Той, хто вивiв землян за межi Землi: яким був геніальний Сергій Корольов

У серединi шiстдесятих рокiв я працював кореспондентом республiканської молодiжної газети «Комсомольское знамя».

 

14 сiчня 1966 року, згiдно з редакцiйним графiком, менi випало бути черговим по номеру.

 

О 22.30, згiдно з тим-таки графiком, я мав пiдписати завтрашнiй номер газети, аж раптом надiйшло повiдомлення РАТАУ: номер не пiдписувати, очiкується червоний спецматерiал вiд ТАРС.

 

Червоний — означає урядовий, а отже, щось на першiй шпальтi доведеться перебирати, а це означає, що всю нiч треба сидiти в друкарнi, читати й перечитувати урядовий матерiал, аби, не доведи Боже, не ввiрвалася помилка — граматична, а то й гiрше — змiстовна.

 

Близько дванадцятої редакцiйний телетайп простукав повiдомлення вiд найвищого керiвництва СРСР про смерть головного конструктора космiчних апаратiв, двiчi Героя соцiалiстичної працi академiка Сергiя Павловича Корольова.

 

І ми, тi, хто був того вечора в друкарнi, першими довiдалися про того, хто вiд запускiв перших супутникiв Землi й до польотiв перших космонавтiв ховався пiд гордим, але засекреченим iм’ям головного конструктора.

 

Нижче урядового некролога йшла коротка бiографiя академiка, з якої мало що можна було зрозумiти.

 

З цього не варто було дивуватися: за тих часiв усе, що стосувалося вiйськово-промислового комплексу i ракетно-космiчної галузi, було наглухо засекречено: заводи iменували «поштовими скриньками», конструкторськi бюро (КБ) закодовували п’ятизначними цифрами або нейтральними назвами — «Пiвденне», «Фотон», «Квазар», а про людей, якi там працювали, взагалi нiчого не було чути.

 

Тому й вийшла така куценька бiографiя в такої неординарної людини, як головний конструктор космiчних апаратiв.

 

Єдине, що впадало у вiчi, бо не несло жодних секретiв, оце коротке речення: «У 1924-1926 рр. тов. Корольов С. П. навчався у Київському полiтехнiчному iнститутi».

 

Несподiване вiдкриття того, що така людина навчалася в Києвi й має, очевидно, українське корiння, лишило мене спокою, одразу виникло бажання написати про це.

 

Але спершу треба було зiбрати матерiал, i я прямую до Київського полiтехнiчного iнституту.

 

Розшукав архiв, заповнив формуляр, i тим не на жарт налякав працiвникiв архiву:

 

«Данi про особу, яка вас цiкавить, зберiгаються у спецiальному сховищi — спецхранi. І майте на увазi: анi ректор, анi мiнiстр не змусять нас витягти звiдти жодної одиницi зберiгання».

 

У мене опустилися руки, аж раптом iнша жiнка з архiву каже: «Тут уже приходив лiтнiй чоловiк, вiдрекомендувався однокурсником академiка Корольова. Зв’яжiться з ним, може, вiн чимось допоможе».

 

І замiсть даних про студента Сергiя Корольова отримую данi про нiбито його однокурсника Леопольда Ковача.

 

Вiн радо зустрiв мене, i вже початок розмови розвiяв усi сумнiви щодо того, чи навчався вiн разом iз Корольовим:

 

«У класних журналах Сергiй iшов одразу за мною. Взагалi у нас була дуже потужна лiтера «К» — Карацуба, Ковач, Корольов, Красовський... Карацуба згодом став визначним конструктором безмоторних лiтакiв (планерiв), Корольов — головним конструктором космiчної технiки, Красовський — маршалом авiацiї. Чого не скажу про себе: все життя пропрацював iнженером-механiком на заводi «Будшляхмаш» у Києвi, звiдти вийшов на пенсiю».

