Прикутий до візка в результаті поранення в Широкиному, що на Донеччині, кременчужанин Євген Саленко вже, було, змирився з тим, що не ходитиме.
Проте після реабілітації в Польщі 45-річний чоловік зробив перші кроки.
У Кременчуці «АТОвець» Євген Саленко (позивний «Альпініст») та його добрий ангел-охоронець Світлана Цікільок мешкають у квартирі Євгенового вітчима, котрий надав її в тимчасове користування.
До них переїхала з Маріуполя 23-річна Світланина донька.
Поважно походжає по помешканню й іще один «член сімейства» — чорний кіт Фелікс, який сам собі вибрав господарів. Будучи кошеням, забіг до оселі з вулиці — й одразу ж безцеремонно вмостився на ліжко.
Тричі приблуду виставляли за двері, на четвертий раз Євген змилостивився: «Добре, нехай лишається».
Через три дні після знайомства пообіцяв одружитися
Світлану з Євгеном познайомила в Маріуполі її донька.
На ту пору місто захищали два батальйони: «Азов» і «Донбас». Якось Світланина донька разом із подругами зустріла бійців із «Донбасу» й запросила посмакувати маминим зеленим борщем.
— До нашого дому завітала ціла компанія чоловіків різного віку, — пригадує Світлана. — Потім усі пішли, а Женя лишився. Він мав кілька вільних днів — хлопці заступали на бойові позиції по черзі. А коли виїхав на передову, його одразу ж і поранили. Тобто до цього ми знали одне одного всього чотири дні. Мого першого чоловіка також звали Євгеном, тож, дізнавшись про це, Женя жартома зауважив, що мені не доведеться навіть плутатися в іменах.
— Євгене, вам, мабуть, сподобався Світланин зелений борщ? — жартую.
— Мені з першого погляду сподобалося оце чудо, — серйозно відповідає чоловік, показуючи очима на Світлану. — Уже через три дні після знайомства я пообіцяв iз нею одружитися. Зрозуміло, що поранення не входило в мої плани. Осколок від снаряда, випущеного зі 152-мм гармати-гаубиці, застряг у моїй голові, пошкодивши п’ять сантиметрів мозку лівої півкулі — саме ту ділянку, яка відповідає за опорно-рухову систему, в результаті чого маю парез правих руки й ноги.
А два осколки в живіт дістав, уже їдучи в «швидкій», — нас обстріляли зі 120-мм міномета. Коли хлопці надіслали мені фотознімок понівеченої машини швидкої допомоги, здивувався, як ми з водієм вижили. Хоч це дивно, образи на противника не маю. Війна є війна, на ній одні люди вбивають інших. Хоч для мене це не безглузда бійня — ненавиджу, коли сусід лізе в мій город.
О 5-й чи 6-й годині того ранку був такий сильний обстріл, що Світлана прокинулася й, першим чином зайшовши в iнтернеті на маріупольський сайт «0629», який оперативно повідомляє новини з фронту, дізналася, що серед наших захисників є один «двохсотий»: за віком такий, як Євген, проте далі було вказано, що вбитий боєць із Києва.
— У голову лізли всілякі думки... Спершу в паніці подумала, що переплутали місто. Однак згодом з’ясувалося, що вбитий був справді з Києва — його звали Костянтин Малухін (позивний «Мар’ячі»). Женя Костю добре знав, а значно пізніше в столиці ми познайомилися і з його родиною. Коли Женя перебував там у шпиталі, родичі Костянтина навідували його. Дуже хороші люди, — зітхає Світлана, а далі повертається подумки в Маріуполь:
— Потім я дізналася, що серед наших бійців є і «трьохсотий». Почала телефонувати, куди тільки можна, і врешті-решт довідалася, що Женя поранений, його оперують у Маріупольській центральній районній лікарні. П’ять хвилин ходу — і я вже там. Чекала з годину, поки тривала операція. Коли Женю вивезли на каталці з перев’язаною головою, я його, чесно кажучи, не впізнала. Лікар сказав тільки те, що Женю відправлятимуть до Дніпра, оскільки він дуже «важкий». Наступного дня медик додав, що у випадку з Женею не можна нічого прогнозувати — надія тільки на Всевишнього.
