У Київ, до українки Анни Горенко
Вiн був i залишається найзагадковiшим поетом свого часу.
Єдине, що можна сказати про нього достеменно: йому аж нiяк не пасує поняття «радянський поет».
Як зазначила українка Анна Горенко (Ахматова), «самої лише анкети було б досить, щоб заарештувати його».
Ось вона, анкета, складена ним власноруч:
«Народився у Варшавi. Єврей. Безпартiйний. Син купця. Судимий».
Вiн народився 1891 року, а в шестирiчному вiцi разом iз батьками переїхав до Петербурга, де за рiк до нового столiття вступив до досить престижного Тенишевського комерцiйного училища, по закiнченнi якого навчався у Францiї, Швейцарiї, Італiї.
Та першi поетичнi спроби юного Мандельштама з’явилися у студентському альманасi саме Тенишiвського училища.
Повернувшись iз Європи, Мандельштам дiзнається, що в Петербурзi засновано лiтературний часопис «Аполлон».
Буваючи в редакцiї все частiше, Мандельштам знайомиться з лiтературним бомондом дореволюцiйного Петербурга — Гумiльовим та Ахматовою, Блоком, Бєлим, Волошиним, Єсенiним, Северянiним, Маяковським, Хлєбнiковим, Ходасевичем...
Звичайно, Осип друкується в «Аполлонi», але з набагато бiльшим задоволенням читає друзям-поетам найбiльш значущi твори того часу: «Пробужденная мысль», «Неумолимые слова», «Нотр-Дам», «Айя София», «Камень», «Утро акмеизма».
До редакцiї часто навiдується гарненька актриса Арбенiна.
Мандельштам починає упадати за нею, та дорогу йому перетинає грiзний суперник — великий i красивий Микола Гумiльов.
Щоправда, в нього є дружина — Ахматова, та вона робить вигляд, нiби нiчого не помiчає. Осип вiдступає.
Революцiю 1917 року Мандельштам сприйняв як особисту трагедiю.
Бiльшовицька влада, яка нищить усi культурнi надбання (у тому числi й лiтературнi), викликає в нього рiшучий протест.
Неприязнь до нової влади загострюється ще бiльше, коли ЧК заарештовує Миколу Гумiльова — як царського офiцера. Вирок не забарився — розстрiл.
Мандельштама вражає те, з якою гордiстю й мужнiстю зустрiв Гумiльов фiнал свого життя.
Осип розшукав чекiстського функцiонера — свiдка подiї, i той розповiв:
«Серпневий свiтанок поставив Миколу Степановича край ями на Ржевському полiгонi пiд Петроградом. Спокiйно викурив цигарку, всмiхався. Шикарно вмер. Навiть на хлопцiв з особливого вiддiлу справив враження. Пусте молодецтво, та все ж мiцний тип. Мало хто так вмирає».
Йому щойно виповнилося 35 рокiв...
У цей час глибоких душевних потрясiнь на життєвому шляху поета опиняється юна Надiя Хазiна.
Мандельштам закохується в неї, розумiючи, що саме вона зцiлить його поранену душу.
Невдовзi вони одружуються.
Принагiдно зазначу, що Надiя Мандельштам крiзь усi жорстокi випробування пронесе суворо забороненi твори чоловiка, зробить їх надбанням сучасного читача.
Двадцятi роки.
У молодого подружжя немає нiчого, так само нiчого немає i в Ленiнградi — анi дров, анi гасу, анi хлiба.
І тодi друг подружжя Анна Андрiївна Ахматова радить їм виїхати в Україну — там завжди легше було прохарчуватися.
Вона дає їм свою київську адресу, пише коротенького листа сусiдам.
І Мандельштами опинаються в будинку №7 по вулицi Мерингiвськiй (нинi вул. Заньковецької).
Буркотливi сусiди без ентузiазму зустрiли подружжя, та все ж потiснилися, зiбрали лiжко, принесли матрац.
А далi було так: Надiя бiгла на Бессарабку, аби вимiняти речi на окраєць хлiба та кiлька картоплин, а Осип залюбки ходив меморiальними мiсцями Києва.
У Києво-Печерськiй лаврi його увагу привернула могила царського прем’єра Петра Столипiна.
Мимоволi виник поетичний образ: Столипiн, який нiколи не визнавав український народ як окремий самобутнiй етнос, свiй останнiй притулок знайшов саме на українськiй землi.
І нiхто з українцiв не чинить наруги над його могилою.