 

— Назвiть, будь ласка, викладачiв, якi навчали Сергiя Корольова.

 

— Душа Сергiя тяжiла не до догматикiв, якi формально начитували свої предмети, набагато привабливiшими виглядали справжнi майстри вузiвської педагогiки — талановитi, блискучi ерудити, подвижники своєї справи, до того ж шанувальники тонкого гумору. Саме такими були викладачi кафедри електроустаткування промислових пiдприємств Вiктор Леонтiйович Іносов та Леонiд Олександрович Радченко. Обожнював Сергiй i тодiшнього ректора Вiкторiана Флорiановича Боброва, а коли той не спромiгся вiдкрити в КПІ авiацiйне вiддiлення, розчарований Сергiй рiзко змiнив своє ставлення до нього.

 

— Чи не тому Сергiй провчився в КПІ лише два роки?

 

— Так, саме тому, адже, вступаючи на механiчний факультет, Сергiй був упевнений у тому, що за два роки, як i обiцяли, вiдкриють авiацiйне вiддiлення. Але цього не сталося, i Сергiй перевiвся на вечiрнє вiддiлення МВТУ iм. Баумана в Москвi. Паралельно закiнчив школу льотчикiв-планеристiв i вже тодi зажив слави здiбного авiаконструктора.

 

— А як вiн прийшов до космiчної технiки?

 

— Ще навчаючись у КПІ, Сергiй створив планер СК-3, у МВТУ — двомiсний лiтак СК-4 (СК, зрозумiло, Сергiй Корольов), його роботи привернули увагу авiаконструктора Андрiя Туполєва, але поворотним у космiчнiй бiографiї Сергiя став рiк 1931-й, коли вiдбулася його зустрiч з ентузiастом розробки ракетних двигунiв Фрiдрiхом Цандером.

 

Удвох iз Сергiєм вони створюють громадську органiзацiю — Групу вивчення реактивного руху, яка вже через рiк стала державною науково-конструкторською лабораторiєю з розробки ракетних лiтальних апаратiв.

 

Коли ми прощалися, однокурсник Корольова сказав: «У Києвi, на вулицi Костьольнiй, живе тьотя Люба — молодша сестра матерi Сергiя. Раджу вам побувати i в неї, почуєте багато цiкавого».

Любов Миколаївна Москаленко ще не вiдiйшла вiд сумної звiстки, яка буквально приголомшила її, i тому була рада нагодi розповiсти про племiнника, тим паче що власних дiтей вона не мала:

 

«Коли Серьожа жив у мене, в Києвi було неспокiйно — вечорами та вночi чулися пострiли, лунали зойки про допомогу. Я вам не можу передати, як ми з чоловiком хвилювалися за нього. А вiн нiби й не чув тих пострiлiв — весь у книжках, розрахунках, кресленнях...

 

У мiстi сутужно було з усiм, хлiб, дрова, гас, навiть сiль i сiрники — все треба було дiставати. І знаєте, вiд чого вiн нiяковiв? Йому незручно було їсти наше, вiн до цього не звик i буквально страждав. Але вихiд було знайдено: вiн влаштувався в друкарню, зранку розносив газети по мiсту i так заробляв вiсiм карбованцiв. На харчi вистачало.

 

— Що найбiльше запам’я­талося вам iз тих часiв, коли Сергiй жив у вас?

 

— Якраз навпроти заводу «Бiльшовик», там, де зараз комбiнат преси, у двадцятих роках розташовувалося льотне поле Товариства авiацiї та повiтроплавання. Одного разу Сергiй буквально влетiв у дiм, вiн весь iскрився радiстю: «Тьотю, дядю, я сьогоднi пiднiмаю в повiтря планер, який побудував власними руками. Ходiмте зi мною, вам буде цiкаво...»