Лікар дозволив побачитися з пораненим, якого вже готували до відправлення. Узявши чоловіка за руку, Світлана попросила:
«Женю, якщо ти мене чуєш, стисни мою руку». І відчула, як він стиснув її пальці. Сам Євген нічого цього не може пригадати. Не пам’ятає ні операції, ні перельоту. Єдине, що лишилося в пам’яті, так це те, як у Широкиному його, пораненого, несли на ношах. Він, очевидно, на якийсь час прийшов до тями, і боєць із позивним «Француз», помітивши це, порадив: «Обережно, у тебе поранення в голову».
У лікарні імені Мечникова Євген Саленко переніс додаткові операції на голові й животі.
Перебуваючи в Маріуполі, Світлана весь час була на телефонному зв’язку з його лікарем, проте той щоразу видавав невтішну інформацію: свідомість, мовляв, до Євгена не повертається.
— Коли протягом тривалого часу покращення не настало, я почала говорити лікарю, що в Маріупольській районній лікарні в Жені були прояви якихось реакцій, скажімо, він стискав мою руку. Коли його відправляли до Дніпра, я попросила її відпустити, натомість він стиснув іще міцніше.
Тобто не хотів мене відпускати, — продовжує розповідь Світлана. — Лікарі, очевидно, почали щось підозрювати й відправили Женю на обстеження з допомогою магнітно-резонансної томографії, а після цього — на повторну операцію. Нам, звичайно, ніхто не сказав, що в голові було виявлено сторонній предмет.
— Лікарі проговорилися про це, думаючи, що я не при тямі, — додає Євген. — Я почув таку фразу: у Маріуполі, мовляв, забули в голові салфетку з бетадином. Звичайно, на виправдання маріупольських лікарів потрібно сказати, що таких, як я, там, у районній лікарні, було багато: всіх поранених із Широкиного везли до Маріуполя. Але факт лишається фактом.
Рік і місяць лікування в госпіталях Світлана увесь час була поряд
Світлані дозволили приїхати до лікарні імені Мечникова десь через місяць, коли до Євгена повернулася свідомість, — відтоді вона весь час поряд.
Щоправда, спочатку за Євгеном доглядала його тітка Тетяна із Запоріжжя, і він категорично забороняв, щоб приїжджала Світлана.
— Я не хотів, аби вона бачила мене в такому стані, практично безпомічного, — пояснює чоловік. — Але тітці якось таки вдалося мене умовити, і я врешті-решт погодився.
Євген отримав поранення 25 квітня 2015 року, і відтоді рік і місяць безперервно лікувався в госпіталях.
І весь цей рік Світлана жила майже в похідних умовах.
У дніпровській лікарні, де в палаті перебували 4—5 поранених бійців, примудрялася спати поряд із ліжком Євгена на розкладному кріслі-каталці.
Чоловік зауважує, що тільки його Світланка зі зростом 1,5 метра могла на ньому поміститися. І лише коли Євгена перевели до шпиталю МВС, у нього з’явилася окрема палата, а у Світлани — ліжко...
— Так сталося, що майже через рік ми дізналися, що Женя не може претендувати на реабілітацію, оскільки він не є пенсіонером Національної гвардії. Бо з військової частини його, по суті, незаконно звільнили, — констатує Світлана.
— Батальйон «Донбас», як відомо, виник як добровольчий. Згодом, щоб хоч якось узаконити його існування й у законний спосіб видавати зброю, нас прикріпили до Національної гвардії. Таким чином, після цього я числився як резервіст Нацгвардії. А потім нас переконали, що краще, якщо ми будемо оформлені як мобілізовані, — розповідає про нові подробиці Євген Саленко. — Отож я закінчив службу вже як контрактник.
Згідно ж із законодавством, пораненого військовослужбовця не мають права звільнити з армії, якщо він безперервно перебуває на лікарняному. А мене звільнили. Причому нібито за моїм рапортом. І це при тому, що я й досі практично не в змозі писати — суттєво порушена моторика правої руки. Отже, хтось написав рапорт і поставив підпис замість мене, тобто маємо елементарну підробку документів.
А сенс цієї підробки в тому, щоб позбавити всіх видів забезпечення. Таким чином, я лишився без зарплати й військової пенсії — узагалі без будь-яких засобів для існування. Дякувати Богу, добрі люди підказали оформити звичайну пенсію у зв’язку з інвалідністю.
Світлана акцентує увагу на тому, що підроблений рапорт датується 5 січня 2016 року, коли Євген перебував уже в Кременчуцькому шпиталі.
