в Межевому департаменті Сенату, потім — у міністерстві освіти.
Це, мабуть, і було підставою, вже в наші часи, називати О. Ф. Кістяківського «російським криміналістом».
Олександр Федорович зближується з українським земляцтвом у Петербурзі і згодом входить до редакції журналу «Основа», якою керував В. М. Білозерський.
Складено екзамен на кандидата прав, а у вересні 1864 року він захистив роботу на право викладання (цікава деталь для сучасної системи освіти) і був допущений як приват-доцент до читання лекцій iз кримінального права і судочинства в alma mater — Київському університеті Святого Володимира.
З того часу все життя, наукова і громадська діяльність О. Ф. Кістяківського пов’язані з Києвом і його університетом.
Несли на руках
Олександру Федоровичу була притаманна активна громадська діяльність. Крім згаданих членів Старої Громади, до його кола спілкування належало багато діячів науки і культури.
Це й університетські «хлопомани» В. Б. Антонович і Т. Р. Рильський (до речі О. Ф. Кістяківський і В. Б. Антонович були одружені з рідними сестрами Олександрою (Лесею) Іванівною і Варварою Іванівною з роду баронів Міхель), і В. В. Тарновський, і П. Г. Житецький, і відомий меценат та громадський діяч Г. П. Галаган, засновник і опікун славнозвісної Колегії Павла Галагана.
У це коло входило багато професорів і студентів університету Святого Володимира — В. О. Бец, який відкрив «гігантські клітини Беца», М. Х. і М. А. Бунге, медики М. В. Скліфософський, Ф. Ф. Меринг (його іменем було названо в Києві вулицю, тепер — вул. Заньковецької), Г. М. Мінх.
До близьких знайомих належать і видатні історики — брати О. М. і М. М. Лазаревські, В. І. Щербина (його донька, М. В. Щербина, згодом також викладала в Київському університеті), громадські і церковні діячі — брати Ф. Г. і П. Г. Лебединцеви (Лебединці), історик В. С. Іконніков, його брат архітектор М. С. Іконніков, редактор «Киевской старины» В. П. Науменко.
До кола спілкування Олександра Федоровича належали, звичайно, і колеги-правники: брати Іван та Олександр Терещенки, відомі меценати, голова окружного суду Іван Ілліч Мечніков (брат всесвітньо відомого вченого Іллі Ілліча Мечнікова), В. Суровцев, батько відомої громадської і політичної діячки ХХ століття Надії Суровцевої.
Як людина з незаперечним моральним авторитетом, Олександр Федорович багато років виконував обов’язки повіреного у справах Києво-Печерської лаври, був повіреним відомого українського мецената В. Ф. Симиренка.
Меценатські кошти, які надавав Василь Федорович Старій Громаді, йшли саме через О. Ф. Кістяківського.
За праці з кримінального права Олександра Федоровича було обрано членом Імператорського російського географічного товариства і нагороджено срібною медаллю.
Московське товариство любителів природознавства, антропології та етнографії обрало його дійсним членом.
Видатний учений став ініціатором і багаторічним головою Південно-Західного відділення Російського Імператорського юридичного товариства, активно опікувався Рубежівською колонією малолітніх правопорушників, сповідуючи своє життєве кредо — в кожній людині треба вміти побачити щось добре.
Останній запис у щоденнику видатного вченого датований «1 генваря» (1885 г. ), а в ніч iз 12-го на 13 січня (ст. ст. ) автора не стало. 14 січня «при громадном стечении публики» тіло Олександра Федоровича з його дому на вул. Кузнечній (тепер вул. Антоновича) на руках перенесли до університетської церкви, яка містилася в південно-західній «башті» червоного корпусу, а потім — до головного вестибюлю.
Ті, хто прийшов прощатися з ученим, заповнили також і коридори, і обидва марші сходів до актової зали.
Труну несли на руках до Байкового кладовища, це близько 3,5 км, катафалк їхав порожнім.
Цікаво, що Байкове кладовище, яке в сьогоднішньому Києві вважають суперелітним, було тоді «самым скромным из киевских кладбищ».
Корогви, хрести, два хори, факельники, вінки — тритисячна процесія простягнулася на півверсти.
За бажанням Олександра Федоровича, його поховали поруч iз могилою матері.
Ювілейні дати видатного вченого відзначають на його батьківщині, в селі Городище, і районному центрі Мена.
За ініціативою чернігівського земляцтва в Києві було відкрито меморіальну дошку на його будинку по вул. Антоновича, 14.
Богдан з іменем Федір
Із шести синів Олександра Федоровича на день смерті батька лише двоє старших були на порозі дорослого життя — Володимир мав 19, а Богдан 17 років.
