Головну літературну премію своєї країни польська письменниця Ольга Токарчук дістала 2009-го за дванадцяту книжку — роман «Бігуни».
Два роки потому з’явився український переклад (Х.: Фоліо) й відбулася — чого вже давно не траплялося — літературознавча конференція з приводу сучасного твору.
Там пролунало цікаве спостереження критика Пшемислава Чаплінського: «Серед її доробку немає масової літератури, але серед її читачів чимало таких, які рідко читають щось, окрім газети» (ЛітАкцент, 28. 09. 2009).
Власне, цим парадоксом окреслено формат письма О. Токарчук: проза для кліп-свідомості.
Можливо, кліп-свідомість, про яку пишуть філософи, і має ознаку інфекційної пандемії, що розігналася з розвитком комунікаційних технологій.
А може, мозаїчний спосіб мислення є ознакою людського виду взагалі — просто кращі з гомосапієнсів, письменники, довго морочили нам голови, заступаючи у своїх творах звичний калейдоскоп фактів конспірологічною логікою подій.
Ольга Токарчук пристає на обидва варіанти: нехай людське світосприйняття справді клаптикове, але його таки можна заточити до причинно-наслідкової спостережливості.
Принаймні ставить перед собою таке завдання:
«Бачити фрагментований, розірваний світ — інакшого не буває... Шукати слів, примірювати їх, мов черевичок, що чудесним робом перетворює попелюшку на принцесу. Пересувати слова, ніби жетони, що ними роблять ставки в рулетці. Може, цього разу все вдасться? Може, виграю?» («Бігуни»).
Це й письменницька мета, й бізнесова стратеґія. «Ольга Токарчук — психолог, який знається на горизонті очікування нинішньої публіки», — зазначає на сайті журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський, а тому — «орієнтована на ринкові умови, на швидке споживання книжкової їжі».
Найшвидше, як відомо, розходяться гарячі пиріжки — начинені побутовими дрібницями інфо-кліпи.
Раніше продаж здійснювався переважно через телевізор, книжки ж за інерцією начинялися лінійним сюжетом. О. Токарчук зважилася на літературну революцію — надати художньому твору телевізійної естетики.
У Польщі спробу оцінили присудженням топ-премії — «Ніке»; реактивні німецькі видавці швидко переклали «Бігунів» й у тамтешніх газетах скрушно зітхали: нам би такий твір!
Та раптом критик-авторитет М. Райх-Раніцький — «Папа Римський німецької літератури» — прорік, не вдаючися, мов сфінкс, до коментарів, загадкову фразу: це крок літератури назад.
Можна припустити, що досвідчений аналітик мав на увазі не так конкретний текст, як саму ідею змагатися з телевізійною реальністю.
Подібно оцінювали і з’яву творів Томаса Вульфа та Нормана Мейлера п’ятдесят років тому: започаткований тими яскравими книжками «новий документалізм» лишився ознакою тільки їхньої сміливості. Схоже, епігони Ольги Токарчук — так само приречені.
Телевізійна сюжетика стоїть на трьох китах: страх, розчуленння, екзотика. О. Токарчук зробила виграшну ставку на останнє. Інструментом видобування екзотики є подорож.
За формою «Бігуни» — дорожні нотатки. Але не прямі, а ніби відбиті в анфіладі дзеркал-спогадів.
І спогадів формально не авторських, а різних персонажів, сучасних та проминулих.
Та всі разом ті скалки подорожніх вражень, щоденникові нотатки авторки-мандрівниці зрештою збігаються — як в отій разливій кіно-метафорі, коли розплавлений вогнем до живосрібних плям Термінатор починає збиратися у традиційну форму.
Та й сама подорож у «Бігунах» мало нагадує туристичні рефлексії — авторку цікавить не місцина, а пригоди людського духу в нових декораціях.
Приблизно, як в Ю. Андруховича: «Якщо в певному місті з тобою нічого не трапляється, то можна хоча б відвідувати музеї» (Лексикон інтимних міст. — К.: Майстер книг; MeridianCzernowitz, 2011). Географічна точка для Ольги Токарчук — за всієї уваги до екзотики — лише умовність, щось на кшталт шахової клітинки.
Тому для неї «карта цікавіша, ніж територія», — як підкреслює дуже подібний їй Мішель Уельбек (Карта і територія. — Х.: Фоліо, 2012).
І так у Токарчук завжди і всюди; вже у давньому зоряному «Правіку» вона декларує:«Щоб увійти в світ духу, потрібна карта» (Правік та інші часи. — Л.: Кальварія, 2004).
А у «Бігунах» читаємо: «Ніщо так не лікує від меланхолії, як розглядання мап».
Хоча письменниця й декларує, що «моя енергія виникає з руху — з похитування автобусів, гуркоту літаків, гойдання поромів і потягів; я зручна, компактна й добре спакована», — її робочим місцем є письмовий стіл. А отже — карта.
Але відбиває вона таки реальні подорожні враження персонажів, які збагнули, що «зміна шляхетніша за нерух». Причому зміни — самодостатні, бо безцільні.
Як зауважує перекладач «Бігунів» Остап Сливинський, «саме ця опозиція — між мандрівкою як маятниковим рухом, «прогнозованою пригодою», що передбачає ціль і повернення, та мандрівкою як виходом у непередбачуване, коли важливий процес, перебування у русі, випробування випадковістю, коли існує ризик неповернення, — покладена в основу роману... Нестабільний рух без мети й передбачуваного кінця».
Це також наскрізна фішка О. Токарчук — протиставлення «дороги, що вибігає поза кадр, поза світ», комфортному туризму.
