Мовне питання в Україні завжди було дражливою темою, особливо в політиці. І майже завжди воно «вкидалося» в суспільство напередодні виборів, коли потрібно було сконсолідувати електорат.
Або — для підтримання «передвиборчого тонусу», щоб не допустити занадто великої консолідації в суспільстві.
Яскравий приклад — сумнозвісний закон «Колесніченка—Ківалова», прийнятий за тиждень-два після завершення «Євро-2012», коли донецькі у Львові почали кричати «Слава Україні», а галичани на «Донбас-Арені» обнімалися зі східняками, святкуючи перемогу.
Саме тому чергова активізація дискусій навколо мовного питання викликає стійку асоціацію із підготовкою до можливих майбутніх виборів.
Про це та про інші аспекти гуманітарної політики ми розговорилися з членом Координаційної ради при Міністерстві культури із застосування української мови в усіх сферах життя, дитячою письменницею та громадською діячкою Ларисою Ніцой.
— Пані Ларисо, а у вас не виникає відчуття, що усі ці дискусії навколо мовного питання — це лише елемент передвиборчої кампанії, яка, судячи з масованої реклами на ТБ різних політичних сил, уже почалася?
— Я б сказала, що мовне питання цього разу почали люди. Після Революції гідності народ подорослішав і сьогодні іде попереду політиків, а ті плетуться позаду, і часто народу доводиться штовхати політиків попереду себе або тягти за собою. У мене таке відчуття, що політики мову ще б роками не чіпали, однак активісти самі почали шукати шляхи написання мовного законопроекту, і політикам нічого не лишалося робити, як сісти самим за написання законопроектів. Однак зараз я думаю, що цей процес політики намагаються «очолити», як Майдан.
І мовне питання тут відіграє важливу роль, щоб «задобрити» український патріотичний електорат, хоча те, що говорять про це, і те, що є насправді, — це часто зовсім різні речі. Як приклад візьмімо два прийнятi нещодавно закони: про квоти на радіо та про квоти на телебаченні, коли було гучно заявлено, що ці закони — переможний поступ в українське майбутнє.
— А хіба це не так?
— На жаль, однак, крім гучних гасел, ці слабенькі законопроекти не несуть особливих змін. Ну з’явилося трохи українських пісень на радіо, і що, багато ви їх сьогодні чуєте? З квотою 75% української мови на телебаченні — це взагалі велика булька. Бо якщо уважно почитати законопроект і взяти калькулятор у руки, то 75% немає і не буде. У ці 75% українського контенту входить купа передач російською мовою.
Тобто, з проголошених 75%, якщо розібратися, українською буде 30%. У мене таке враження, що ці законопроекти кинули на апробацію, як відреагує суспільство. Українці повірили, що це їм влада приготувала українське благо, зраділи. І влада пішла далі. Українцям написали три законопроекти: про освіту, про українську мову, про права меншин. Усі ці законопроекти уже проголошені ще однією перемогою українців, але насправді це знову велика облуда. За цими всіма законопроектами меншинам (читай російськомовним) дозволяються необмежені права поряд з українською мовою.
— У чому це полягає?
— Усі чотири документи мають одну й ту ж статтю — «Мова освіти». Але в мене склалося враження, що центральним документом є законопроект про меншини, а всі інші законопроекти вже «танцюють» навколо нього. Державна мова скрізь урівнюється за статусом із мовами меншин. Майже в кожному пункті йде формулювання «мова меншини поряд iз державною мовою».
Маніпуляції відбуваються і на інших рівнях. Наприклад зі словами «забезпечується» — «гарантується».
Ці слова мають різне значення. Забезпечується — вживаються всі можливі заходи включно з фінансуванням, а гарантується — це значить, робіть, ніхто забороняти не буде. Так от, у Конституції України чітко сказано, що держава ЗАБЕЗПЕЧУЄ розвиток і функціонування української мови, а мовам меншин розвиток ГАРАНТУЄ. Однак у всіх законопроектах ми бачимо норму, що держава забезпечує, тобто бере на себе всі витрати щодо розвитку мов меншин. Ніде у світі такого немає.
Такі ж маніпуляції можна спостерігати навколо слів «навчання» — «вивчення». Навчання — це увесь процес. А вивчення — це частина навчального процесу. У рішенні Конституційного суду України, а це найвищий документ після Конституції, сказано, що навчання в Україні здійснюється українською мовою, а мови меншин можуть вивчатися. Однак у нових законах скрізь написано «навчання мовами меншин».
Тобто держава має цілковито взяти на себе забезпечення всього навчального процесу мовою меншин, і не лише в школах, а й у технікумах, ліцеях та вишах. А це суперечить рішенню КСУ. І національним інтересам України теж суперечить. Бо, як уже показала практика, учні шкіл, у яких ведеться навчання мовами меншин, погано володіють або й не володіють українською мовою, і це заважає їм інтегруватися в українське суспільство. Це, у свою чергу, викликає непорозуміння, скандали і напругу на мовному ґрунті. І йдеться тут не лише про російську.
На Закарпатті є регіони, де розмовляють угорською, але не знають української. 68% випускників не можуть набрати мінімальний прохідний бал зi ЗНО з української мови. В усіх країнах дбають про те, щоб меншини інтегрувалися в суспільство у першу чергу через володіння державною мовою, а у нас, виходить, навпаки — держава намагається підлаштувати нові законопроекти під мови меншин, а не під державну мову. Найприкріше, що ці статті відстоює і Міністерство освіти, і Комітет освіти ВРУ.
