Почалася з купки металобрухту і трьох гусей: історія «Еко-Ранчо Сабадаш» учасника АТО
На свій персональний шлях доля виводить людину часом у дуже своєрідний спосіб. >>
«Афганець» Сергій Тріскач: Україні потрібне Міністерство у справах ветеранів
05.07.2017
Сергій Тріскач. (Фото Софії Розуменко.)
У далекі 1983-1985 роки Сергію Тріскачу випало воювати на чужій війні.
По закінченні першого курсу Інституту харчової промисловості, на спортивному аеродромі «Чайка» у передмісті Києва юнак здійснив декілька стрибків із парашута, що й визначило його подальшу військову службу в армії — невдовзі його призвали в «десантуру».
Згодом хлопець потрапив до Афганістану. Там, під час жорстокого бою, отримав важке кульове поранення в голову, яке ледь не виявилося фатальним, адже «Бурий» (Сергій Бурячківський), який витягнув з-під вогню, коли побачив, що в товариша немає ознак життя, кинув до вбитих зі словами: «Приймайте «200-го»...».
Тож у «рідному» підрозділі Сергія Тріскача вважали загиблим... Вночі на допомогу прийшов інший підрозділ, i тільки тоді випадково з’ясувалося, що боєць живий.
Ще до поранення Сергій устиг витягти з-під куль свого побратима-росіянина, врятований 20 років вважав свого рятівника загиблим...
За мужність під час того страшного бою Сергій Тріскач був удостоєний ордена «Червона зірка».
А за свою сподвижницьку роботу в громадських організаціях уже в часи незалежної України із рук Президента «афганець» отримав у лютому 2015 року орден «За заслуги» III ступеня.
Нині Сергій Тріскач, який очолює громадську організацію «Українська асоціація інвалідів АТО», активно просуває ідею створення нового міністерства, яке опікувалося б ветеранами.
Він додає, що з аналогічною ініціативою виступають і народні депутати: голова Комітету ВРУ у справах ветеранів Олександр Третьяков та його заступник Євген Рибчинський, секретар Комітету ВРУ з питань нацбезпеки й оборони Сергій Каплін.
«Людина, яка воювала, співчуватиме іншому ветерану»
— Пане Сергію, нещодавно ви виступили одним з ініціаторів створення нового міністерства. Яка в цьому необхідність?
— Справді, я був запрошений на Комітет Верховної Ради у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників АТО та людей з інвалідністю, де виступив iз пропозицією: підтримати створення Міністерства у справах ветеранів. Вважаю, що загалом це міністерство мало б об’єднувати спільноту ветеранів: Другої світової війни, «афганців», тих, хто брав участь в інших збройних конфліктах, і, звичайно ж, ветеранів АТО.
Міністерство об’єднало б усіх. Бо, наприклад, якщо йдеться про Другу світову, то в спілку повинні входити й ветерани УПА, і ті, хто воював у Червоній армії, і хто був у партизанах. Щодо «афганців», то не за власним бажанням вони мусили брати участь у тій ганебній війні. Але всі ці ветерани — українці, й їх об’єднує одне — Україна!
І якщо українці зараз почнуть чубитися, то варто згадати історію й наслідки — це призводить до розділення країни. А деякі сили зараз починають ділити ветеранів на таких, на сяких. Це ні до чого доброго не приведе. Ми вже маємо й «свіжі» гіркі приклади, зокрема в Миколаєві, де відбулися сутички в офісі між «афганцями» й «атошниками».
За Януковича вже розділяли Україну на схід та захід, на українців, які розмовляють українською та російською. Зараз бачимо спроби того ж самого — розділення України. Тож у мене чітка позиція: ми всі — ветерани і повинні переймати, наприклад, досвід Хорватії чи США. Американське міністерство у справах ветеранів об’єднує вояків усіх воєн — від Другої світової до Іраку. Там не розділяють: хто більше, а хто менше воював.
На жаль, у нас деякі «атошники» ставлять себе вище інших, бо вони щойно з фронту. Молодці! Але ж чимало таких бійців, які були в самому пеклі неоголошеної війни, проте не хваляться цим, i навпаки, чимало крикунів, які не були на передовій, а відсиділи в 3-й лінії й найбільше кричать про свій «героїзм».
Людина, яка дійсно воювала, ніколи не буде ділити на «своїх» і «чужих», а ставитиметься зі співчуттям до іншого ветерана. Це моя позиція. І це міністерство має стати об’єднуючим. До слова, Україна ніколи не була ініціатором якихось збройних конфліктів. Але українці завжди в них брали участь (Афган, Ангола, Чехія, Куба, Ефіопія й т.д.) І це нас об’єднує.
— Як давно виникла ідея створення такої об’єднуючої державної інституції?
— Ідея досить свіжа. Після комітету ВРУ згодом було засідання громадської ради у справах ветеранів та інвалідів при Кабміні, яку очолює міністр соцполітики Павло Розенко, де я озвучував необхідність створення такого міністерства.
«Продали, аби лікуватися, все, що можна. А гроші потрібні й далі»
— Після вашої участі у цих зібраннях фактично одразу до офісу «Асоціації інвалідів АТО України» на вулиці Круглоуніверситетській, де ви як її голова приймаєте людей, «завітали» нахабні молоді люди, які, навіть не назвавшись, почали висловлювати якісь претензії...