В романі «Останні історії» (перший переклад на східну слов’янську мову — журнал «Иностранная литература», 2006, №8) симпатії однозначні: «Что может быть хуже этих осёдлых ленивых племён, которые время от времени снимаются с места, подменяя путешествие туризмом, которые волокут за собой дом, вросший в их тела и мозги, символически свёрнутый до размеров багажа».
Серединою 1950-х конфлікт між інтуїтивним і плановим рухом талановито зафіксував норвезький письменник Юхан Борґен — майже в тих самих виразах:
«Кресла и шкафы, ковры и безделушки, предметы искусства и туалета — звенья тяжёлой цепи, приковывающей человека к месту» (Декабрьское солнце. — Москва: Известия, 1983).
За півстоліття польська письменниця зробила цю тему головною:
«Чужеземцы, путешественники, скитальцы всегда имеют преимущество, поскольку не привязываются ни к одному месту, а стало быть, не сдаются в плен... Её дом — дорога, она живёт в пути. А путь — не линия, соединяющая две точки в пространстве, — это иное измерение, особое состояние».
А в «Бігунах» навіть винайшла інструмент діагностики тих наднормальних станів — «топографічний психоаналіз».
Класичний психоаналіз схожий на середньовічний екзорцизм. А диявол, як знати, — у дрібницях. «Или покончить с мелочами. Или с самим собой», — виписав жорсткийрецепт Ю. Борґен.
Натомість О. Токарчук пропонує не змагатися зі світобудовою, де «існують лише миті, окрушини, випадкові конфігурації, котрі, проіснувавши частку секунди, одразу ж розпадаються», а очолити бенкет, перетворити дрібниці коли не на підлеглих, то бодай на спільників.
Для початку слід укласти кадастр «королівства деталей, космосу подробиць, точок і ліній, які вкладаються у форми». Звітами про ці польові дослідження і є «подорожні» романи Ольги Токарчук.
Укладанням реєстрів переймається чимало сучасних літераторів.
Ось італієць Умберто Еко:«Перелік-бо сам по собі незрівнянна річ, спроможна народити подиву гідні гіпотези» (Ім’я рози. — Х.: Фоліо, 2013).
Тут — українець Тарас Прохасько: «Найкращий спосіб мати — могти оповісти, хто оповідає, той має» (Непрості. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002).
Онде — австрієць Даніель Кельман: «Хто далеко їде, багато всього дізнається. Дещо й про самого себе» (Обмірювання світу. — Л.: Піраміда, 2013).
І то не колекціонерська пристрасть, а терапевтична місія.
«Кто не замечает деталей, тот ничего не знает. А кто ничего не знает, тот невольно становится жестоким», — зазначає Ольга Токарчук в «Останніх історіях».
«Мира слишком много, — зітхає вона в тому ж романі й робить технологічне відкриття — Знаешь, в чём заключается магия?. . В назывании увиденного».
А вже у «Бігунах» окреслює аґресивну стратеґію пізнання: «Завойовувати й давати назви».
Але навіщо це реформаторство — переназивання та реметафоризація? Бо у словах застигає чужий попередній досвід, коди доступу якого з часом губляться.
Та й від початку все було не так просто, адже «Бог пише лівою рукою й дзеркальним письмом». А мета подорожі — відкриття невідомого у собі, що завжди йде у комплекті з індивідуальним спростуванням різноманітної класики.
«Тогда эти слова были молодые, свежие, как упругие, сочные побеги, никто не знал, что из них вырастет... Теперь это звучит по-другому», — констатує труднощі перекладу з минувшини ОльгаТокарчук («Останні історії»).
Тарас Прохасько категоричніший: більшість назв-понять, що дісталися нам у спадок, — «незаконні сполучення... про які просто неможливо подумати через риторичні перешкоди» (Лексикон таємних знань. — Л.: Кальварія, 2003).
Відтак, Юхан Борґен міг би відрецензувати «Бігунів» ось як: подорож«сквозь пласты чего-то недопонятого... при обстоятельствах столь случайных, что в них отразилась жизнь».
Сама ж О. Токарчук зізнається у намаганні«зглибити істину. Прошити світ зором, наче рентгеном, і побачити скелет порожнечі».
Загадковий скелет порожнечі — це Час. А людина — «лише механізм, щось на кшталт годинника».
Найкоротша ознака художнього ексклюзиву Ольги Токарчук — ігри з Часом. «Бігуни» — багаторівневий квест: реальна мандрівка, блукання картою і нарешті — «дозволити собі наснитися, ось навіщо потрібні подорожі».
Сон як можливість вийти за межі часу:«Той, хто спить і втрачає відчуття місця, в якому перебуває, миттю втрачає й відчуття часу».
І тоді, як писав раніше Ю. Борґен, «каждое пережитое мгновение представляет собой отдельный замкнутый мир, существующий сам по себе и не имеющий ни причин, ни следствий» (Маленький лорд. Тёмные источники. Теперь ему не уйти. — Москва: Прогресс, 1979).
Трилогія норвезького автора трагічна, головному персонажеві «удавалось только хотеть». Персонажі польської письменниці насмілюються здійснювати бажання. Вони пускаються у мандри.
Шукають за місцем, що є паузою в часі. Аж поки стають «упевнені у собі, ніби жили уві сні».
Щось подібне, хіба простіше, висловила українська письменниця Леся Воронина: «В мандрівках ми молодшаємо. Бо подорож — це можливість втекти від плинності часу» (Тетяна Терен. RECвізити.
Антологія письменницьких голосів. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015). Тож біг у трактуванні Ольги Токарчук — цілком оздоровчий. І навіть — казково-ефективний.