Вiдвiдавши Софiю, знаменитi київськi пагорби, Мандельштам перенiсся уявою в сиву давнину.
Як поет поета вiн зрозумiв Пушкiна, який пiд впливом київських вражень написав «Песнь о вещем Олеге», зрозумiв i Олександра Бородiна, якого древнiй Київ надихнув на музичну епопею «Князь Ігор».
Але ж про скiлькох яскравих постатей можна було б написати ще! Хiба не вартi уваги митця Ярослав Мудрий, княгиня Ольга, Володимир-Хреститель.
Сповнений творчих задумiв, вiн почав проробляти сюжети, писати нариси й чотиривiршi, та несподiвано ввiрвалася бiда: у Надi почалися жорстокi болi в животi.
Старенький лiкар, якого звiдкись привели сусiди, сумно похитав головою: «Без операцiї не обiйтися».
Осип привiз сполотнiлу дружину в хiрургiчну лiкарню, що на бульварi Шевченка, а далi... далi продовжить Анна Ахматова:
«Осип любив Надю неймовiрно, неправдоподiбно. Коли їй рiзали апендикс у Києвi, вiн не виходив iз лiкарнi й весь час жив у комiрчинi разом iз лiкарняним швейцаром. Вiн не вiдпускав Надю вiд себе нi на крок, не дозволяв їй працювати, шалено ревнував, просив її порад у кожному словi у вiршах. Узагалi я нiчого подiбного у своєму життi не бачила».
Без радощiв, як свiдчить та сама Ахматова, Мандельштами залишали Київ.
Невлаштованiсть побуту, вiдсутнiсть хоча б якоїсь роботи змушують Осипа та Надю шукати щастя в Москвi.
Вони приїздять туди ще у 1928 роцi, й одразу неабияка вдача: наприкiнцi року виходить друком пiдсумковий збiрник «Стихотворения», а також прозаїчна повiсть «Египетская марка» — про долю маленької людини у проваллi епох.
Здавалося б, можна радiти, та Мандельштам, географiчно наблизившись до кремлiвської цитаделi, тонким вiдчуттям поета розумiє фальш i нещирiсть бiльшовицької влади.
Вiн бачить, як брутально обдурено народ, який не отримав анi землi, анi заводiв.
Про демократiю забуто, натомiсть у країнi запанував тоталiтарний сурогат, замiшаний на гучнiй агiтпроповськiй фразi й тотальному примусi.
Так званi «iдеали Жовтня», за якi поклали голови мiльйони людей, звелися, по сутi, до приведення до влади невдахи-семiнариста, сина чоботаря з глухого аулу, що загубився в гiрських просторах Грузiї.
Про все це поет iз вражаючою вiдвертiстю пише у вiршованiй «Четвертой прозе», яку закiнчив 1930 року, розумiючи, що цей твiр не надрукують нiколи.
Про «кремлiвського горця»: вiдверто i мужньо
А потiм прийшов рiк 1933-й. Аби заглушити кричущi прорахунки в усiх сферах життя, трубадури бiльшовизму гучно й галасливо вели країну до 16-х роковин Жовтня.
У виступах i в пресi лаяли Троцького, байдуже констатували роль i значення Ленiна, зате нестримно славили й здоровили одну-однiсiньку людину — Йосифа Сталiна.
Йому адресували тисячi листiв, на радiо i зi шпальт преси по-схiдному принизливо його вiтали пiонери, колгоспники, ткалi-ударницi, вiйськовi та робiтники.
Якось Мандельштам розгорнув «Известия», й одразу впало у вiчi:
Я хочу, чтоб к штыку приравняли перо,
С огоньком чтоб и с выделкой стали.
Я хочу, чтоб доклады в Политбюро
Делал товарищ Сталин...
Це — Маяковський. Мандельштам з огидою жбурнув газету й зрозумiв, що через такi панегiрики Сталiну бiдолаха-Маяковський несподiвано для всiх розрахувався з життям.
Йому, Мандельштаму, до вподоби дещо iнше. Вiн витяг iз шухляди адресований йому лист Андрiя Бєлого i прочитав обведенi олiвцем рядки:
«Величезний нiготь розчавлює нас, наче клопiв, iз насолодою клацаючи нашими життями...»
Мандельштаму неважко було зрозумiти Андрiя: осатанiлi чекiсти, виконуючи зрозумiло чиї вказiвки, без упину штампують надуманi справи:
«Промпартiя», «Московський антипартiйний центр», «Шахтинська справа», «Спiлка визволення України» — i клацають, клацають, клацають життями найкращих людей країни.
