Галопом по Марокко: чим вражає африканське королівство

— Україна?!! Вау-вау! — експресивно привітався «мій» прикордонник, а потім чесно зізнався, що вперше тримає в руках український паспорт.

 

Начальник зміни, що прибув на допомогу, також, як виявилося, не гортав раніше документ із тризубом. 

 

— Ну був би ти, наприклад, поляком... Прізвище ж то майже польське!..

 

А поляків ми знаємо, їздять вони до нас, — весело посміхався страж кордону, шукаючи у своїх циркулярах правила перетину для українців.

 

Відкривши для себе нову націю, він невдовзі спіткнувся об чергову проблему — місце роботи.

 

«Юкрейн Янг»?! Вері гут! — доброзичливий чоловік у синій уніформі був приємно заскочений, як перекладається назва моєї газети на англійську.

 

І вже сам почав перекладати «Юкрейн Янг» на арабську. Потім — на французьку. Кожен переклад він — почергово (!) — виходив завіряти у начальника зміни.

 

І записував у мою еміграційну карту. 

 

— Супер! — посміхався він, коли черга ззаду вже голосно дихала у мою потилицю. — А зараз напишіть «Юкрейн Янг» мовою оригіналу...

 

І знову транскрипція арабською, потім французькою, — з обов’язковим узго­дженням кожного варіанта у начальника. 

 

Коли я — останній із брюссельського рейсу — виходив із будівлі терміналу, було вже далеко за північ.

 

Мене не дочекався останній шатл, з аеропортівської стоянки вже поїхали майже всі таксі, — а у Фесі зустрічали тільки чорна африканська ніч, багато дрібних зірок, розсипаних у ній, сильний запах прянощів і чогось горілого, як це зазвичай буває на півдні, а також комфортні як для січня +19 за Цельсієм.

 

І лише погодний сервіс на смартфоні показував, що у далекій Україні, про яку тут ніхто нічого не знає, на завтра прогнозується похолодання, сніг і туман.

Стара медина Феса — однієї з п’яти колишніх столиць Марокко, імперського міста, як його тут називають — це вам не старе місто Стамбула! І навіть не центр іранських Язда та Ісфахана.

 

Це галасливий лабіринт із вулиць, вуличок, сходів, прохідних арок і тупиків, точної карти якого не має навіть місцева мерія. Принаймні, так стверджують серйозні путівники.

 

Свій готельчик, розташований, до речі, доволі близько до входу у феську медину, я, наприклад, за чотири дні так і не зумів знайти з першої спроби. А також з другої і третьої... 

 

Але є у Фесі цікаве місце, яке знаходиш одразу. По запаху.

 

Кустарне виробництво із вичинки і фарбування шкіри Шуара — один із головних туристичних атракціонів міста.

 

Технологічному процесу, який тут застосовують, — понад тисячу років. Шкури, які йдуть у виробництво, — тільки з тварин, яких дозволяє споживати Коран.

 

Фарбники — лише натуральні, жодної синтетики! Шафран дає жовте забарвлення, паприка — червоний, м’ята — зелений.

 

Знавці стверджують, що подібним чином оброблена шкіра є значно м’якшою, еластичнішою, довговічнішою... Може, і так, але ціна на готові вироби, що продають на вході до тераси, є дуже високою. Навіть iз торгом і навіть у порівнянні з Європою. 

 

Бувалі радять: збираючись на Шуару, обов’язково купіть пучок м’яти! М’яту щільно прикладаємо до носа, — інакше будуть проблеми.

 

Один пучок — один дирхам (2,60 грн.).

 

Я взагалі не гидливий, бачив різне, але порадою скористався. І дуже був цьому радий!

 

За чанами, розміщеними у закритому дворі, в яких майже без спецодягу працювали, переміщуючи барвники і занурюючи туди шкури, я дивився через зелене листя м’яти.

 

Кажуть, що з часом до запаху звикаєш. Можливо. Але для цього треба дуже багато часу!

Один із найоригінальніших музеїв Мекнеса — ще однієї імперської столиці Марокко — підземна тюрма для християн.

