Письменник Ігор Павлюк стоїть окремішньо в нашій літературі.
Позаяк ні на кого не схожий, ні яко поет, ні яко прозаїк, ні яко людина. «Фейсбук», цей колективний комп’ютерний розум, помістив самоуправно-інтуїтивно на Ігоревій сторінці (так він чинить із кожним із зареєстрованих творців прекрасного) галерею письменників, так би мовити, одної з ним когорти: Тарас Прохасько, Емма Андієвська, Олесь Ільченко, Євген Сверстюк, Василь Голобородько — дещо строкате, хоч і поважне літературне товариство.
Я б додала до цієї галереї бунтівливого Єсєніна і загадкового Рембо. Та й тоді Ігор Павлюк на цьому параді самобутностей зміг би претендувати на свою неповторну відрубність.
У Юрія Андруховича в «Лексиконі інтимних міст» читаємо про Антверпен: «Крамниці, майстерні і контори, але що б не було — все винятково діамантове. Тобто на цій вулиці алмази з усього світу перетворювалися на діаманти. Тут їх накопичували, оцінювали, зважували, шліфували й огранювали. І, мабуть, час від часу продавали... До алмазів і Антверпена найближче стоять хасиди... Хто шліфує алмази, той володіє світом. Еге ж?».
Це згадалося на вихід у світ філософського роману Ігоря Павлюка «Вирощування алмазів» (Л.: Апріорі, 2016).
А ще спливло у пам’яті, як під час мандрів Ізраїлем недолугий гід повіз нас замість гори Фавор, де Господь, згідно зі Святим письмом, читав свою Нагорну проповідь, до... ювелірного заводу-магазину.
Зала його нагадувала величезний космічний ангар з холодно-голубими стінами, за прилавками стояли продавчині й продавці, більше нікого.
Панувала нежива й незатишна тиша, ніби у якійсь лабораторії.
Засмаглі туристи в сарафанах і шортах ніяково роздивлялися дорогоцінні вироби під склом, не ризикуючи їх приміряти.
Ціни було виставлено на бірках, але такими дрібними цифрами, що годі розібрати. У повітрі пахло грандіозною провокацією.
Продавці настирливо вмовляли купити їхній товар.
Питання: хто, їдучи в автобусну екскурсію, може мати з собою гроші на покупку діамантових кольє? Такі знайшлися.
Подружжя із Москви, яке щойно хрестилося в річці Йордані, придбало каблучку.
Решта — українці, білоруси, прибалти, молдовани — скучали біля прилавків.
Я мала при собі невелику суму — на все про все ще на два тижні проживання тут, та продавець невідступно пропонував мені кинути погляд хоча б на «маленький скромний сувенір». Із ввічливості погодилася його торкнутись.
То був найменший за розміром, крихітний, ледь помітний хрестик.
На мить промайнуло радісне: а раптом вкладуся у свою заначку, і матиму таку пам’ять зі Святої Землі — то був би мій перший і останній діамант; а два тижні якось уже проживу на Святій землі, де фініки самі падають з дерев тобі на голову.
На бирці побачила цифру 10. Десять чого — незрозуміло, далі йшли літери івриту.
Та серце забилося нерівно, невже десять доларів?!
Перепитала в продавця, чи правда хрестик такий недорогий. Той відповів: «Ви маєте рацію, геверет, недорогий, всього десять тисяч доларів». Я зітхнула з полегшенням: не були багатими, нічого й починати!
Не випадково це пригадала, читаючи книжку Ігоря Павлюка.
Автор роману показує паралельні світи — людей-комах-тварин-дерев-птахів — як частки єдино-цілого Всесвіту.
Люди тут представлені вояками совєтської армії, що відбувають службу в Пєтєрбурзі, і яких автор називає «товаріщамі» у «сапогах».
Ці люди-вовки по-хамському чваряться, б’ються, сквернословлять за всіма правилами «дідовщини».
Брутальний солдафон Пижлєцов (красномовне прізвище, яке сприймається як суміш «піжона» й «подлєца», підпертого отим «-ов» — три в одному!) копирсається чоботом у мурашнику, ненавидячи мурах за працелюбність і працездатність, за те, що «можуть тягнути предмети, які в багато-багато разів важчі за них».
Закінчується тим, що він обливає спиртом і підпалює мурашник.