І раптом Мандельштам запитав себе: «Чого це ви, Осипе Емiлiйовичу, цитуєте наших авторiв, чи не час i вам особисто висловити своє ставлення до «гiрського орла», який хижим соколиним оком вдивляється у домiвки людей, стежить за ними всюди».
Вiн поклав перед собою аркуш паперу i за лiченi хвилини, без якихось зусиль, записав:
Мы живем, под собою не чуя страны,
Наши речи за десять шагов не слышны,
А где хватит на полразговорца,
Там помянут кремлевского горца.
Его толстые пальцы, как черви, жирны,
А слова, как пудовые гири, верны.
Тараканьи смеются усища,
И сияют его голенища.
А вокруг него сброд тонкошеих вождей,
Он играет услугами полулюдей.
Кто мяучит, кто плачет, кто хнычет.
Он их всех поучает и тычет.
Как подкову, кует за указом указ —
Кому в пах, кому в лоб, кому в бровь, кому в глаз.
Что ни казнь у него — то малина.
И широкая грудь осетина.
Вiн не злякався того, що написав, та все ж дружинi епiграму вирiшив не показувати.
Лише на третiй день прочитав їй крамольного вiрша i поклав рукописний варiант.
Жах охопив його помiркованiшу дружину:
«Що ти накоїв, Осипе, — мовила вона i обiйняла чоловiка. — Вони ж розчавлять тебе, згноять по своїх катiвнях».
І все ж найголовнiшого Осип не розповiв навiть дружинi: кiлька примiрникiв вiрша вiн роздав друзям-письменникам — найвiдданiшим, найщирiшим.
У середовищi творчої iнтелiгенцiї вiрш Мандельштама переказували з уст в уста, передавали з рук у руки.
Та одного разу вiн потрапив до брудних рук провокатора.
Цього було досить: у нiч iз 13 на 14 травня 1934 року за вiрш «Мы живем, под собою не чуя страны» Мандельштама було заараштовано.
Його вiрний друг Анна Ахматова згадувала: «Обшук тривав усю нiч. Шукали вiршi. Осипа Емiлiйовича забрали о сьомiй ранку, було зовсiм свiтло. По якомусь часi знову стук, знову обшук. Пастернак, у якого я була того дня, пiшов просити за Мандельштама до «Известий», я — до Єнукiдзе, у Кремлi».
Вiдомий i багатьма дослiдниками пiдтверджений факт телефонного дзвiнка Сталiна Пастернаку.
Вже першi фрази i тон розмови переконали Пастернака у тому, що Сталiн читав вiрша, можливо, й зараз тримає його перед собою.
Із властивою йому загадковiстю Сталiн почав говорити про безвiдповiдальнiсть окремих лiтераторiв, про непродуманiсть i легковажнiсть у доборi тем.
І це при тому, що партiя постiйно дбає про письменникiв, створює їм умови не лише для роботи, а й для змiстовного вiдпочинку.
Повiдомив також, що ЦК ВКП(б) готує рiшення про перейменування Росiйської асоцiацiї пролетарських письменникiв (РАПП) у Спiлку письменникiв СРСР, про що є попередня домовленiсть iз товаришем Горьким.
Начебто щось сказавши, а по сутi звернення — нiчого, Сталiн присунув поближче справу Мандельштама.
Прохання Пастернака, а тим бiльше Ахматової, не мали для нього нiякого значення, але у справi лежало клопотання теоретика Миколи Бухарiна, з яким на той час Сталiн не мiг не рахуватися.
Узявши синiй олiвень, вiн вивiв на шершавому картонi теки: «Ізолювати, але зберегти». І розписався.
«Найгуманнiший у свiтi» радянський суд винiс справдi гуманний, як на тi часи, вирок: Мандельштаму Осипу Емiлiйовичу разом iз дружиною Надiєю Мандельштам обрати мiрою покарання заслання у селище Чердинь-на-Камi Пермської областi.
«Чому ж iз дружиною?!» — мало не вирвалося у Мандельштама, та вiн знову пригадав Андрiя Бєлого:
«Не горилам застосовувати iдеї соцiального ритму й справедливостi. Такi поняття для них — окуляри в руках у мавпи: вона то понюхає їх, то на хвiст наниже».
У безкраїх просторах ГУЛАГу
Прибувши у забутi Богом мiсця, де нiщо не росте i нiщо не родить, Осип iз тривогою вдивлявся у змарнiле й виснажене обличчя дружини.
