Масова свідомість українського електорату відверто шизофренічна. З одного боку, усі вірять в теорію змови й паранормальні явища, а з іншого — сахаються метафізики, як чорт ладану.
От вуду — це так, небезпечно; а що символіка здатна загрозити життю аж до погибелі — цього не може бути, бо не може бути ніколи.
Може. Було, є і буде.
І коли до телевізора пробирається знайома мармиза і просторікує про непов’язаність економіки та, скажімо, перейменувань вулиць — знайте: це або недоумок, або посіпака «русскава міра».
Утім задля комфорту можна вважати недоумками усіх Великих. Лишимо обіч філософів, погляньмо на більш масову комунікацію — літературу.
У своїх вищих проявах уся вона — від Гомера і Шекспіра починаючи — про символи, котрі вбивають.
Доля Гоголя — взагалі інтеґральний приклад.
Коли Нобелівський лавреат Орхан Памук писав свою «Білу фортецю», він ніби скопіював в одному епізоді трагедію нашого письменника: «Почему я боюсь? Потому что столько дней писал на бумаге плохое!» (Белая крепость // Иностранная литература. 2004, №3).
Гоголь злякався власної спостережливості — витончені до символічної прозорості образи «Мертвих душ» здетонували шалену ура-патріотичну критику.
Письменник зрікся роману, що нині перебуває у світовому каноні: «Вся книга не більша за недоносок» (Микола Гоголь. Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза. — К.: Наукова думка, 2011).
Деякі арґументи самозахисту не менш блазенські, аніж подибуємо пізніше серед сталінських протоколів 1937-го: «Яка благородна наша російська порода, навіть і в шахрайстві» (там само).
Гоголь юродствував («о, як нам буває потрібний публічний, даний на очах у всіх, ляпас!») і лихоманно писав другий том, аби, «не змінивши нічого в державі, дати силу Росії здивувати весь світ» — такий був його план рокіровки символів.
Не вийшло — опирався матеріал, сама Росія, котру письменник схарактеризував у «Мертвих душах» як «наводящее ужас движение».
Катастрофа задуму описана самим автором: «Зовсім не слід говорити про високе й прекрасне, не показавши тут же ясно, як день, шляхів і доріг до нього для всякого.
Остання обставина була мало й слабо розвинена в другому томі «Мертвих душ», а вона мала бути чи не головною; а тому він і спалений».
Для малороса Гоголя Росія була не так реальність, як моральний символ — ніби комунізм для більшовиків.
Росія справді символічне утворення. Але її природа протилежна середземноморській цивілізації: замість кінцевої мети — нескінченний рух, замість замкненого кола законів — недосяжний горизонт зусібіч; маса проти одиниці, охлос проти аристоса.
Микола Васильович не міг у це вірити, не міг зрадити мрії про справедливого російсько-світового «білого царя».
У «Вибраних місцях із листування з друзями» він дає поради уявно-ідеальним губернаторам.
Цензура вилучила практично усю цю «програму реформ» (як її назвав Ю.Барабаш), починаючи з констатації загального стану справ: «Співвітчизники! Страшно! Завмирає від жаху душа».
Тепер, коли Гоголеву книжку видано без купюр, ясно видно: метою «редагування» була не так охорона «благомислія», як окарикатурення, дискредитація письменника — вкинути до інформаційного простору плітку: автор — несповна розуму.
Мети досягнуто: навіть тодішній інтелектуальний авторитет С.Аксаков гірко завважив по виході «Вибраних місць...»: «Найкраще, що можна сказати про неї — назвати Гоголя божевільним».
Російська символіка — справжній симулякр: де не колупни — брехня.
Коли у світі система символів складалася у піраміду метафоричного знання, в Росії вона від початків слугувала для прикриття і виправдання.