Ніхто з людей і не помітив цієї події, а в мікротваринному світі вона є апокаліпсисом, кінцем мурашиної цивілізації. З іншого боку, для мурах Пижлєцов — ніхто, вони не помічають його, бо їхній зір не дозволяє бачити далі як за метр.
Вони сприймають його сечу, вилиту на мурашник, як зливу, як вищу, невідому їм силу, яка вершить долю світової.
Все органічно живе Ігор Павлюк наділяє властивістю думати, розмовляти й спілкуватися. Усі вони, окрім людей, — ніжні, незахищені, загрожені і невпевнені у своєму існуванні.
Стара Ялина і Трава, Гриб і Дятел — ведуть розмови про сенс життя, про садизм і мазохізм, про людей, про свою кончину.
«Головне, щоб без болю. Подумаєш, хтось ненавидить мене! Ну заріже, ну з’їсть. На якийсь час швидше закінчиться оця Гра!» — розмірковує Гриб.
«Біль — то дурне, дурне, дурне — самогіпнозом можна заставити себе його полюбити», — відповідає йому Дятел.
Усі ці події та розмови відбуваються під наглядом такого собі Лоа, програміста, який спостерігає за ними у моніторі і занотовує у щоденнику свої думки, рефлексії та нові ідеї.
Лоа керує роботою Науково-дослідного центру, в якім працюють його партнери Простір і Час. Ще сюди навідуються помічники-асистенти — Випадок і Доля.
Останні — то «солдати Лоа, ангели, як їх називають люди».
Вони — «датчики, містки-фіксатори серця-мозку кожної живої істоти флори і фауни усіх лабораторій Всесвіту».
Доля — гарна жінка, вся в білому-білому і з оберемком жовтих квітів у руках (схожа на булгаковську Маргариту).
«Люди діляться на артистів, менш артистів, зовсім не артистів, — пише у «Щоденнику» Лоа.
— І на таких, що вміють знімати маски з інших... дехто не вміє». Сонце, яке теж бере участь у спілкуванні, заперечує Творцеві Лоа: «Дурниця все це! Є один лише поділ — на тілесне й духовне. Всі інші поділи актуальні лише в межах тої чи іншої системи. Люди всі однакові, за великим рахунком».
«Комп» у Лоа незвичайний. Він захищений від усіляких енергетичних проникнень.
І лише інколи його пробиває чиясь молитва, молитва живого про живого, і навіть померлого про живого. Але це трапляється дуже рідко.
А ось уривок із монологу Випадку, який разом із Долею спостерігає за людьми в моніторі: «— Ти поглянь, як засвітилася оця жіночка! Вона ж колись була геном 1-К-8, із неї мав рости алмаз, але не дотягнула: сімейне банальне життя зробило свою справу. Оцінити ж потенційно алмазне світло інших вона вміє. Це все, що іноді залишається у змарнованих алмазів!».
Лоа, сприкрений недостойною поведінкою людей, такими, як Пижлєцов чоловіками, які змушують своїх жінок робити аборти, обмірковує, що йому далі робити: поламати стару систему і розпочати творення людей за новою Програмою, чи вичавити з планети все корисне, що в ній лишилося, залишити її спустошеною та взятися до інших космічних об’єктів, де вирощувати справжні алмази високих душ та геніальних талантів завдяки набору лише позитивних одухотворених генів?
Усі людські гени класифіковано, пронумеровано, досліджено; їх можна модифікувати, переробляти, оновлювати.
Партнер Простір радить: «Пропоную так переробити лабораторію «Земля», щоби вирощувати чисті алмази — Данте, Шекспіра, Моцарта, Байрона, Шевченка».
Йому заперечує партнер Час: «Досвід показує, любий друже, що у стерильних умовах вирощуються лише штучні алмази. І нема на то ради».
Все відносно у світі та космосі Павлюкового роману, усе висить на ниточці сумнівів великого програміста Лоа, такого собі Творця Всесвіту. Все залежить від рішення креативної команди його лабораторії.
Почавши читати, що вирощуванням алмазів людських душ займається якийсь втомлений дідок Лоа, я засумувала.
Чи не зневірився Ігор Павлюк, колишній монах, у Всевишньому, й чи не пустився пустопорожнього атеїстичного берега?
