Жах і морок Олександрійської лікарні: журналістка "УМ" ледь вижила після операції

У відділенні хірургії Олександрівської лікарні я пробула рівно три тижні. За цей час у палаті на п’ять ліжок змінилося щонайменше двадцятеро пацієнток. Була одна грижа, один апендицит, одна спаєчна хвороба, два варикози, два ампутовані (внаслідок діабету) пальці, кілька гінекологій і шість (включно зі мною) випадків жовчно-кам’яної хвороби. Слід зазначити, що всіх, хто прибуває в Олександрівську лікарню з камінням у жовчному, тут перенаправляють до військового шпиталю, що на Госпітальній, 18. Навіщо? Формально для того, щоб почати лікування з ендоскопічної ретроградної холангіопанкреатографії (ЕРХПГ). При цьому пацієнтам кажуть, що апарат для ЕРХПГ наявний лише у військовому шпиталі. Хоча насправді це не так. 

Процедура ЕРХПГ має на меті двояке завдання. Унаочнити повну картину захворювання плюс видалити каміння, котре знаходиться у жовчних протоках. Але це — в теорії. На практиці тим жінкам, які лежали зі мною в ОЛ, вийняти каміння завдяки ЕРХПГ не вдалося. Мене й решту прооперували у традиційний спосіб, тобто ефективність ЕРХПГ у цьому відношенні є доволі сумнівною. Що стосується діагностики, то я не беруся судити про те, що краще — ЕРХПГ чи МРТ-холангіографія, яка коштує у рази дешевше.

У військовому шпиталі за проведення ЕРХПГ iз мене взяли 6 тисяч гривень. Ще 7 тисяч — за стент, який встановили для відтоку жовчі, бо каміння вийняти не змогли, і воно, як і раніше, блокувало жовчну протоку. Також 500 грн. я заплатила за операційний набір. Таким чином, півгодини перебування на Госпітальній мені обійшлися у 13,5 тисячі гривень. З них лише 711 гривень були оплачені в касу шпиталю, решту ендоскопіст, не криючись, поклав собі в кишеню. 

Тим часом одна моя сусідка по палаті заплатила йому 15 тисяч, а інша — 40 тисяч (в її випадку, щоправда, йшлося про встановлення двох постійних стентів, тоді як мій був тимчасовим). На сайті kiev.prom.ua стент біліарний Miller коштує лише п’ять тисяч гривень, а не сім, як у військовому шпиталі. Що стосується самої процедури, то у приватних клініках ціни на неї суттєво різняться. Згідно з прайсом «Оберега», ЕРХПГ у них обійдеться у 2895 гривень, а в Медичному центрі святої Параскеви — у 9815.

Однак рiч не тільки в грошах. ЕРХПГ проводять під рентген-контролем — я зрозуміла це тільки під час операції, відзначивши, що ніхто навіть не спитав мене, чи я, бува, не вагітна. Але й це дрібниці порівняно з іншими наслідками. ЕРХПГ (котру у військовому шпиталі Києва проводять без анестезії) не просто болісна, а шокова процедура. «Я двічі народжувала, і пологи були складними, але такого жаху я ще не переживала», — прокоментувала моя сусідка. 

«Післясмак» від длубання ендоскопом у кишках повною мірою розкривається лише за декілька годин. Тобто вже після повернення iз військового шпиталю до Олександрівської лікарні. Починається напад гострого панкреатиту, і я, далебі, не знаю, як описати цей біль. Можу лише зазначити, що ставлення до болю в лікарні доволі специфічне — від хворих вимагають спартанства. «Болить? Ну а що ж ви хотіли після операції?»; «а от не треба було так себе занедбувати»; «та нічого там не болить, вам же вже зробили укол», — такі репліки я чула у відповідь на свої та чужі скарги.