Не лише політологи, а й літературознавці добре знаються на механізмі, що його ретельно камуфлює Москва: «Характер буття в Росії визначає алогічне поєднання двох стратегій розвитку суспільства, які взаємо виключають одна одну — розгнуздане беззаконня і показна, картинна законність... Тим самим створюється різниця потенціалів, яка дає можливість не чекати припливних хвиль страху, а планомірно нагнітати їх» (О.Г.Ковальчук. Гоголь: буття і страх. — Ніжин: Ніжинський державний педагогічний університет, 2002).
Росія ніколи й нікому не дарувала підваження власної символіки.
Хто намагався сказати «король голий!» — сам собі виносив смертний вирок.
Мільйони «контрреволюціонерів» та «націоналістів», що зазіхали на символічну недоторканність, — вбито або перетворено на «таборовий пил».
Еміграція не рятувала: Петлюра, Троцький, Бандера, Литвиненко.
Осіб зі складнішою духовною конституцією, письменників — підштовхували до самогубства: Маяковський, Єсенін, Хвильовий, Тютюнник.
Гоголь — перший у цьому ряді. Російська семантика заганяла його у глухий кут, починаючи з вірнопідданого переписування «Тараса Бульби». Якийсь час рятувався витворенням утопій (продовження «Мертвих душ» та «Вибрані місця із листування з друзями»).
Чорна безодня нечистої символіки — «російська душа» — чимдалі невідпорно затягувала його, мов паща дракона.
«Митець все глибше заходить у зону страху, осердям якого є жах, спровокований непотрібністю», — описує О.Ковальчук цілковиту поразку Гоголя у двобої з облудними символами.
Паралізований жахом від зіткнення з осердям «русскава міра», письменник припиняє жити.
Доля Гоголя — історіософська та семіотична притча. Кремлядь ніяк знищити, коли не чіпати її метафізики.
Існує чимало переконливих реалістичних пояснень розвалу Радянського Союзу.
Та коли б не маразматичне виродження правлячої верстви, що полишила без догляду символічну грибницю, імперія зла не опинилася б, либонь, у нокдауні.
Наймолодший, Горбачов, сіпнувся був порятувати наріжний символ — «величественное слово «партия» (В.Маяковський), — та було запізно: символічний каркас струхлявів, часу на ремонт не було, будівля вже валилася.
Десять років у Росії тривав карнавал ряджених — Собакєвіча-Ноздрьова-Манілова.
Та ось прийшов мутант Чічікова й капітана Копєйкіна — і почалася екстрена реставрація символічного фундаменту.
Спочатку стратегічне «євразійство» — «кажуть «євразійське», щоб не казати — татаро-монгольське», — значить Дмитро Корчинський (Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016). Слідом — тактичний «русскій мір», програма активації паразитарної п’ятої колони.
Коли вже, за Достоєвським, російська ментальність — це «паразитство в ряду народов» (Бесы. — К.: Борисфен, 1994), то що казати про окупаційний спосіб життя і «думання» тамтих заброд в Україні?
Безстороння статистика перепису населення свідчить: на адміністративних територіях, де кожний п’ятий — росіянин, там деґрадація у бік татаро-монгольських ідеалів стає майже незворотною.
«Соціологами зауважено, що до «помаранчевої» половини України належать усі області, де етнічно українське населення складає понад 80 відсотків», — значить етносоціолог Олександр Грищенко.
Схоже, нам навіть не візи потрібні, а наглухо закрити кордон з розплідником війни, та ще й добре подумати про запровадження такого воєнного інституту, як інтернування п’ятої колони.
Без карантину чуми не подолати.
О. Гриценко здійснив дослідження з прикметною назвою «Пам’ять місцевого виробництва.
Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України» (К.: К.І.С., 2014) — вивчив семіотичний простір двох сусідніх черкаських містечок: давньої, з часів Київської Русі Звенигородки та суто радянського утворення Ватутіного, заснованого 1947-го «посьолка» при буровугільних розробках.
Щодо останнього все очевидно: інфраструктурна слобода-барак для припливового населення. Відповідно тут від зародження сформувалася одновимірна колективна «філософія буття»: «Слобідське самоусвідомлення не є самодостатнім, воно — завжди «при» чомусь».