 

Двi години вiз нас трамвай за межi мiста. Дiсталися льотного поля, а людей там — сила-силенна. Аж от i Сергiй з’являється в оточеннi молодi, займає мiсце в кабiнi. Хлопцi притримують хвiст планера, розтягують амортизатори. І раптом команда: «Пiшов!»

 

Тiєї ж митi планер слухняно вiдiрвався вiд землi. І тут же всi, хто був на льотному полi, привiтно замахали руками, а потiм почали бiгти за планером. Усi щось вигукували, розмахували прапорцями, та Сергiй не помiчав цього, вiн набирав висоту...

 

Розповiдей Любовi Миколаївни та Леопольда Вiкентiйовича було досить, аби вiдтворити київський (а якщо ширше — український) перiод життя нашого славетного земляка: документальний нарис «Сергей Королев: от Києва до Байконура» був надрукований у газетi «Комсомольское знамя», а в українському варiантi побачив свiт у газетi «Вечiрнiй Київ», яка тодi виходила мало не мiльйонним тиражем i мала величезний вплив на киян.

 

Журналiст не письменник, вiн не вiльний у доборi тем: треба писати про те, що «забито» у планах вiддiлу та редакцiї, виконувати доручення керiвництва тощо.

 

І я писав про здобутки хлiборобiв, рекорди металургiв i шахтарiв, i поступово тема Сергiя Корольова вiдiйшла на заднiй план.

Аж раптом — запрошення на колегiю управлiння культури Київського мiськвиконкому, яке здивувало мене, адже про проблеми культури я не писав.

 

Та все ж пiшов i не пошкодував: побачив багато знаних у Києвi та в Українi письменникiв, художникiв, композиторiв, акторiв, науковцiв.

 

Вiдкрив колегiю начальник управлiння культури Володимир Валер’янович Бiлоус:

 

«Щойно вийшла постанова уряду про увiчнення пам’ятi академiка Корольова в Києвi, зокрема його iм’я присвоєно заводу «Радiоприлад», великому проспекту на Микiльськiй Борщагiвцi.

 

У розвиток цiєї постанови управлiння культури, враховуючи публiкацiї в пресi (подивився в мiй бiк) i побажання киян, вийшло з пропозицiєю про встановлення меморiальної дошки на головному корпусi Київського полiтехнiчного iнституту, де починав свiй шлях академiк Корольов».

 

Цю пропозицiю ухвалили навiть без обговорення: заступник Бiлоуса Алла Олександрiвна Леонова пiднесла кожному протокол засiдання колегiї, всi розписалися. Невдовзi скульптор Кузнецов та архiтектор Гнєздiлов отримали завдання i стали до роботи.

 

Вiдкривали дошку, як i годиться, на День космонавтики — 12 квiтня 1968 року.

 

Бiля головного корпусу КПІ зiбралося багато людей, приїхали й дорогi гостi: дочка академiка Наталя Сергiївна, мати Марiя Миколаївна Корольова-Баланiна (обидвi з Москви), тiтка Любов Миколаївна Москаленко.

 

Чимало було й чиновникiв вiд освiти, а виступала переважно молодь, адже й сам Корольов у КПІ був тодi у вiцi 17-19 рокiв.

 

Коли ж слово надали його рiдним, нiхто не вимовив жодного слова: утрьох вони пiдiйшли до меморiальної дош­ки i стояли, схиливши голови. І тiльки Всевишньому вiдомо, що подумки говорили вони батьковi, сину, племiннику...

Вiдтодi минуло багато часу. На темi молодостi й студентства Корольова було поставлено крапку, а те, що вийшло друком, занесено в журналiстський актив.

 

Та життя розсудило iнакше. Поштовхом стала прес-конференцiя на борту пароплава «Академiк Вiктор Глушков», органiзована Укррiчфлотом i Спiлкою журналiстiв України для представникiв провiдних засобiв масової iнформацiї.