Як він міг написати рапорт, якщо військова частина дислокується в Маріуполі? Це суперечить будь-якій логіці.
— Я дістала два витяги з наказів командира військової частини №3057 про виключення Жені зі списків особового складу та позбавлення його всіх видів забезпечення. У першому разі вказано, що підставою для звільнення є свідоцтво про хворобу, а в другому — рапорт та свідоцтво про хворобу. «Який наказ вам подобається, такий і вибирайте», — так мені було сказано. Як таке може бути з документами? — обурюється жінка.
Тільки через рік і місяць Світлана та Євген таки добилися військової пенсії. При цьому подружжя не впевнене, що її нарахували правильно, оскільки не має довіри до наданої Національною гвардією довідки про розмір Євгенового заробітку.
— Усе в нашій системі заплутано так, аби ми не володіли достовірною інформацією, — переконаний колишній боєць. — Нам зарплату в зоні АТО виплачували частинами і в різний час, щоб ми не орієнтувалися, яку суму загалом отримуємо. Сенс у тому, щоб була можливість красти. Ви навіть не уявляєте, скільки грошей розкрадають на війні. Не секрет, що багатьом вона вигідна.
Наприклад, мені нараховували бойові виплати максимум за три дні на місяць, хоч насправді я перебував у самісінькому пеклі — на передовій — 15 днів. Можете собі уявити, скільки таких коштів пливе «наліво» за місяць, а скільки — за рік!
Світлана нагадує, що навіть того дня, коли Євген отримав тяжке поранення, йому не нарахували бойових виплат.
Жінці довелося вибивати їх, хоч заплатити оту тисячу, на її переконання, мало б бути справою честі керівництва військової частини. Окрема епопея пов’язана з реабілітацією Євгена.
Аби привернути увагу до своєї проблеми, погодилися на піар-хід із весіллям у шпиталі
— Ми шукали реабілітаційний заклад, де б реально допомагали, давно. Через це, власне, погодилися й на свого роду піар-хід із нашим весіллям у Кременчуцькому госпіталі, — зізнається Світлана.
— Насправді нам абсолютно не потрібна була вся ота «шумиха» навколо нас — ми могли б і далі жити разом без штампа в паспорті. Але керівник Кременчуцького шпиталю порадив нам привернути увагу до своєї проблеми: мовляв, хтось побачить вас по телебаченню або прочитає вашу історію в пресі — і, можливо, допоможе.
Після цього і справді до госпіталю приїжджали німці, литовці, але в результаті ніхто нічим не допоміг. Один литовець узагалі виявився аферистом. Думаю, таке трапляється нерідко. І траплятиметься доти, доки на державному рівні не будуть створені програми з реабілітації для поранених «АТОвців».
Урешті-решт Євген знайшов реабілітаційний центр, чому неабияк зрадів. Якщо вірити iнтернет-сайту, там творять чудеса.
Інноваційний центр, що спеціалізується на реабілітації після інсульту, розташований у селі Лосятин, що у Васильківському районі на Київщині.
А в Євгена Саленка проблеми схожі на ті, що й у людей, які перенесли інсульт.
Виписавшись із Кременчуцького шпиталю 27 травня, 13 червня Євген разом зі Світланою вирушив до чудодійного, якщо вірити рекламі, закладу.
Чоловік прибув у військовій формі — на ту пору іншого одягу в нього просто не було.
— Подивившись на Женю, нам одразу прямо заявили, що лікування платне. Хоч сам центр нагадує лікарню радянських часів, — ділиться спостереженнями Світлана.
— Практично всі процедури були на 1-му поверсі, а проживання — на 2-му. Аби спускати й піднімати Женю на візку, нам довелося найняти вантажника, який брав 50 гривень за один такий підйом. Але це було не найгірше: той чоловік якраз чесно відпрацьовував свої гроші. І до нього в нас претензій немає, як і до медсестер, котрі на совість виконували процедури. Є претензії до головного лікаря.
Бо за кожну з процедур із нас вимагали неспівмірні суми. Потім лікар призначив Жені якийсь чудо-препарат, що коштував близько 8 тисяч гривень, а ще ін’єкції з перепелиних яєць — вартість кожної сягала тисячі.
Словом, зрозумівши, що на нас хочуть просто нагріти руки, ми покинули «чудо»-центр через п’ять днів (причому два дні з отих п’яти перебували в Києві — туди якраз приїжджали світила медицини з Канади, і друзі домовилися, аби вони оглянули Женю. Останні, до речі, категорично не радили приймати препарат за 8 тисяч гривень), заплативши за цей період... 7 тисяч гривень.