Ігорю було всього 12, а Юлій, Борис та Олександр — ще менші. Але й це покоління дало своїх видатних представників.
Володимир Олександрович присвятив себе фізичній хімії.
Ще за життя батька Володимир був виключений з університету Святого Володимира за участь у студентських заворушеннях 1884 року.
Закінчивши Санкт-Петербурзький університет, упродовж тридцяти років був професором Петербурзького (Ленінградського) політехнічного інституту, заснував новий напрям науки — колоїдну електрохімію — і очолив профільний інститут. Із 1919 року — дійсний член УАН, із 1929-го — академік АН СРСР.
Другий син, Богдан, за свої політичні переконання був виключений iз гімназії.
Ставши студентом університету в Києві, був заарештований і виключений з нього. Згодом така ж доля спіткає його і в Дерптському університеті.
Тому його подальша освіта пов’язана з європейськими університетами.
Богдан Олександрович в офіційних дореволюційних документах іменувався Федором.
Треба розуміти, що «неканонічне» українське ім’я Богдан не личило професору, тому його «переклали» — «богом даний» давньою мовою звучить як «Теодорос».
Він також став правником, соціологом, був професором Ярославського ліцею і Київського університету, обраний дійсним членом ВУАН.
Як громадськи активна людина писав статті на політичні теми у виданнях «Освобождение» та «Русская мисль» під псевдонімом «Украинец».
Не так давно в одному з київських видань була опублікована стаття з інтригуючою назвою «Чем мы хуже зимбабвийцев?», де автор у підзаголовку відповідає на запитання — «Тем, что недостаточно ценим своїх мыслителей».
У ній автор аналізував книгу американки С. Хейман, присвячену Б. О. Кістяківському.
Виявляється, що вчений iще 1903 року виступав проти революційної теорії В. Ульянова, заявивши, що «не желает содействовать замене самодержавия Романовых самодержавием Ленина».
У славозвісному збірнику «Вехи» Б. О. Кістяківський стверджував: «Главное и самое существенное содержание права составляет свобода».
І застерігав, що державний догматизм може призвести до утворення поліцейської держави.
Стає зрозумілим, чому 1920 року Богдан Олександрович змушений був виїхати на Кубань, де й помер за рік.
Зрозуміло також, чому його діяльність і погляди практично не відомі на Батьківщині.
А назві цитованої статті ми зобов’язані тим, що ідеями Б. О. Кістяківського зацікавились у Замбії та Зімбабве і запропонували авторці книги С. Хейман прочитати лекції про нього у місцевому університеті.
Ще два сини Олександра Федоровича, Ігор і Олександр, стали правниками. Ігор Олександрович був приват-доцентом Московського університету, секретарем голови І Держдуми Росії царської Росії.
Після падіння Романових повернувся в Україну і займав посаду державного секретаря і міністра внутрішніх справ в уряді Скоропадського.
Юлій Олександрович, четвертий син Олександра Федоровича, став математиком.
На початку XX ст. викладав у найпрестижнішій жіночій гімназії Києва — Фундуклеївській. До речі, в той же час, коли там вчилася Анна Горенко, майбутня Анна Ахматова.
Богдан Олександрович (четверте покоління) був одружений iз Марією Вільямівною Беренштам, донькою члена київської Громади В. Л. Беренштама.
У них було троє синів. Доля наймолодшого, Михайла, склалася трагічно — зовсім молодим він потонув у морі.
За сімейною легендою, двоє старших братів присяглися, що після смерті їхнiй прах має бути розвіяний над морем, щоб там вони всі зустрілися. Заповіт було виконано.
Олександр Богданович, мій університетський викладач, став професором зоології Київського університету.
Професор цього університету в третьому поколінні!
Дитинство його пов’язане з дачею на Полтавщині, де гостями бували Олена Пчілка, В. Г. Короленко та його троюрідний брат, згодом перший президент Української академії наук В. І. Вернадський.
Олександр Богданович згадував, що саме Володимир Галактіонович Короленко вчив його їздити на велосипеді.
Університетським учителем його був видатний учений-енциклопедист М. В. Шарлемань.
В одній зі своїх наукових праць він згадує, що разом iз ним О. Кістяківський вивчав орнітофауну Кончі-Заспи, чудового куточка природи в околицях Києва.
Із 1921 року це був державний заповідник, другий в Україні, зі своїми науково-дослідними лабораторіями.
Є відомості, що саме в Олександра Богдановича переховувався на початку війни Ю. Шаргей, всесвітньо відомий тепер винахідник космічної техніки Юрій Кондратюк, знайомий, певно, ще з дитячих полтавських часів.
Пройшовши всю війну, Олександр Богданович закінчив її в чині капітана.