 

По закiнченнi офiцiйної частини до мене пiшiйшов головний редактор газети «Молодь України» Володимир Боденчук:

 

«Скоро вiдзначатимуть ювiлей Бориса Патона. Знаючи вашу схильнiсть до пошукової тематики, замовляю розгорнутий матерiал про ювiляра. Першу шпальту гарантую».

 

Борис Патон — це також КПІ, тут вiн народився, жив разом iз родиною, тут викладав Євген Оскарович, його батько, а в червнi 1941-го Борис закiнчив столичний полiтехнiчний iнститут.

І я знову у вузiвському архiвi.

 

Матерiалiв про Патона виявилося досить багато. І тодi, пам’ятаючи тi роки, коли про iншого академiка тут неможливо було витягти жодного клаптика, я несмiливо запитав:

 

— А матерiали на академiка Корольова я мiг би замовити?

 

— Будь ласка, — кажуть менi, — i за десять хвилин кладуть теку, в якiй не бiльше десяти аркушiв. Але ж яких!

 

Ось власноручна заява 17-рiчного абiтурiєнта: «Прошу прийняти мене до КПІ. Рiк i вiсiм мiсяцiв працював у губвiддiлi Товариства авiацiї та повiтроплавання. Мною сконструйований безмоторний лiтак «СК №5».

 

Проект i креслення пiсля перевiрки всiх розрахункiв визнанi придатними для побудови i направленi до Центрального вiддiлу в Харковi. В силу вищевикладеного прошу надати можливiсть продовжити мою технiчну освiту. С. Корольов. 1 серпня 1924 року».

 

Коротка заява, коротка й бiографiя: «Народився в Житомирi. За старим стилем наприкiнцi 1906-го, за новим — на початку 1907 року. Потiм переїхав до бабусi в Нiжин, звiдти до Одеси.

 

Батько — Павло Якович Корольов — викладач чоловiчої гiмназiї, мати — Марiя Миколаївна Москаленко — закiнчила Вищi жiночi курси, також викладач.

 

У поточному роцi закiнчив Першу будiвельну профшколу в Одесi, але всi необхiднi знання з вищої математики i спецiального повiтроплавання одержав самостiйно, користуючись покажчиком лiтератури спецiалiстiв технiчної секцiї Товариства авiацiї i повiтроплавання».

 

Було там i найдорожче, що оцiнить будь-який дослiдник, — свiтлина Корольова тiєї пори.

 

Випереджаючи подiї, зазначу: статтю про Бориса Патона, як i було обiцяно, надрукували на першiй шпальтi «Молодi України», а нарис про Сергiя Корольова (розширений i доповнений) вийшов у журналi «Днiпро».

 

Зазначу також, що свiтлину юного Корольова i короткий коментар до нього передрукував англiйською журнал «Спейс» («Космос»), що його видає американське космiчне агентство НАСА, повний же передрук iз журналу «Днiпро» здiйснила багатотиражна газета КПІ «За iнженерно-технiчнi кадри».

 

Коли я довiдався про це, одразу виникло бажання мати в себе бодай кiлька примiрникiв газети.

Коли прийшов до редакцiї, спiвробiтник газети каже:

 

— З вами хочуть зустрiтися двоє викладачiв, у них виникли якiсь запитання.

 

Невдовзi вони з’явилися, знайомимося: Станiслав Тимченко, викладач кафедри фiлософiї. В’ячеслав Ігнатенко, викладач вiйськової кафедри.

 

— У своєму нарисi, — каже Станiслав Тимченко, — ви подаєте багато цiкавих подробиць: наводите iм’я ректора i деканiв тiєї пори, наводите i склад бригади, з якою студент Корольов будував лiтак «КПІ» — Скрижинський, Амбольд, Карацуба, Яковчук.

 

Тепер по сутi: єдиним профiльним предметом для Корольова в той час була «Теорiя i практика повiтроправання». Погортайте свої записники, чи не скажете нам, в якiй аудиторiї цей предмет викладали?