 

Ціле підземне місто — розмірами 7х7 кілометрів — спроектував для своїх полонених одновірців португальський архітектор Кара. Який також був тут у полоні...

 

Кажуть, у цих підземних казематах могли розміститися 40 тис. бранців.

 

Скільки їх тут було насправді, дані різняться. Європейські джерела ствер­джують, що не менше 25 тисяч, а арабські — не більше 1,5 тис. 

 

Потрапляли у Мекнес «завдяки» піратам: у XVIII столітті біля марокканського узбережжя бал правили корсари і легко брали на абордаж вантажні та пасажирські судна.

 

Кораблі із «веселим Роджером» привозили полонених на свою базу у Сале, звідки вже суходолом їх везли до столиці.

 

Християнські бранці були просто «обмінним фондом» для обмiну на ув’язнених у європейських тюрмах підданих султана Мулая Ісмаїла, а також джерелом непоганих прибутків. 

 

Процес отримання викупу Мулай Ісмаїл курував особисто. І діяв доволі оригінально: зал прийому офіційних делегацій султан збудував просто над вентиляційними решітками підземної в’язниці.

 

І під час світських бесід з іноземними послами, пропонував їм подивитися, у яких важких умовах перебувають їхні співвітчизники.

 

Кажуть, цей психологічний прийом чудово стимулював процес передачі грошей. 

 

Павільйон до сьогоднішнього дня не зберігся: його зруйнував землетрус, відновили лише невеличку частину колись розкішних хоромів. А от вентиляційні решітки, через які свого часу доносився нагору стогін бранців, — як нові... За невеличку плату можна спуститися вниз, у похмурі приміщення і зрозуміти, що до нашого часу дійшов лише невеличкий фрагмент підземної споруди. 

Сто дев’яносто кілометрів від Мекнеса на північ рейсовий автобус проїздить за півдня.

 

Гірські серпантини, маленька швидкість і постійні «газ-гальмо» у виконанні місцевого водія роблять дорогу ще важчою.

 

Але Шефшауен — знамените «блакитне місто» — робить ці незручності цілком виправданими.

 

Романтичнішого міста важко знайти не лише у Марокко! 

 

Джерела стверджують, що своїм дивним виглядом Шефшауен, або просто Шавен, що кардинально не схожий на сусідні міста, зобов’язаний андалузьким євреям.

 

У 15 столітті їх вигнали з Іспанії, і значна частина цих людей вирішила осісти у марокканських горах. Відповідно до біблійських писань, сині і блакитні відтінки мали символізувати молитовне покривало —  талес — і нагадувати про Бога.

 

Потім євреї пішли, а традиція залишилася.

 

Цікаво, що Шефшауен вважався священним містом і тривалий час був закритий для іноземців: до XIX століття тут побувало всього лише троє чужинців.

 

Але живими звідси вийшли двоє... Зате сьогодні! Рейсові і туристичні автобуси прибувають один за одним, і вже під обід кількість туристів значно перевищує чисельність корінних мешканців.

 

Кажуть, саме з цієї причини — аби не обмілів туристичний потік — мешканці Шавена так старанно дотримуються традиції про синій колір. 

 

Замість французької мови на вулицях, як на решті території країни, звучить іспанська: тривалий час регіон був під протекторатом своєї північної сусідки.

 

Серед назв готелів — «Кордоба», «Севілья». Медина Шефшауена — надзвичайно чиста і не схожа на типові марокканські середмістя.

 

Свого часу місто навіть отримало премію за санітарний стан. 

 

А ще Шавен вважають столицею марокканського гашишу завдяки потужним плантаціям канабісу поблизу міста.

 

Місцеві пацанята починають пропонувати драгс, як тільки ти виходиш за старі фортечні стіни.

 

Досвідченіші спритники пропонують у комплекті ще й продукцію місцевих винокурень. Аби точно вставило! 