Мені він запам’ятався надзвичайно інтелігентною людиною. Якщо на кафедрі йшли заняття, а йому треба було пройти далі, до кабінету, Олександр Богданович, незважаючи на високий зріст, йшов навшпиньки.
Надзвичайно цікавою була наша студентська практика в Каневі, якою він керував.
Пливли човнами за Дніпро, на Заріччя, дорогою знайомлячись iз життям водної фауни у її природному середовищі.
Олександр Богданович веслував нарівні з нами.
Та що там нарівні — у нас була дівоча група, тому основне фізичне навантаження падало на нашого викладача.
А ще один колишній студент О. І. Панасюк пригадує, як вони вирішили обігнати Олександра Богдановича. Зібрали в другий човен найсильніших хлопців і... програли.
А на той час йому було вже за шістдесят.
Кістяківські завжди обирали красунь
Найстарший син Богдана Олександровича — Юрій, Георгій, Горя, нарешті, Джордж відіграв велику роль у світовій історії. Хоча сім’я проживала у будинку на Кузнечній, 14, народився він у Боярці.
Як встановив краєзнавець-дослідник М. О. Кучеренко, дачний будинок Кістяківських, збудований ще Олександром Федоровичем, зберігся, хоч перебуває тепер у приватній власності.
Будинок, безумовно, має велику історичну цінність: крім видатних представників родини Кістяківських, в ньому мешкали і наші відомі історики М. П. Василенко, президент ВУАН, Н. Д. Полонська-Василенко, їх відвідував В. І. Вернадський.
У роки революції Георгій емігрував до Парижа, з допомогою дядька Ігоря Олександровича здобув освіту фізико-хіміка в Берлінському університеті, був направлений на стажування до Прінстонського університету.
У США Джордж Кістяківський не лише став громадянином цієї країни, а й видатним науковим і політичним діячем: керівником відділу вибухових речовин ядерної лабораторії в Лос-Аламосі, членом Комітету з атомної енергії при Національній академії наук США, радником президента Ейзенхауера, віце-президентом Національної академії наук США.
Будучи фактично одним iз творців атомної бомби, Джордж Кістяківський осягнув її загрозу світу і приєднався до Пагуоського руху вчених за відвернення ядерної війни.
У 60-ті роки минулого століття Георгій Кістяківський неодноразово приїздив до Києва. Як колегу його приймав директор Інституту фізичної хімії О. І. Бродський.
Була доповідь американського вченого у великому конференц-залі Академії наук на Володимирській, 55, де він звернувся до присутніх iз проханням допомогти зустрітися з братом, тобто Олександром Богдановичем.
У залі була присутня дружина брата гостя Ірина Георгіївна, співробітник Інституту гідробіології, яка випадково побачила оголошення про доповідь.
Її представили Георгію Богдановичу, і вона почула комплімент: «Кістяківські завжди обирали красунь».
За спогадами співробітників Інституту фізичної хімії, після лекції Джордж Кістяківський, О. І. Бродський та їхнi супутники пройшли столичними вулицями.
Колишній киянин хотів перевірити, наскільки він пам’ятає рідне місто, і безпомилково привів до будинку, де пройшла перша чверть його життя — Кузнечна, 14.
Мешканці цього будинку згадують, що Джордж Кістяківський спілкувався з ними і показував стару фотографію цієї садиби, де було видно сад, що тягнувся в бік вулиці Володимирської.
У Києві вчений бував кілька разів. Коли очікувався державний візит Президента США Ейзенхауера, а з ним разом мав приїхати його науковий радник Дж. Кістяківський, Олександр Богданович терміново одержав квартиру і зміг подати докторську дисертацію — її прийняли до захисту.
Зараз у США мешкає дружина Дж. Кістяківського і його донька Віра Кістяківська (Фішер), яка пише книгу про батька.
Доля розкидала Кістяківських по всьому світу — Київ, Ленінград, Мінськ, Москва і Підмосков’я, США, Париж, Канада.
Нащадки Кістяківських — Симиренки — сьогодні мешкають і в Австралії. Лікарі, правники, землеупорядники, археологи, фізики, математики.
Хтось загинув у блокадному Ленінграді, хтось у Бутирках. 2012 року помер світлої пам’яті Сергій Васильович Коробков, старий киянин, нащадок двох славних родин — Кістяківських і Симиренків.
Зараз у Києві живе його донька Катерина Сергіївна, мікробіолог, і онука, Маріам — сьоме і восьме покоління, нащадки Федора Федоровича Кістяківського.
В Києві живе і працює Тетяна Яківна Киризій, хімік, сьоме покоління, нащадок Василя Федоровича Кістяківського, і її діти — Єлизавета та Олексій.
Продовжується історія славного роду.
Висловлюю щиру подяку сім’ї Коробкових і Т. Я. Киризій за допомогу в підготовці цієї роботи.