— До речі, я знаю, що ви детально вивчали мовний досвід і наших сусідів, й інших країн, зокрема європейських. Як там вирішується це питання?
— У багатьох країнах світу мови меншин у школах не вивчаються зовсім. Це Англія, Нідерланди, Італія, Іспанія, Греція, Чехія, Німеччина, Франція та багато iнших. Але є такі країни, особливо пострадянські, у яких мови меншин у школах для меншин вивчаються. Але, наприклад, у школах країн Балтії запроваджена така мовна модель: у початковій школі частину дисциплін вивчають мовою меншин, а частину — державною мовою.
У середніх класах кількість дисциплін, які викладаються державною мовою, поступово зростає. У старших класах викладання здійснюється винятково державною мовою. Навчання у професійних закладах та вишах здійснюється винятково державною мовою, бо вони готують фахівців для своєї країни державною мовою, щоб ті провадили свою професійну діяльність державною мовою.
Або взяти хоча б польський закон про мову. У ньому сказано, що мова меншин — це додаткова мова для використання в гмині і має вузьке застосування. Так, у Польщі є 8 шкіл для українців, але там українською проводять три уроки на тиждень. А у нас мовам меншин — і ЗМІ, і телебачення, і книгодрукування, та все... На жаль, українці — не читаючий народ. Зате українці слухають, що їм кажуть. А кажуть їм про нові законопроекти красиво. Тому нам нарешті потрібно не вірити на слово, а самим навчитися читати й аналізувати закони, які нам пропонують.
— Виникає запитання: хто чи що за цим стоїть? Кому вигідно саме такий сценарій розвитку ситуації?
— Думайте самі. Всі країни, які здобули незалежність, починали свою розбудову з мови. Бо через мову росте самосвідомість та самоусвідомлення народу себе, як нації. Такий народ стає самодостатнім. А вже потім докладається економічна складова, якщо є до чого прикладатися. А кому зараз треба самодостатній український народ? У мене таке враження, що нікому, крім самих українців.
Він не потрібен Європі — їм потрібна територія, бажано без війни, але територія. Тим більше, самодостатня Україна не потрібна Росії. Але українцям і нав’язується думка, що мова не на часі, що мовні питання не важливі, що треба займатися економікою. Чому так? Ніхто й не перечить, економікою треба займатися, але самоусвідомлення приходить до народу не через економіку, а через мову, тому тема економіки і тема мови повинні бути паралельними процесами, а не замість одне одного.
Узагалі, останні події з гуманітарними законопроектами я складаю, як пазлики, в одну картинку. Виходить сумна картина. Спочатку в політиків не було бажання займатися мовними питаннями, навіть чутки ходили, що є негласна вказівка депутатам не чіпати мови. І депутати й не чіпали, три роки наче в рот води набрали. А тоді раз — і вони за помахом чарівної палички стали писати законопроекти. Законопроекти пишуться слабенькі, такі, що мовні проблеми українців насправді не вирішують, але про ці законопроекти розказують, що це перемога українців.
Створювати картинку владі про «перемогу українців» допомагають російськомовні. Прикриваючись меншинами, вони криком кричать, що нові законопроекти неприйнятні для меншин (хоча там суцільні преференції меншинам), однак українці той крик слухають і думають, що в законопроектах і справді все серйозно прописано для українців, якщо меншини так обурюються. Щоправда, серед українців є такі, що, прочитавши ці законопроекти, звинувачують авторів-депутатів в облуді і кажуть, що законопроекти нічого не міняють. У відповідь депутати нам розповідають, що сильніші пункти не можна прописувати, бо ніхто не проголосує. Але ж автори і є тими, хто голосує, бо вони депутати.
Таке враження, що таки існує якась домовленість на високому рівні, до якої риски-межі українцям можна попустити повідочок. Цей гордіїв вузол уже давно міг би розрубати Президент, але він цього не робить. Можливо, Порошенко уже почав передвиборчу кампанію і вирішив задобрити патріотичний електорат патріотичними законопроектами, замовчуючи при цьому, що українське суспільство давно дозріло до рішучих кроків, а в законопроектах прописані малесенькі сантиметрові кроки, і такими законопроектами суспільство тільки стримується, тримається у стійлі.
— І наостанок: чи вплинуть якось на ситуацію пропоновані штрафи чиновникам, які не послуговуються державною мовою на робочому місці?
— Попри слабкість нових законопроектів, я дуже сподіваюся, що, може, хоч штрафи щось змінять у нашій країні. Але, з іншого боку, у нас в країні на всіх рівнях така тотальна зневага до законів, що я вже не знаю, чи ці закони щось вирішать. Адже ще в 1999 році Конституційний Суд України ухвалив рішення, що всі державні посадовці повинні спілкуватися державною мовою. І що?
Найбільша іронія полягає в тому, що головним порушником цього рішення є міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який мав би перший карати тих, хто порушує закон. Більше того — проти нього були судові позови, які зобов’язували пана міністра якщо не послуговуватися державною мовою, то наймати перекладача. А він уперто ігнорує всі ці рішення. Тож чи допоможе ще один закон — побачимо. Як-то кажуть, без надії сподіваюся.
P.S. Коли це інтерв’ю було готове до друку, в інтернеті з’явилося звернення до народних депутатів із закликом негайно прийняти законопроект №5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Звернення підписали більше восьми десятків відомих імен. Тому «УМ» готова продовжити на своїх сторінках обговорення цього законопроекту і надати слово його прихильникам.