Справдi, що дав вiн їй, колись вродливiй i нiжнiй жiнцi?
Скiльки рокiв вони разом, а Надя не мала з ним жодного свiтлого дня: поневiряння по комуналках, схожих на сараї, вiдсутнiсть конкретної роботи, вона, бiдолашна, й поїсти не могла досхочу.
А вона ж жiнка i зараз перебуває у розквiтi сил. Їй так пасувала б красива зачiска, нарядна сукня, коштовнi буси — все те, з чого, власне, i складається оспiваний ним свiт жiнки.
Нi, її сподiвання на щастя з ним виявилися примарними, навiть одного свiтлого дня не подарував коханiй вiн, поет-невдаха, гонимий владою, покинутий друзями.
От і сюди, у Камськi пiски, вона, невинна, потрапила через нього.
Нав’язливi думки про дружину поглиблюють його страждання, роблять нестерпним життя.
Пiд час душевної кризи Осип розчиняє вiкно, кидається вниз.
Вiн розбився, але не на смерть — обличчя, тiло, кiнцiвки були суцiльною раною, з якої сочилася кров.
Його поклали в тюремний лазарет, переполоханiй Надi дозволили виконувати функцiї покоївки.
Спроба самогубства, вчинена Мандельштамом, не на жарт налякала начальника ЧердиньЛагу, оперуповноваженого внутрiшнiх вiйськ І. Пєхтєрєва: Мандельштама, як випливало з матерiалiв справи, наказано зберегти.
А як же його, до бiса, зберегти, коли в психiчному розладi вiн здатен вчинити замах на самогубство?
Якщо вiн загине, то вiдповiдати за нього доведеться йому, Пєхтєрєву.
Не роздумуючи довго, Пєхтєрєв пише доповiдну записку зi своїми мiркуваннями i вiдправляє її в безкраї простори ГУЛАГу.
Там теж не хочуть брати вiдповiдальнiсть за життя поета, i керiвництво ГУЛАГу своєю владою (а вона безмежна) дозволяє Мандельштаму О. Е. оселитися у Воронежi.
Адмiнiстративний нагляд у великому мiстi — це все-таки не заслання у глушинi.
І хоча вiдмiчатися в мiлiцiї треба постiйно, атмосфера мiста справляє на Мандельштама позитивне враження.
Вiн живе у робiтничiй слобiдцi, вiдчайдушно жебракує, але має головне — можливiсть писати.
Пiдробляючи важкою фiзичною працею, вiн увесь вiльний час вiддає улюбленiй справi.
У Воронежi з’являються «речi невимовної краси i мiцi», як оцiнила їх Ахматова, вони й склали «Воронежские тетради» (1935—1937 рр.).
Атмосфера оманливої свободи викликає у Мандельштама душевне сум’яття, вiн намагається зрозумiти i прийняти радянську дiйснiсть, що й засвiдчує поема «Станси».
Однак пiдготовлений читач одразу вiдчує езопову мову поеми, зрозумiє iронiю, сарказм, тонкий гумор.
Рiк 1938-й нiчого поганого, здавалося, не вiщував.
Навпаки, за сумлiнну поведiнку у Воронезькому засланнi Мандельштаму дозволили перебратися в Пiдмосков’я.
І хоч бувати у столицi йому суворо заборонено, Москва була десь поруч, вона зiгрiвала його своїм теплом. Щоправда, теплом мачухи.
Раптом Мандельштам збагнув пiдступну хитрiсть влади: у Пiдмосков’ї поселяли опальних воєначальникiв, iнтелiгентiв, революцiонерiв, а через деякий час за кожним iз них приїздила чорна «емка» НКВС, i люди, опозицiйнi режимовi, щезали. Назавжди.
Тож i Мандельштам, опинившись у Пiдмосков’ї, почав iз жертовною готовнiстю чекати розстрiлу, чудово розумiючи, що жорстокий i злопам’ятний правитель нiколи не забуде i не вибачить йому сарказму епiграми.
Пiдводячи риску пiд своїм життям, вiн, як нiколи ранiше, розумiв, що був i залишається лiтератором, адже нiчим iншим, крiм лiтератури у її найвитонченiшому сенсi — поезiї, вiн не займався, i тому погляд Мандельштама все частiше зупиняється на альма-матер великих i малих, визнаних i невизнаних лiтераторiв — Спiлцi письменникiв СРСР.