Щоправда, моя сусідка таки докричалася (бо вона буквально кричала) до ін’єкції наркотичного анальгетику. Ампулу з ним їй урочисто принесли серед ночі відразу троє чоловіків. (Мабуть, у такий спосіб здійснюють взаємний контроль за препаратом і тими, хто його вводить). Мені ж у ніч після ЕРХПГ кололи суміш iз димедролу, папаверину та но-шпи, яка персонально мені не допомагала ні на йоту. Після цього я більше не просила в Олександрівський лікарні знеболення — це не мало сенсу. У тумбочці в мене лежав привезений з дому кетанов. Ковтнувши його і запивши снодійним, можна було на якийсь час забути про біль. І навіть трохи подрімати. 

На відкриту операцію з видалення жовчного і прочистки жовчних протоків мене поклали 13 лютого. На той момент рівень білірубіну вдалося збити до 200 мкмоль/л. Наскільки я розумію, найбільший страх анестезіолога завжди полягає в тому, що хворий може не прокинутися після наркозу. В моєму випадку цей страх таки мав підґрунтя — надто небезпечним було десятикратне перевищення норми білірубіну. Хай там як, а мені не пощастило в іншому: я очуняла ще до завершення операції. Пам’ятаю, як повторювала — ніби як крізь товстий шар вати — що мені боляче, боляче, боляче... Що було потім, сказати з певністю не можу: напевно, мені вкололи щось іще, або ж я просто втратила свідомість.

Вдруге я прийшла до тями, коли мене поклали на «каталку» й повезли до реанімації. Реанімацію я зустріла фонтаном блювоти. З’явилася санітарка, котра так-сяк обтерла мене ганчіркою і поставила біля плеча металевий судок. «Блювати — сюди», — прокоментувала вона і зникла. Поруч зі мною стояли ще дві «каталки», на яких лежали нерухомі тіла. На ранок — коли тіла прокинулися і подали голос — одне з них виявилося жіночим, а інше — чоловічим. 

А десь у сусідньому приміщенні хтось відчайдушно лупив судком для блювання об бильце каталки. Власне, це був єдиний спосіб покликати на допомогу. «Я тобі зараз постукаю, я тобі зараз так постукаю! — ревіла санітарка. — Я тебе зараз зв’яжу». Із подивом я помітила, що й моя ліва рука чомусь міцно прив’язана до каталки. «Розв’яжіть мою руку», — попросила я. «Не можна», — сказала санітарка. «Дайте води», — знов попросила я. «Не можна». «Ну хоч ковток», — не вгавала я. «Нема тут води, де я її візьму?» — відповіла ця прекрасна жінка. 

Руку я звільнила самотужки, але воду не здобула. Так почалася найдовша ніч у моєму житті — з 13-го на 14-го лютого. Було неймовірно холодно, й мене били дрижаки під тонюсінькою ковдрою. Дуже хотілося пити, й розривався від переповнення сечовий міхур. На ранок з’явилася інша санітарка, вона сунула мені між ноги чайник зі словами «Підмиватися і вмиватися». «Спочатку води», — зажадала я. Ця виявилася добрішою, бо принесла шприц і напоїла мене мало не з того ж чайника. Це було божественно. 

Коли з реанімації мене повезли до «рідної» палати, виявилося, що «каталка» вища за лікарняне ліжко. «Доведеться стрибати», — бадьоро сказала санітарка. І я стрибнула, бо що, власне, лишалося? А прикрити голизну теплою сорочкою і дістатися унітазу змогла лише тоді, коли приїхала викликана моїм дзвінком мама. Вона буквально тягнула мене на собі до туалету і пошкодила хребет. Але більше не було кому допомогти. Хочеш лежати у державній лікарні — подбай про наявність достатньої кількості родичів. І не мрій, що хтось із молодшого персоналу дасть тобі води чи допоможе вдягнути труси. 

«Уявляєш, я дала медсестрі 50 гривень і попросила її бодай зазирнути до мене в реанімацію. Але вона так і не підійшла», — бідкалася сусідка. З «підходами» до хворих у молодшого медичного персоналу Олександрівської лікарні взагалі було складно. Одну з медсестер — верескливу хамку на ймення Лєна — мені довелося втихомирювати з допомогою її начальства. Не відрізнялися емпатією й Лєнині напарниці — Настя та Наталка, відповідальні за ін’єкції. Вони з гуркотом вламувалися в палату і о десятій, і об одинадцятій вечора, коли всі спали або принаймні намагалися заснути.