До речі, ми цікавилися, яка вартість лікування в Київському науково-практичному центрі нейрореабілітації «Нодус» — виявилося: день перебування в ньому обходиться мінімум у 3 тисячі гривень. Просто дивуєшся: в якій країні живуть люди, котрі встановлюють отакі ціни?
Після лікування в Кременчуцькому шпиталі та центрі в Лосятині Євген дійшов висновку: «У нас в Україні немає реабілітації, я відчув це на собі. Є лише цинічне витягування грошей без будь-якого результату», — і навідріз відмовився від подальших пошуків, внутрішньо змирившись із тим, що проведе решту життя у візку.
Проте Світлана не опустила рук — писала всім у «Фейсбуці», що її чоловіку потрібне відновлення після поранення, яке викликало інвалідність.
І так сталося, що про це довідався колишній боєць батальйону «Донбас» із позивним «Ворон» (він був із першого складу, ще під Іловайськом отримав тяжке поранення, в результаті якого в нього лишилося всього 10 відсотків зору — лікарям вдалося врятувати лише одне око).
На ту пору він уже побував у польському реабілітаційному центрі «Добрий брат», що розташований посеред лісу за 120 кілометрів від Гданська.
«Ворон» вийшов на Сергія Тараскіна із Житомира, котрий воював як у 1-му, так і 2-му складі батальйону «Донбас», тож знав Євгена Саленка.
А Сергій зв’язався зі Світланою й дав координати власника згаданого центру Маріуша Марковського.
Останній має бізнес в Україні і, будучи людиною небайдужою, намагається, чим може, допомогти нашим учорашнім воякам.
Зокрема, він організовує реабілітацію поранених у своєму центрі «Добрий брат» як за власні кошти, так і за кошти інших польських благодійників.
Пан Маріуш, із яким вийшла на зв’язок Світлана, пообіцяв, що візьме Євгена до свого реабілітаційного центру навесні.
Проте чоловік на ту пору геть упав духом, тож Світлана почала доводити Маріушу Марковському, що його потрібно взяти на реабілітацію терміново.
Так уперше подружжя вирушило до Польщі наприкінці листопада минулого року.
— Там я зрозумів: для того, щоб займатися відновлювальною медициною, не обов’язково потрібні якісь супертренажери, — ділиться враженнями від тієї першої поїздки «АТОвець».
— Цілком достатньо м’ячів, палиць, гантелей, обручів. Я мав чотири години масажів та тренувань на день. Із допомогою нехитрих пристосувань польські лікарі-реабілітологи і справді творять дива. Найголовніше, що вони зробили першого разу, — прибрали набряклість ніг.
Раніше ноги набрякали настільки, що оці бурки (показує) неможливо було застебнути. Ну хіба не можна було цього зробити в нашому госпіталі? Просто в нас така система: не помастиш — не поїдеш.
Польські медики допомогли учаснику АТО повірити в те, що він ходитиме
Іще одна епопея пов’язана з виділенням житла: вирішення цього питання все затягувалося, що, звісно ж, не могло не нервувати подружжя. І от якраз перед поїздкою до польського реабілітаційного центру в Євгена стався мікроінсульт.
— Наша місцева влада й довела до цього, — вважає учасник АТО. — Річ у тому, що держава виділила кошти на квартиру для мене й іще одного кременчуцького «АТОвця». Так от, спочатку ми не могли добитися, якою була сума, — її тримали в секреті. Потім почали пропонувати вторинне житло (вартість його не перевищувала 300 тисяч гривень), яке до того ж не мало ніяких пристосувань для візка.
Тільки завдяки «АТОвцю», котрий працює в Державній службі у справах ветеранів війни та учасників АТО, ми дізналися, що, згідно з постановою Кабміну, на квартири для двох виділено по 650 тисяч гривень — та за таку суму в Кременчуці можна придбати нову оселю! Таким чином ми самі знайшли квартиру в будинку, який нещодавно здали в експлуатацію. Бо я пообіцяв, що не дам комусь на собі заробити — це принципова позиція.
Проте на сесії міськради виявилося, що будинок... не здали в експлуатацію. Урешті-решт буквально перед нашим від’їздом у Польщу Світлана знайшла іншу квартиру. Проте й цього разу в КП «Квартирне управління» виконкому Кременчуцької міської ради нам доводили, що нічого не вийде. Тепер розумієте, чому для мене все закінчилося мікроінсультом?