 

— Я назву вам її, навiть не дивлячись у записники: №249.

 

Тiєї ж митi ми втрьох, зрозумiвши один одного, побiгли до головного навчального корпусу.

 

Вискочили на другий поверх, у просторих коридорах розшукали дверi, на яких висiла табличка, — 249. Кiмната була зачинена. Залишивши мене бiля дверей, Тимченко та Ігнатенко побiгли розшукувати коменданта.

 

За пiвгодини вiн прийшов i категорично заявив:

 

— Стороннiм особам вхiд до цiєї кiмнату суворо заборонений.

 

— Я викладач вiйськової кафедри, — озвався Ігнатенко, — i несу повну вiдповiдальнiсть за себе i двох людей, що зi мною.

 

Це подiяло. Комендант вiдчинив дверi, ми ввiйшли до кiмнати i побачили... склад пожежного реманенту — вогнегасники, вiдра, ящики з пiском, каски, брезентовi роби... Комендант так i не зрозумiв, для чого знадобилася ця кiмната, в якiй так зручно зберiгався пожреманент.

 

Далi ми зустрiлися з деканом механiко-машинобудiвного факультету Миколою Можаровським, широким студентським активом.

 

Ідею створити в КПІ аудиторiю Сергiя Корольова всi зустрiли беззастережно та одноголосно.

 

Схвально поставилися до цього i в ректоратi, одразу заснувавши кiлька «корольовських» iменних стипендiй для вiдмiнникiв.

 

І робота закипiла. Пожежний реманент було перенесено в iнше примiщення, старшокурсники, якi вже працювали у студентських будiвельних загонах i набули потрiбної квалiфiкацiї, вiдремонтували геть усе — пiдлогу, стелю, стiни, пофарбували вiкна й дверi, i скоро аудиторiя набула, сказати б, академiчного вигляду.

 

Розшукали навiть парту двадцятих рокiв, за якою, ймовiрно, мiг сидiти студент Сергiй Корольов, розшукали й пiдручники того часу.

 

Але ж аудиторiю треба було чимось прикрасити. Інiцiативна група розiслала листи до всiх, хто знав Корольова, працював iз ним.

 

І люди, iмена яких вiдомi всiй країнi, вiдгукнулися охоче. Збiльшенi в кiлька разiв, узятi в рамки, цi вiдгуки прикрасили аудиторiю:

 

Наталiя Сергiївна Корольова, дочка академiка:

 

«Тато завжди залюбки згадував студентськi роки, i лише специфiка роботи не дозволяла йому приїхати в милий його серцю Київ, пройтися понад Днiпром, зустрiтися з викладачами та студентами КПІ. Проте в останнi мiсяцi життя вiн просив мене передати вам зворушливi символи його студентської юностi — готовальню, логарифмiчну лiнiйку, креслення планера «СК №5» i лiтака «СК-4», що я iз задоволенням виконую».

 

Георгiй Тимофiйович Береговий, льотчик-космонавт СРСР вiд України, двiчi Герой Радянського Союзу:

 

«Сергiй Павлович краще за всiх знав, що освоєння космiчного простору потребує значних капiталовкладень, але саме вiд нього ми почули вислiв «рентабельний космос»: Корольов не раз пiдкреслював, що космiчнi дослiдження стануть у пригодi людям, цiлком окуплять себе. Не всi ми, сказати вiдверто, вiрили тодi в це. А що маємо сьогоднi? Ось лише один приклад: трирiчну роботу численних пошукових геологiчних експедицiй iз борту орбiтальної станцiї можна виконати за... десять хвилин».

