У передмові до книжки Олега Шинкаренка «Кагарлик» (К.: Люта справа, 2014) Михайло Бриних написав:
«Антиутопія — благодатний жанр в українській літературі. Таке в світі правило: найкращі твори на цій грядці проростають у непрості й посушливі роки, а в нашій державі інших часів іще ніколи не було, тож нам і випадає в культурне коритце як не батон «Сонячної машини» Винниченка, то антихристові сухарики Юрія Щербака; або навіть щось делікатне, як «Хронос» Антиповича».
Часи справді антиутопійні. Буквально. З непередбаченою швидкістю опадають закляття комуністичної утопії: стався-таки лєнінопад, вибито ментальний тромб «старший брат», розлазиться на шмаття павутиння «рускава міра».
Навіч спостерігаємо постання «третього фронту, фронту захисту душі країни», — як напрочуд точно визначив сьогоднішній ноосферний тренд Владислав Івченко у саме так названому романі: «Третій фронт» (К.: Темпора, 2016).
Талановиті твори, нинішні й хрестоматійні, стають зброєю цього фронту — хочуть того їхні автори чи ні.
Зброя потрібна різна. Коли М. Бриних називає трикнижжя Ю. Щербака «сухариками» — то не зневажлива оцінка, а тактико-технічна характеристика «Часу смертохристів».
Бо це, в суті справи, — серйозна геополітична аналітика («суха» за своєю природою) у стадії прогностики.
А «делікатність» попереднього роману Т. Антиповича в тому, що цей письменник воліє не користуватися політологічною термінологією та її ж логікою прямої дії.
До нового Антиповичевого роману «Помирана» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016) означення «делікатний» уже геть не тулиться. Рецензентка Наталя Бехта навіть назвала його «імпульсом ненависті» (ЛітАкцент, 09.03.2017).
Що тут скажеш? Ненависть — може, єдина ефективна передумова здолати ракову пухлину.
Українська онкологія — патологічний сусіда-вбивця. Коли його не зненавидіти — жодна медицина не зарадить.
«–Я знищу їх. — Коли я говорив це, мені ставало трохи легше», — сповідується персонаж В. Івченка. Т. Антипович не йде аж так далеко, а проте досить заглиблюється на політкоректні терени. Утім, про яку політкоректність може йтися там, де «народ у нас гордий і тугий на ум, чужих не любе»?
В усіх своїх творах Тарас Антипович описує один і той самий краєвид — «Зона» Тарковського плюс звалище імені Винничука та Садового.
Алюзію можна розширити, як це робить О. Шинкаренко:
«Україна — країна втіленої антиутопії: на півночі у нас гігантський радіоактивний могильник, на півдні — півострів, окупований військами божевільної ядерної держави, на сході — справжній бермудський трикутник, населений нині здебільшого агресивними неадекватними марґіналами» (ЛітАкцент, 26.10.2016).
І в кожній книжці Тарас Антипович відбиває психологічні рефлексії та соціальні реакції мешканців тієї деґрадовано-депресивної ойкумени.
За десять років літературно-польових досліджень утворився такий собі деонтологічний атлас того ментального конденсату.
Ось головні цінності: тотальна безвідповідальність особистості — «свобода не вибирати» («Мізерія», 2007); безумовне улягання «поняттям» паханату — «а єслі всьо віздє — це непорядок!» («Тіло і доля», 2008); цілковите відторгнення Іншого — «все, шо з-за Колючки, — то нам смерть» («Помирана», 2016).
Як було би добре, коли б то — тільки письменницькі фантазії.
Довший час ми й переконували себе: це ж лишень «література».
Аж ось у «Помирані» картинка сфокусувалася до репортажної різкості:
«Знаєте, чого надумали автономіку проголосить? Бо рішили, що Корито весь світ годує. Сортувальна станція тоді ж робила — огого! І надумали наші одділиться, шоб Корито тіки собі оставить. І оджали Корито. Чи то війною, чи хитрістю — я так і не пойняв. А ще спирту цистерну оджали, прямо з рейок зняли і лигали так, шо аж половина виздихала».