За три тижнi в лікарні мені довелося побувати в іпостасі як найлегшої хворої, так і найтяжчої. Коли ти «легка», то, за лікарняним звичаєм, обслуговуєш інтереси всієї палати. В однiєї твоєї сусідки закінчилася крапельниця, у другої — підтікає катетер, третю нудить, а четверту — судомить. «Тривожної кнопки» у палаті, певна річ, нема, — не Феофанія, далебі (та й ти — не Насіров), тож підбираєш свій різаний живіт і чалапаєш по медсестру. Якщо пощастить — застанеш її в доброму гуморі, якщо ні — отримаєш вихлюп невротичної злоби. 

Та якщо невловимі медсестри, яких складно було упіймати на місці, пересувалися стрибками, як гірські кози, то санітарки рухалися з граційністю бегемотів. Вони також з’являлися пізно ввечері, аби не сказати вночі. Одного разу прибирання розпочалося опівночі — всіх приголомшило човгання шваброю, пересування ліжок, дзеленчання відер і гучний злив води у туалеті. О сьомій ранку ті самі санітарки з’являлися знову: «Дєвочкі, зараз буде обход, то ви поприбирайте на тумбочках. І полотєнєчка отако-от гарненько порозвішуйте на постєлях». «Гламур» на тумбочках, безперечно, був важливішим за ранковий сон «дєвочєк», а також і за їхнє самопочуття. 

Давати в таких умовах мікрохабарі «сестричкам» чи санітаркам я не вважала за потрібне. Хоча багато хто так робив, нічого не отримуючи навзаєм. Друга операція обійшлася мені ще у 10 тисяч гривень. На найрізноманітніші ліки та інші супровідні витрати також пішло чимало — близько 3,5 тисячi. Таким чином, лікування в цілому коштувало понад 27 тисяч гривень. Гадаю, я зробила достатній спонсорський внесок у розвиток державної медицини. До фінансових вливань долучилася й решта пацієнтів — тільки у відділенні хірургії їх було не менше 45-50. «У хірурга Б. стабільна такса — 500-600 доларів за операцію», — шепотіли мої сусідки. До честі мого лікаря, який провів в операційній 3,5 години і котрому асистували колеги, бо операція була складна, мушу зазначити, що він визначив суму так: «Заплатіть стільки, скільки зможете». 

І все-таки цікаво, чи йде бодай щось з усіх виплачених сум на утримання самої лікарні. Десь із тиждень у місцевій їдальні не було чаю — хворих частували окропом. І це ще одна окрема тема для розмови. «Не думайте навіть їсти цю гидоту, вони готують її на кістковому жирі», — попередив мене один лікар, коли я придивлялася до «парових» котлет. Аби не турбувати нікого носінням дієтичних супчиків i кашок, я вирішила, що мені простіше поголодувати тижнів зо два. Це, власне, було нескладно — стійкий запах гівна у палаті начисто відбивав апетит. Наша найважча хвора — жінка зі спайками — ходила під себе, а провітрити приміщення було неможливо: у нещасної трималася температура під 39. Збити її ескулапи не могли — не могли або не уміли.

Зізнаюсь чесно, інколи мені здавалося, що я всього цього не витримаю. Що ніколи не позбудуся лікарняних міазмів. Що ніколи не минеться пекельний біль від рани, яка загноїлася на третій день після операції. І все-таки моя історія завершилася, будемо сподіватися, щасливо. Каміння з жовчного та його протоків видалено, а отже, можна починати життя спочатку. Цього разу державна медицина опинилася на висоті, проте у 2015-му все було з точністю до навпаки. 

Тоді в державному Інституті пульмонології мені спочатку помилково діагностували саркоїдоз, а пізніше — лімфому Ходжкіна. Крапки над «і» розставив приватний «Оберіг», де підозра на онкологію була відкинута. Та загалом українська медицина — хоч приватна, хоч державна — це рулетка, в яку може пощастити або ні. Вона сама є тяжко хворою, проте, на жаль, відмовляється це визнати.