Шукаючи захисту, вiн на свiй страх i ризик приїздить до Спiлки письменникiв.
І, о диво: секретар Спiлки Володимир Ставський, який ранiше вiдвертався вiд Мандельштама i не пускав на порiг приймальнi, зустрiв його надзвичайно люб’язно, запросив до кабiнету, посадив у зручне крiсло.
Це було щось нове, незбагненне.
Коротко розпитавши про настрiй, про справи, Володимир Петрович витяг iз сейфа i поклав перед Мандельштамом двi путiвки в письменницький Будинок вiдпочинку «Саматиха».
Та ще й на два мiсяцi...
Заклавши руки за спину, Ставський ходив просторим кабiнетом, говорячи про багатство величних тем, що їх дають лiтератору сталiнськi п’ятирiчки.
Та Мандельштам не слухав його: «Два мiсяцi у «Саматисi»... Це ж казка, це зовсiм iнше життя. За годину-двi вiн вручить Надi путiвки у справжнiй рай на землi, i вона вже не пошкодує, що вiддала йому руку i серце...»
Коли очманiлий вiд несподiваного щастя Мандельштам зачинив за собою дверi, Ставський сiв за великий письмовий стiл i красивим рiвним почерком без жодної помилки почав писати... донос на Мандельштама.
До доносу було докладено й речовi докази: рукописнi твори, поема «Четвертая проза», вiрш «Кассандра» та iнша «махровая антисоветчина», як висловився донощик.
НКВС вiдреагував миттєво: 1 травня 1938 року п’ятеро молодикiв ввалилися до його кiмнати в письменницькому Будинку вiдпочинку.
Осип, який уже мав досвiд спiлкування з тюремниками, тримався мужньо. А от Надя... Чутливим жiночим серцем вона вiдчула: це — кiнець, бiльше вона нiколи не побачить чоловiка.
Вона рвонулася до нього, хотiла його обiйняти, впасти на груди й по-жiночому розридатися, та охоронець вiдсторонив її: «Нє положено!».
Отак i стояла, мовчки спостерiгаючи, як чужi люди забирають рiдного чоловiка.
Опинившись на самотi, Надя одразу вiдчула пусте провалля довкола себе.
Впродовж життя, коли Осип був поруч, вона, можливо, й не розумiла, що вiн для неї значить, але тепер, коли його не стало, крик вiдчаю вирвався з глибин її вiрної душi.
Ще не знаючи, в якiй iз численних московських тюрем його ув’язнено, вона пише листа, в якому все: i бiль, i любов, i туга...
«Осю, рiдний далекий друже!
Милий мiй, немає слiв для цього листа, якого ти, можливо, нiколи не прочитаєш. Я пишу його у простiр. Можливо, ти повернешся, а мене вже не буде. Тодi це буде остання пам’ять...
Кожна думка про тебе. Кожна сльоза i кожна посмiшка — тобi. Я благословляю кожний день i кожну годину нашого гiркого життя, мiй друже, мiй супутнику, мiй поводирю...
Життя довге. Як довго й важко гинути одному — однiй. Чи то для нас, нерозлучних, ця доля? Хiба ми — цуценята, дiти, хiба ти — ангел — її заслужив?
Не знаю, чи живий ти. Не знаю, де ти. Чи почуєш ти мене? Чи ти знаєш, як я кохаю? Я не встигла тобi сказати, як я тебе кохаю. Я не встигла сказати й зараз. Я тiльки кажу: тобi, тобi...
Ти завжди зi мною, i я — дика й зла, яка нiколи не вмiла просто заплакати — я плачу, я плачу, я плачу.
Це я — Надя. Де ти?»
Один, лише один лист вiд чоловiка став нагородою Надiї Мандельштам.
Не пiдтвердивши отримання листа вiд неї, Осип Емiлiйович i свою вiдповiдь пише «у простiр», адже зовсiм не впевнений, чи прочитає дружина адресованi їй рядки.
І тому дозволяє собi порозмiрковувати про роль поета та поезiї в умовах жорсткого терору й тотальної цензури.
Справдi, вiн нiкого не вбив i нiчого не вкрав, єдина його «провина» — вiршi.
І саме за це вiн удруге опинився в тюрмi, де на кожному кроцi чатує смерть.
«Якщо за поезiю вбивають, — робить висновок Мандельштам, — значить, їй вiддають належне, значить, вона — сила, вона — влада».