 

Хоча місто вражає і без штучних подразників: різні відтінки блакитного змінюють насиченість ближче до вечора, а, скажімо, з настанням сутінків Шавен стає взагалі неймовірно загадковим: вузенькі вулиці, будинки-кубики, сходи шириною на півстопи і випадкові перехожі, що несподівано з’являються під ліхтарями і так само зникають у бокових переходах — у марокканському варіанті традиційних арабських джелябій: одязі на кшталт халата з гостроконечним капюшоном...

 

Чи вранці, коли пусті блакитно-сині вулиці заповнюють вальяжні коти, яких змінюють школярі, що йдуть на заняття, потім — господарки, які масово вивішують свіжовипрану білизну і зрештою, на авансцену виходять власники сувенірних магазинів, що чекають на чергову порцію туристів. 

Океанська Ес-Сувейра — місто унікальне навіть для Марокко.

 

Спочатку, тільки під’їжджаючи, ти бачиш перед собою типовий сучасний середземноморський курорт: з широкою набережною, готелями і такими ж європейськими кафе.

 

А далі, у напрямку форту, картинка рвучко змінюється... Перед тобою постає історія, що збереглася практично у первісному вигляді.

 

Мешканці Ес-Сувейри не стали розбирати старі фортечні стіни і будувати на цьому місці променади, як це зробили у Європі, відтак, cтаре місто тут чи не єдине, яке розташоване біля моря, але не має виходу до води.

 

Те, що поряд океан, тут відчуваєш за запахом, шумом хвиль і криками чайок: великих, вгодованих, розміром у дві курки кожна.

 

А от побачити хвилі Атлантичного океану — зась! Аби вийти до них, треба пройти дві пари воріт — і лише тоді опиняєшся у районі старого порту. 

 

Зате на пляж сюди приходять верблюди. Не скажу, що зовсім вже дикі, але колорит при цьому відчувається.

 

Ес-Сувейра, яка нині слугує хорошою альтернативою «пакетному» Агадіру, відкрили для себе європейці у 60-тi роки минулого століття.

 

Це були переважно хіпі та шанувальники теорії і практики «вільного кохання», що збудували собі колонію поблизу міста.

 

Одним із фанатів міста став рок-кумир свого часу Джіммі Хендрікс. Номер у його ріаді, де Хендрікс курив наркотики і пив міцну інжирну горілку, нині слугує місцем паломництва його фанатів. І одним із визначних місць Ес-Сувейри. 

 

Із вільним коханням уже за кілька років радикально «розібралися» місцеві мешканці, що сповідували дещо іншу філософію буття, і тоді до міста прийшли художники, а легкий присмак чогось забороненого залишився у цих стінах досі.

 

Наприклад, в Ес-Сувейрі ти легко, навіть не особливо напружуючись, знаходиш кафе, де можна придбати пиво!.. 

 

Але, як на мене, візитною карткою місцевої медини є численні пекарні, що розпочинають торгівлю одразу після сходу сонця.

 

Запах свіжого хліба перебиває тут все: і океан, і прянощі із ринку. Свіжоспечені коржі можна банально купити додому, але краще з’їсти їх просто тут, на старому, розхитаному і не дуже чистому столику, по сусідству з місцевими мешканцями, які відтворюють цей харчовий ритуал щодня.

 

Корж розрізають на маленькі шматки, густо поливають медом і пропонують м’ятний чай «мінці» — культовий напій, без якого у Марокко не відбувається нічого, ні сніданку, ні зустрічі, ні відпочинку, ні задушевної розмови.

 

Їдять руками, вмокаючи хліб у мед, а потім роблячи ковток гарячого напою і спостерігаючи при цьому, як повільно прокидається місто.

 

А ранкову прохолоду, від якої так добре рятує м’ятний чай, різко змінює спека. Від якої також чудово допомагає «мінці».  

Марракеш — одну з найяскравіших екс-столиць Марокко — я навмисне залишив на кінець поїздки. І зовсім не тому, що звідти був найдешевший рейс до Брюсселя.

 

А тому, що місто вважається одним із найцікавіших, найбагатших і найпафосніших, за місцевими мірками. Тут — одна з найбільших і найзаплутаніших медин у цілому Марокко, чудово збережений одноповерховий палац Бахія, у 150 кімнатах якого жив і розважався з наложницями чорношкірий візир Сіді Муса.