 

Павло Романович Попович, льотчик-космонавт СРСР вiд України, двiчi Герой Радянського Союзу:

 

«Нiколи не забуду, як готувався перший у свiтi груповий полiт. Сергiй Павлович прискiпливо оглядає корабель, на якому ми з Андрiяном Нiколаєвим вирушимо у космiчну подорож. Перед стартом вiн звертається до провiдних спецiалiстiв очолюваного ним КБ: «Якщо ви зробили швидко, але погано, всi скоро забудуть, що ви зробили швидко, зате довго пам’ятатимуть, що ви зробили погано. І навпаки: якщо ви зволiкали, але зробили добре, всi скоро забудуть, що ви зволiкали, зате довго пам’ятатимуть, що ви зробили добре».

 

Тому всi, хто працював тодi разом iз головним конструктором, робили свою справу добре i настiльки швидко, що на всiх етапах освоєння космосу опинялися першими у свiтi».

І от, здається, все готове до урочистого вiдкриття аудиторiї Сергiя Корольова. Востаннє переглядаємо список почесної президiї: льотчик-космонавт, двiчi Герой Радянського Союзу Свiтлана Савицька; льточик-космонавт, двiчi Герой Радянського Союзу Павло Попович iз дружиною Мариною Попович — льотчиком, чемпiоном свiту з парашутного спорту серед жiнок; ректор КПІ Михайло Згуровський; декан механiко-машинобудiвного факультету Микола Можаровський; професор Олексiй Бєлоцький — усi, так би мовити, «фiзики». А де ж «лiрики»?

 

І раптом спадає на думку блискуча iдея — запросити вiдомого українського поета Івана Драча. Чому саме Драч? Тому що в тi роки, як i в попереднi, поет був дуже популярний у молодiжному середовищi та студентському, зокрема; до нього як до морального камертона прислухалися тисячi людей на заходi та сходi України.

 

У Спiлцi письменникiв нам не вагаючись дали телефон поета. Вислухавши все уважно, Іван Федорович дав згоду.

 

А в актовому залi Київського полiтехнiчного iнституту нiде яблуку впасти. Виступають промовцi, говорять правильнi слова. Але зал, i це помiтно, не зворушений, не «пiднятий». І раптом iз глибини залу в бiк сцени прямує Іван Драч. Усi пожвавiшили, почулися оплески, схвальнi вигуки.

— Я принiс iз собою збiрку поезiй «Телiжинцi», це село, в якому я народився. Ця збiрка дещо автобiографiчна, i в нiй є вiрш «Я вдивляюсь у своє життя». Але зараз, стоячи ось тут, перед вами, я вдивляюсь у його життя — в життя академiка Коро­льова. І що ж я бачу? Я бачу Житомир, я бачу Нiжин, я бачу Одесу, я бачу Київ...

 

Про Корольова пишуть: «видатний радянський учений». Одначе вiдкинемо недоречну сором’язливiсть i назвемо речi своїми iменами: українська земля, мати-українка подарувала людству видатного українського вченого, який першим подолав земне тяжiння i вивiв землян далеко за межi Землi...

 

У супроводi студентiв i викладачiв Іван Федорович опиняється в аудиторiї №249, дверi якої вiдчинено навстiж. Вiн оглядає унiкальнi експонати, стає бiля оповитої червоною стрiчкою парти Корольова...

 

— «Я бачив зiрку на криничнiм днi», — писав я колись про себе. Та набагато ранiше зiрку на криничнiм днi побачив юний Сергiй Корольов — коли жив у Житомирi, а згодом у Нiжинi. І значно важливiшим є те, що вiн побачив свою зiрку з вiкна цiєї аудиторiї, i зiрка та вже не полишала його, вона вабила його, а може, й звабила... Тож, ставши великим ученим, вiн запустив до неї першi у свiтi супутники Землi, та цього виявилося замало, i вiн, наче парубок до нареченої, надiслав до неї людину. Одну, другу, третю...

 

І глибоко символiчним стало те, що саме в актовому залi КПІ, де проникливо та яскраво виступав поет, через деякий час зберуться делегати установчого з’їзду Народного руху України.

 

Першим головою Народного руху з’їзд одноголосно обере Івана Федоровича Драча.