Як тепер кажуть — суцільна промосковська «вата». Наприкінці 1990-х промисловість згасла тут зовсім й населенню лишилося єдине — те, про що за їхньої молодості співалося з усіх репродукторів: «У нас, советских, собственная гордость!»
Містечко потрапило до цивілізаційного глухого кута: «Інертне перебування в річищі радянського історичного метанаративу зберігає Ватутіному відчуття його «історичної місії», хай і вичерпаної, хоча й позбавляє його бачення зрозумілої історичної перспективи».
Символічна доля Звенигородки не така конечна, але хворобу запущено — далі нікуди.
Перше, що зробили тут більшовики сто років тому, — перейменували вулиці.
Хто-хто, а вони добре розуміли, що від цього залежить чи не все — з економікою включно.
Метафізичні мацаки міцно тримали містечко до останнього; люди все життя перебували в силовому полі терористичних знаків: назви центральних вулиць — Свердлова, Пролетарська, Комінтерну, Енгельса, Червоноармійська, Маркса.
Дехто від народження перебував у семіотичному рабстві, мешкаючи на вулиці Аварійній у селищі Аварійному.
А декому «поталанило» жити на геть шизофренічному перехресті вулиць Леніна і Чорновола — по проголошенні Незалежності місцеві чиновники самомобілізувалися до підривної символічної діяльності.
Ось іще один приклад їхньої успішної роботи: «Однією з перших у місті приватизовано книгарню «Кобзар».
Невдовзі вона перетворилася на гастроном... Зворушливо, що при цьому гастроном-пивбар зберіг первісну назву «Кобзар».
Водночас на офіційному сайті міськради в розділі «Хронологія» чи не головною подією означено «проїзд через Звенигородку російських послів, які прямували на Переяславську раду».
Аналізуючи цей символічний контент, де немає нічого ані про Визвольні змагання, ні про колективізацію (натомість є про Трипільські поселення, до яких Звенигородка зовсім не причетна), і далі дати 28.08.1991 взагалі (!) відсутня будь-яка інформація, О.Гриценко доходить висновку щодо духовного вектора місцевих громадян: «Демократичні цінності не посідають у їхньому світогляді чільного місця».
Що дивуватися, коли «директор місцевого ПТУ забрав знесену статую Лєніна, почистив, наново побілив і встановив її на подвір’ї ввіреного освітнього закладу».
У довгостроковому соціальному вимірі — це небезпечніше, аніж педофілія.
Згадуваний на початку Орхан Памук писав про дбайливо змащуваний кожним імперським режимом механізм символічної агресії, «о бессовестных людях, которые, пока хорошие люди дремали, побеждали их и подчиняли своему порядку благодаря своему оружию, разным приспособлениям, а также своим сказкам».
Ми чверть століття борсаємося у «маємо те, що маємо» не так через недолугість своїх правителів, як через оці московські казки.
Більше за те: самих керманичів-поплавків історична перспектива не звіяла лишень тому, що їх тримали якорі російських символів — в тому числі й вулиці імені радянських гітлерів-гіммлерів-ґеббельсів.
«Лєнінопад» забарився на двадцять п’ять років, а він був так само необхідний, як «гітлєропад» у Німеччині 1945-го, — там цю ґанґрену, не зволікаючи, ампутували союзники.
А повзуча колаборація українських владних еліт з московською метафізикою обійшлася нашим громадянам тотальним зубожінням та тисячами смертей на Донбасі.
Нарешті ввели квоти на ефірне «рускоязичіє, дуже поширену, як дворняги, породу плебейства» (Є.Пашковський). Добре, нехай хоч так.
Бо «по-взрослому» годилося б інтернувати усе російське цвенькання до ефірної резервації, а російськомовні газети й журнали продавати винятково у закритих, без вітрин, лавках, пакуючи їх у непроникно-чорні пакети — як порнографію в Європі.
«Якщо позбудемося духовної окупації, то питання перемоги над Москвою — це лише питання часу і подвигу» (Борис Гуменюк. Блокпост. — К.: Академія, 2016).