І от що знаменно: люди, якi перебували в ГУЛАГу (а було там мало не пiвкраїни), не бажали смертi вiдважному Осипу Мандельштаму, пiдтримували вогник надiї в серцi його дружини.
Тож прийшло повiдомлення, що бачили її чоловiка в етапi в’язнiв, яких вiправляли на Колиму.
Вiн мав вигляд хворої людини, але тримався гiдно.
Надiйшло й таке повiдомлення: Мандельштама з великою партiєю заарештованих везли на кораблi.
Вiн читав в’язням Петрарку, читав довго. Потiм випростався, пiдняв руку... i впав замертво.
Тiло його, як i прийнято на флотi, було скинуто в океан...
...Вiсiмдесят рокiв тому пострiли гримiли гучнiше оркестрiв, i у величезному хорi, який потужно спiвав славу кремлiвському диригентовi, дисонансом пролунало соло одинака, який не з мечем, а з рукописом у руках виступив проти тиранiї.
Ім’я одинака — Осип Мандельштам. За своє коротке життя вiн пiзнав усього: гноблення влади, зраду друзiв, фiзичнi й моральнi тортури.
Але вiн не втратив властиве великому митцевi почуття гумору й бiблейське всепрощення всiм, хто його знав...
Реквiєм
13 сiчня 1948 року влада органiзувала вбивство видатного дiяча єврейської культури Соломона Мiхоелса, який, за офiцiйною версiєю, «випадково» потрапив пiд колеса вантажiвки.
Прощання з Мiхоелсом було спiшним i нервовим — країна соцiалiзму, що перемiг, злякалася навiть мертвого Мiхоелса, тож органiзатори громадянської панахиди письменники Перец Маркиш, Давид Гофштейн, Лев Квитко з Москви прибули до Києва.
Чому саме до Києва? Бо всi троє любили Україну, народилися тут, а їхнiй «київський трiумвiрат» склав основу «Київського гуртка», в якому всi троє розпочинали творчий шлях у лiтературi.
Була й така суттєва деталь: першим секретарем українського ЦК був Микита Хрущов, який серед кремлiвських костоломiв зажив слави лiберала й до кривавих «витiвок» не вдавався, що дало пiдстави письменнику Льву Квитку заявити, що в Українi «дихалося легше».
І ось Київ, вулиця Ворошилова (нинi Ярославiв Вал), 3, Спiлка письменникiв України.
У просторому залi жодного вiльного мiсця, люди стоять навiть у проходах, у глибинi сцени портрет Мiхоелса в траурному оформленнi.
Вечiр вiдкриває Перец Маркиш:
— Десять днiв тому знищено Соломона Мiхоелса. Десять рокiв тому в сибiрськiй тайзi пiдiбрано мертвим Осипа Мандельштама. Не на вiйнi, не в боротьбi з фашизмом загинули вони. І нам не треба губитися у здогадках, хто ж убив найкращих представникiв нашого народу. За всiх нас вiдповiв Осип Мандельштам: їх убив кремлiвський горець, якого людство прокляне так само, як нинi проклинає Гiтлера...
Зрозумiло, це було виголошено єврейською мовою, адже всюди нишпорили берiївськi агенти — єврейської вони, звичайно, не знали.
Вiд письменникiв-євреїв, що пишуть українською мовою, виступили Леонiд Первомайський (Гуревич), Натан Рибак, Сава Голованiвський, вiд тих, що пишуть єврейською мовою, — Матвiй Талалаєвський, Григорiй Полянкер, Ісаак Кiпнiс, Рiва Балясна.
Коли ж до мiкрофона пiдiйшов класик української лiтератури Максим Рильський, усi мовчки пiдвелися з мiсць.
Максим Тадейович висловив спiвчуття у природнiй для поета лiричнiй формi:
Я до письменницького дому
Вернувшись гостем мовчазним,
Вклоняюсь долевi людському
І всiм могилам дорогим.
Далi заявив езоповою мовою, що не вiрить у випадковiсть загибелi Мiхоелса, яка дуже нагадує сплановане вбивство. Не обiйшов увагою й безстрашного Осипа Мандельштама, iм’я якого, попри заборону та iнспiровану самотину, повернеться до людей:
Нехай не виє самотина,
Як чорний пес за ворiтьми.
Скажи крiзь муку: я людина!
Зрадiй крiзь горе: я з людьми!
І справдi, iмена катiв Осипа Мандельштама викинуто на смiтник iсторiї, а книжки безстрашного поета — з людьми.