Світлана так боялася, аби не зірвалася реабілітація, що навіть приховала факт мікроінсульту від Маріуша Марковського.
Зараз жінка вважає, що все було недаремно. Другого разу польські лікарі-реабілітологи зробили неможливе — по суті, поставили учасника АТО на ноги.
Євген Саленко демонструє мені, як може тепер пересуватися з допомогою ходунка.
— Правда, що наші лікарі сумнівалися в тому, що ви ходитимете? — запитую.
— Та вони взагалі дивувалися, що я вижив, — посміхається Євген. — Польські медики ж допомогли мені повірити в те, що справді ходитиму! Найбільший прогрес у тому, що нога почала слухатися. Раніше міг стати на ноги, скажімо, біля спортивної стінки. Але одна річ — стояти, а зовсім інша — намагатися ходити! Першого разу я виїхав із польського реабілітаційного центру, як і приїхав, на візку. Результатом другого перебування є те, що, як бачите, можу пересуватися з допомогою ходунка.
Тож маю велике сподівання, що після наступного етапу реабілітації ходитиму з допомогою милиць. Вірю, що це цілком реально. Найбільша проблема — спастика: постійна напруга м’язів, що перешкоджає здійсненню руху. Через те, що м’язи постійно напружені, ногу просто викручує — і це супроводжує нестерпний бiль. Проте і спастичність м’язів можна перемогти. Хоч усе це доволі тривалий процес. Але тепер у мене з’явилася мета.
Найближчим часом планую освоїти велотренажер — ми його вже придбали. Друзі, от бачите, змайстрували для мене спортивну стінку. Її використовую для присідань. Підтягуватися на турніку поки що не можу — рука болить у суглобі. Хоч у Польщі з допомогою масажу її практично розпрямили. Після цього, до речі, почав пробувати писати. Навіть поставити власний підпис із десятої спроби зміг.
— У вас немає такого відчуття, що, попри складні випробування, усе у вашому житті, врешті-решт, складається вдало? — цікавлюся.
— Є. Ми з Женею — оптимісти, — відповідає Світлана. — А нервуємо лише тоді, коли не можемо зрозуміти людей без честі і совісті. Ну, скажіть, чому ми повинні були випрошувати військову пенсію для Жені, мов милостиню, якщо потурбуватися про неї мало військове начальство Нацгвардії?
Кожна людина має право на інформацію про свій заробіток. А нам навіть із грошовим атестатом не давали можливості ознайомитися. Женю перевели з військової частини №3027 до іншої — №3057, а відмітки про це у військовому квитку не зробили. Добре, що в Жені інвалідність, яка дозволяє все це пригадати. Але ж далеко не кожному «АТОвцю» отак пощастило.
Однозначно, Євгену Саленку пощастило вже тому, що поряд із ним справжній боєць 1,5-метрового зросту — світла жінка на ймення Світлана.
«Без неї вже давно «загнувся б», — скупо висловлює свої почуття чоловік, на долю якого випало так багато випробувань.
— Я не шкодую, що все так склалося, що ми з Женею разом. Бо невідомо, як склалося б його життя без мене, — розмірковує Світлана. — Ми багато через що пройшли. А тому заслуговуємо на щастя. Та й уся наша нація, яка стільки перестраждала, заслуговує ліпшого життя, кращої влади.
Чому розповідаємо вам свою історію? Бо нам хочеться, аби інші поранені в АТО, яким потрібна реабілітація, не наступали на наші граблі, а зверталися по допомогу туди, де її реально надають.
Тепер подружжя, вирішивши, що експериментувати на Євгеновому здоров’ї досить, мріє в черговий раз поїхати до польського реабілітаційного центру «Добрий брат».
А ще одна мрія Євгена Саленка та Світлани Цікільок — створити власний реабілітаційний центр у Кременчуці, схожий на той, що в Польщі.
Звісно, подібного досвіду з організації власної справи в обох немає. От якби знайшлися люди, котрі їм допомогли б!
— Я майже два роки чекав на реабілітацію. У Європі ж із людиною починають працювати одразу після операції. Наші медики відкинули мене на роки назад, позбавивши вчасної повноцінної відновлювальної терапії, — із ноткою суму в голосі зазначає Євген.