 

Також унікальна усипальня династії Саадитів із 15 століття, що її на кілька століть замурували височенними суцільними стінами і яку випадково виявили французькі льотчики у 1917 році, — коли їх країна отримала протекторат над Марокко і пілотам доручили вивчити територію.

 

Квартали нового міста, збудовані французами, сади Можереля, а також одні з найнахабніших хелпнерів (місцеві мешканці, які допомагають туристам за гроші. — Авт.) , що за послугу «знайти готель» у медині вимагають п’ять доларів, — рівно удесятеро більше, ніж їх «колеги» у нині провінційних Фесі і Мекнесі. 

 

Центр життя Марракеша — площа Джема-аль-Фна. Колись тут рубали голови у злочинців і виставляли тут же, на дерев’яних палях, оброблені у солі, щоби довго не псувалися.

 

А нині тут заведено зустрічати захід сонця у численних кафе з терасами.

 

Так Джема стає амфітеатром, а сонце сідає прямо за мінаретом мечеті Кутубія — з нібито золотими кулями нагорі. Багато століть заздрісні сусіди маракешців вважали, що ці кулі справді виготовлені із благородного металу, і тому так активно намагалися захопити місто.

 

Потім виявилося: нічого подібного, звичайний піар, матеріал — тривіальна позолочена мідь.

 

Але імідж було створено, і нині, аби подивитися, як переливаються у кулях Кутубії промені вечірнього сонця, туристи платять шалені гроші за банальний м’ятний чай, а потім спускаються вниз, сідають за довжелезні лавки попри сотні кафе, де продають все, що знає і вміє марокканська кухня, — і вливають у себе цю харчову екзотику, густо приправлену народними танцями, виступами дресированих кобр і шоу шаблековтачів.

 

Найбільший плюс Марракеша — його блиск, мінус — надмірна туристичність. Свого роду «ма­рокканська Венеція» — не через велику кількість мостів, а через наплив тисяч туристів і нестрим­не бажання місцевих мати з них зиск усіма умовно чесними шляхами — залишила враження гігантського цілодобового ка­лейдоскопа, де середньовічні, ідеально збережені, стіни чергуються із палацами із «1000 і однієї ночі», а вулички у напрямку до Джеми-аль-Фни нагадують людські мурашники, які завмирають лише рано-вранці. 

 

— Ви бачите, це — пальмова алея, так? — показував дорогою в аеропорт таксист. — Багато пальм, так?  

 

— Та ніби пальми, — сухо відповів я, перераховуючи останні дірхами у гаманці.

 

— А ось ця велика! Пальма? — провадив далі він. 

 

— Та пальма же ж! — я почав знаходити у цьому діалозі елементи абсурду.

 

— А ось і ні! Це пластик! Вишка сотового оператора! — він голосно, але дружелюбно сміявся і від цього майже не керував машиною. — Технології, містер, технології!!!

 

Уже в аеропорту він не менш дружелюбно спробував обдурити мене на п’ять доларів, але я вже був навчений і вирішив, що буде краще витратити цю невеличку суму в дьюті-фрі.

 

За хвилину галасливе, самобутнє, ні на що не схоже і дуже тепле Марокко залишилося перед входом до терміналу.

 

Для мене воно стало країною, де народний одяг носять для зручності, а не для туристів, де вiслючками найзручніше підвозити товар у мединах: колись мішки, а зараз — ящики з «кока-колою», де інтернет — 4G, де у громадських автобусах може не бути всіх вікон, але буде вайфай-роутер, де в поїздах перед відправленням вмикають «космічну» музику, а у «гранд таксі» тобі пропонують краще місце — спереду біля водія, де зустрічна перехожа може піти у протилежному напрямку хвилин так п’ятнадцять, аби показати тобі коротшу дорогу до вокзалу, де майже не буває наших земляків, але чи не кожен співрозмовник знає, що столиця України — Київ. 

 

Ріади і медини Марокко