— Рiч у тiм, що ми працюємо з державним бюджетом: отримуємо кошти на проведення тих чи інших заходів. І до мене в офіс приходили, будемо так говорити, радикально налаштовані молоді люди, які не надто розуміють, чим ми займаємося.
Швидше за все, вони були «засланими козачками» — це відбувалося за чиїмось зрежисованим сценарієм. Чиїм — я не знаю, хоча й здогадуюся, чому так відбувається. Звичайно ж, їхня позиція мене обурила, адже, наприклад, приходили з претензією, чому тоді-то я не був на «роботі», як до мене потрапити тощо. Я відкрита людина. Ми багато в чому допомагаємо інвалідам...
Наприклад, зараз ми беремо під опіку киянина Дмитра Андрійовича Корнієнка, хлопця на візку. Він пройшов АТО, але вже після війни отримав серйозну побутову травму шийних хребців. Живе з мамою в гуртожитку, продали, аби лікуватися, все, що можна. А гроші потрібні й далі. Його мама зі сльозами на очах звернулася до мене по допомогу, і я як підприємець особисто взяв на себе фінансування реабілітації. Рідні бачать, що в Дмитра відбувається покращення буквально на очах: за три місяці в нього почали працювати руки. Тож у матері є надія, що син стане на ноги.
Прекрасно її розумію, адже цю проблему знаю з власного гіркого досвіду: вчасно не пройшов реабілітацію, тому після поранення в голову почав добряче шкутильгати на ногу... Тож сьогодні переживаю й бачу своє призначення: допомагати людям із особливими потребами, бо найефективнішим періодом реабілітації є перших півроку-рік, максимум три, а потім організм не може себе відновити.
Зараз хочемо залучити телебачення, аби зібрати кошти для майбутнього довготривалого лікування Дмитра, ось його рахунок (5168 7420 2359 9024), тож будемо раді, якщо відгукнуться всі небайдужі.
— У продовження теми щодо візиту молодиків: за який рахунок ви утримуєте офіс для асоціації?
— Це власність моєї родини, це приміщення я безплатно надаю для потреб асоціації. Із власної кишені я оплачую всі комунальні платежі, світло. Ні копійки бюджетних грошей за два роки існування асоціації не витратив на оренду цього приміщення.
«В Україні існує «інвалідська мафія»
— А чому не можна хоча б частково здійснювати фінансування від асоціації в подібних із Корнієнком ситуаціях?
— Поки що бюджет нам цього не дозволяє, i це є недосконалістю нашої держструктури. Наразі важливо, аби кошти, які виділяють iз держбюджету, ефективно використовували, зокрема для створення робочих місць для інвалідів. Для того щоб ми могли там запроваджувати нові технології, які є на Заході.
Щоб була конкурентоспроможність у створенні реабілітаційних центрів, протезних майстерень. Щоб не було монополії, бо сьогодні в Україні існує «інвалідська мафія», яка «сидить» на цих державних коштах. Нам, простим людям, важко зробити хоч якийсь прорив у цій сфері.
— Як давно було створено асоціацію? Знаю, що чимало хлопців отримали підтримку від вас, як моральну, так і фінансову...
— «Українська асоціація інвалідів АТО» була зареєстрована восени 2015 року. Ми спершу працювали без державної підтримки й лише в 2016 році отримали фінансування. А почав допомагати ще на початку війни, до створення асоціації.
До мене тоді звернулися хлопці, які приїхали на декілька днів у відпустку з АТО зі словами: «Сергію, ти вже маєш досвід, адже майже 30 років займаєшся громадською роботою з «афганцями». Ми тобі довіряємо, давай створимо громадську організацію, яка б захищала наші інтереси». До речі, нашу «Спілку ветеранів Афганістану» всі ці роки держава також не фінансувала. Наразі я її не полишив, але більшість часу приділяю все ж «атошникам», це мій пріоритет.
— Наскільки розгалуженою є асоціація?
— Оскільки асоціація всеукраїнська, то ми маємо 26 представництв по всій країні. І голови цих представництв — хлопці інваліди та учасники АТО, ті бійці, які реально воювали. На місцях вони займаються різними проектами.
Наприклад, у нас дуже хороший осередок у Закарпатті. Не менш потужний осередок і на Миколаївщині — голова нашого представництва там Олександр Терещенко (який втратив обидві руки) та його побратим Ілля Шполянський, наприклад, зараз прийняли дітей iз Донецької області на лікування та відпочинок у Коблевому. А нещодавно наша філія у Запоріжжі провела спортивні дитячі змагання з футболу.
— Тобто на місцях хлопці займаються не лише «атошниками»...
— Саме так. Дуже важливо зараз проводити різні патріотичні заходи по всій Україні. Діти — наша надія й наше майбутнє, тож якщо вони чують із уст наших хлопців, котрі пройшли пекло війни, хто такий Бандера чи Шухевич, чи розповіді про історію України, то й сприймають цю інформацію інакше.
— Ваші прогнози щодо створення міністерства найближчим часом?
— Наскільки я розумію, підтримка є й у Верховній Раді, й в адміністрації Президента, тож, думаю, воно має бути. Тим паче що, як уже казав, є досвід інших країн. Зараз в Україні, хоч як це парадоксально, «атошниками» займаються чи не всі міністерства: охорони здоров’я, соцполітики, оборони тощо. А коли буде одне профільне міністерство, то воно матиме більше можливостей і, відповідно, більше відповідальності за свою роботу. Тож є надія, що наступного року міністерство все ж буде.