Згадалися слова Анастасії Цвєтаєвої, яка молилася в ГУЛАГу, і вийшовши з нього, сказала: «Це ж яким телепнем треба бути, щоб засумніватися в існуванні Бога?».
Однак, побачивши дату написання роману, збагнула, що ситуація з романом та автором зазнала часового кульбіту.
За 19 років, поки він лежав у шухляді від далекого 1997-го, з його автором могли статися — і таки сталися — різні еволюційні та революційні метаморфози.
За цей час хлопчик-сирота з волинського села, колишній боєць совєтської армії, американський монах, відомий і шанований читачем український поет, лавреат Народної Шевченківської премії, став ще й прозаїком, обернувся на вченого зі ступенем доктора наук із соціальних комунікацій.
І ось автор десятків книг і кількох монографій, цей доктор представляє нам сьогодні свій новий (старий) філософський роман.
У ньому багато глибоких думок про «любити/не любити природу», про «провалля таланту», про «найціннішу, найчистішу енергію — енергію алмазів, роботу геніїв духу», про те, «чи мають переваги генії на тому світі (якщо він є) перед звичайними смертними», про необхідність творення єдиної вселенської релігії тощо.
Ще кілька слів про інший аспект роману, автобіографічний.
«Костя мав виняткову пам’ять, був завжди і скрізь відмінником, справжнім, зовні лінивим, вайлуватим, ненав’язливо-несуєтно всезнаючим... Великий і неспортивний, він усе-таки був тайним острівцем надії для душ, яким було колюче-вітряно чи дитинно-беззахисно у цьому Бутті».
Цей головний герой — незлий автопортрет автора, а це завжди архіважливо з кількох причин: по-перше, цікаво, яким автор себе самого бачить; по-друге, спокусливо проникнути в його творчу кухню; по-третє, цікаво спостерігати, як варить його розумна кеба і до чого він хилить.
Утім розділи «Школа війни», «Монастир» — передовсім –відкривали переді мною завуальовані віхи авторового життєпису, що додало цікавості до роману.
Будучи прихильницею насамперед Ігоревої поезії, тому що Павлюк — це поет від Бога, спершу відчувала певну упередженість до його іншожанрових експериментів.
Поезія автора «Бунту свяченої води» і «Магми» така органічно-природна, а проза здавалася подоланням якогось невидимого бар’єра, результатом ніби трохи штучного інтелектуального зусилля.
Та даремно переймалася, що писання прози може відволікти поета Павлюка від віршів.
Роман «Вирощування алмазів» — це філософська проза, творена поетом.
Багата й пишна поетична образність нікуди не пропала, а поселилася і прекрасно почувається в цім романі.
Бо поезія — це музика слова, як от у такому уривку: «Духматов грав на піаніно якусь класику, відчувалося, що за ним — уся його професорська квартира, увесь Пєтєрбурґ, усі віки дворянського родоводу, але небо... небо було не з ним».
А ще: «Дивно і дико було бачити деревам, що росли на покрівлі монастиря, молодих, як дубки, козаків-православних, яких різні там єзуїти вели у пропащі, як душі, підвали замку, щоби заливати розплавлені свинцеві кулі в горло, здирати шкіру живцем, згодовувати їх пацюками.
І за що? За віру. За одну із стежинок прийти до Лоа. Це жахливо».
Непроста лектура — читання Павлюкового роману. Це коли над кожним абзацем хочеться зупинитися і думати — може, годину, а, може, й день.
Подолання Ігоревого роману тривало у мене з пізнього літа до ранньої зими — десь добру третину року.
Можливо, мені бракувало динаміки романного дійства, а ще — любовної лінії, яка, власне, і дає право великому за об’ємом тексту називатися романом.
Так само довго у своєму житті я читала лише одну книгу — роман Достоєвского «Ідіот».
І як би не звинувачували Фьодора Міхайловіча у тім, що в нього важкий, нечитабельний синтаксис, якби важко його проза не читалася, я розуміла, що переді мною геніальний роман.
І не тому, що про це розповідали вчителі і підручники, а тому, що тремтіла тілом і душею над драмами князя Мишкіна, над сценами з Рогожиним та Настасєю Філіповною.
...А роман Ігоря Павлюка у мене хтось поцупив посередині читання. І пауза тривала зо два місяці, поки автор не надіслав мені, на моє прохання, електронний варіант тексту.
Подумалося: поганих книг не крадуть.