Карикатура на Донбас! — заволали толерантники; не всі ж там монстри! Так, не всі — дехто просто «займається хатніми процедурами, ховаючись у ці малі турботи від великих», а переважна частина того психосоціального субстрату«сутуло стовбичить без жодного розуміння свого місця у світі».
Якби ж та пасивна маса не реагувала на російські дріжджі, можна було би надіятися на головлікаря — історичний час, котрий усе зцілює.
Принаймні такі сподівання лунали: «Там люди нічого не хочуть. Лиш би їх ніхто не трогав. Блядь, кому вони треба!» (Остап Дроздов. №1.-Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016).
«Помирана» — це анти- до новітньої утопії. Мовляв, буде Україна квітучою-заможною, — Донбас «сам захоче» жити за таким же образом і подобієм.
Регіональний приклад Північної Кореї для продуцентів цієї утопії — не указ; глобальна ворожість росіян до цивілізації — теж.
А було би прихильникам гіпотетичної «донецької інтеграції» пильніше пригледітися до давно оприлюднених літературних пересторог, у першу чергу до роману Татьяни Толстой «Кись» (Москва: Подкова; Иностранка, 2001).
Вона там свідчить, що мутація сусіднього етносу перейшла дві стадії: Швондєри і Шарікови — «пєрєрождєнци» за її термінологією — уже були не зовсім люди.
А наступні покоління — «голубчікі» — пішли ще далі у готичні роки.
Автобіографія на всіх одна: «Ничего не знаю, ничего не видел. Не слыхал. Не понимаю, не хочу, не мечтал».
Фейс-контроль також дає стандартну картинку: «Идешь по улочке, сразу скажешь: праздник был да веселье: тот на костыликах клякает, у того глаз выбит али мордоворот на сторону съехамши».
Хіба ще не зовсім легально їдять одне одного — інтермедія з теми «Ах зачем, Бенедикт, ты с мого белого тела каклеты ел?» у Толстой епізодична.
А в «Помирані» канібалізм уже стає «зональним» бізнесом.
«Залишки людей», — іменує цей соціо-психічний феномен письменник Олег Жупанський у передмові до ще однієї антиутопії (Сашко Завара. Ката-моргана. — К.: Видавництво Жупанського, 2014).
Чи потягнуться герої Антиповича, Толстой, Плотницького та Захарченка до «оновленої України»?
Владислав Івченко не вірить: «Тільки дурень буде налагоджувати контакт із раковою пухлиною. Розумна ж людина буде лікуватися хіміотерапією та випромінюванням, видаляти вражені органи... Реформувати ракову пухлину неможливо».
Володимир Павлів наполягає: «Краще раз розібратися між собою, аніж завжди брати участь в розборах інших» (У пошуках Галичини. — Л.: Піраміда, 2012). Автор «Помирани» не пропонує висновків — лише екскурсію до краю «ненавистіта страху перед майбутнім».
У новій книжці Тараса Антиповича «настав час, коли життя без зброї годі було собі уявити». Не дай Боже, і це збудеться.
А таки може, коли державці й далі вважатимуть, як гірко значить М. Бриних, що «така уже в літератури функція: промовляти горохом до стіни».
Сучасний литовський філософ Леонідас Донскіс написав книжку про кореляцію між письменницьким «вимислом» та реальними змінами:
«Три видатні автори антиутопій двадцятого століття — Євген Замятін, Олдос Гакслі і Джордж Орвелл... шукають те, що відкрили у своїх працях із соціальної та політичної філософії такі мислителі двадцятого століття, як Ганна Арендт, Сімона Вейл, Льюїс Мамфорд, Ісая Берлін Лешек Коляковскі» (Влада та уява. Студії з питань політики та літератури. — К.: Спадщина, 2012).
Лихо в тому, що оті видатні мислителі аналізували вже реалізовані життям літературні жахи-попередження — бо ними свого часу знехтували політики.
