Помста жанру, або Монографія-харакірі: відповідь «України молодої» на лист Василя Ткаченка

Обурення науковця викликав оцей уступ: «Зрештою, пріоритетна увага до України (у книжці про Росію) була би прийнятною, коли б автор не послуговувався зашкарублими толочкізмами: 

 

«Сьогоднішня російська державність має дніпровське коріння, як ми говоримо, у нас спільна дніпровська купіль. Київська Русь почалася як основа майбутньої російської держави. У нас спільна традиція, спільна ментальність, спільна історія, спільна культура. У нас дуже близькі мови. У цьому сенсі, я ще раз хочу повторити, ми один народ». Браво! Коментарі зайві».

 

«Усе правда, — пише в листі до редакції п.Ткаченко, — такі слова в книзі присутні. Однак наш експерт чомусь ці слова, які Путін проголосив на засіданні Валдайського клубу у вересні 2013 року, приписує Ткаченку. Більше того — піднімає їх до рівня «червоної нитки» моєї книги… І це при тому, що слова ці виділені «лапками» і супроводжуються посиланням на першоджерело».

 

Ми повідомили п.Диканя про інцидент, і він визнав свою помилку, хоч і пояснив це надміром негативних читацьких емоцій. Разом із автором статті я, як редактор рубрики, під якою сталася прикра помилка, перепрошую у п.Ткаченка.

 

Протестний лист писано на чотирьох сторінках, але стосується він не суті критики, а є критикою критика: мовляв, яке має право спеціаліст зі ступенем іншої наукової дисципліни судити у несанкціонованій ВАКом царині?

 

За цією маніпулятивною логікою годиться відмовити, приміром, Іванові Дзюбі міркувати про письменство — адже він колись так і не захистив кандидатської дисертації в Інституті літератури. 

 

Форма «дискусії», коли на посутнє запитання відповідають «А ти хто такий?», — улюблена риторична практика будь-якої не суспільної влади. В тому числі, і путінської, і порошенківської.

 

«Найпотужніший інструмент влади, — писав французький інтелектуал Ален Безансон, — вироблення нової мови, де слова набувають значень, відмінних від загальноприйнятих» (Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. — К.: Пульсари, 2007).

 

Тож у виголошеному такими політиками слід шукати насамперед не інформації, а маніпуляції. Хоч як дивно, В.Ткаченко не добачає цього ні в одного, ні у другого, рясно обох цитуючи. Більше за те — залюбки використовує формулу авторитарних владців.

 

Точнісінько, як про те пише інший відомий француз Анре Ґлюксман: «Путін не намагається відділити правду від брехні, а завжди іде в наступ: «А хто за цим стоїть? Для чого про це питають?»

 

Це суто поліцейська, чекістська концепція діалогу з журналістами» (Олена Боннер, Андре Ґлюксман. На захисті свободи. — К.: Дух і Літера, 2013).

 

Попри не позбавлені стилістичної грації екзерсиси з теми «Сам дурак!», у листі п.Ткаченка міститься лише ще одна конкретна незгода зі статтею опонента, а саме: «Цитується автор книги:

 

«Намагаючись продовжити життя системі російської влади, але не маючи змоги відповісти на виклик часу (слабка економіка, корупція і деградація освіти), Кремль переводить увагу суспільства на зовнішні загрози за рахунок підміни викликів і відволікання уваги».

 

Здавалось би — що можна сказати проти? Контраргументація «експерта» відверто екзотична: «Чверть століття тому таке писали в націоналістичних газетках, нині — в академічній монографії».

 

У тому й річ, що тут немає жодної екзотики — сама банальність. Ніяк навіть уявити академічну книжку про агресивну ідентичність Росії у перші роки Незалежності — натомість націоналістичні газети справді тоді писали про це чимало.

 

З часом науковці, які «довго займалися гімнастикою — били поклони» (Станіслав Єжи Лец. Незачесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006), нарешті осміліли, але політологічні роботи прикрасили ринок більше кількісно, ніж якісно. Зазвичай під цими обкладинками бачимо наукоподібне складування фактажу без жодної евристики.

 

І тут виходить монографія «Росія: ідентичність агресора» й манить читача перспективою дістати науково зважені відповіді. Але очікування марні — це книжка запитань, а не відповідей. «Невже в Росії повністю відсутній тверезий аналіз всього, що відбувається?»  — ставить автор у глухий кут читача, який саме сподівався тлумачення.

 

«Чи проглядається з боку наших противників у Росії якийсь оптимістичний вихід із цієї ситуації?», — знову інтригує і кидає ні з чим.

 

Що далі в ліс тексту — товстіші запитання-партизани, аж до такого: «Усе, що відбувається в Росії, мимоволі виводить на питання: а можливо, не всі народи здатні розвинутися до рівня сучасної держави?».

 

Утім, такий несподіваний дискурс не новий і містить купу авторських тлумачень, як-от від литовського філософа Леонідаса Донскіса:

 

«Росія — варварська країна, яка ніколи не знатиме демократії та процвітання» (Влада та уява. Студії з питань політики та літератури. — К.: Спадщина, 2012). Але власної інтерпретації В.Ткаченком цього цивілізаційного казусу — немає.

 

Завдання науковця — видобувати нове знання. Але ж не таке: «У внутрішній політиці немає жодного чинника, який міг би стримати Путіна від подальших необачних кроків щодо України»?! По-перше, категоричність присуду вельми сумнівна; по-друге, а що таке «необачні кроки» з точки зору Кремля? Та й взагалі — навіщо дві з половиною сотні сторінок тексту, коли наперед ясно, що в темній кімнаті чорного кота немає?

 

Ну так, книжка не про Путінську тактику-стратегію, а про «ідентичність агресора». Але ж осягнення теоретичних засад мало би вести до прогнозів щодо подальшого перебігу подій, чи не так? Натомість наприкінці книжки маємо главу «Замість висновків» — таке собі монографічне харакірі.

 

Василь Ткаченко знехтував попередженням Андре Моруа: не жартуйте із жанрами — вони помстяться. Окрім титульної позначки «Рекомендовано до друку Вченою радою…», його книжка не має питомих ознак монографії.

 

Це — коментований дайджест. Або, як обтічно-штамповано зауважує журналіст газети «День» І.Сюндюков, «узагальнююча праця» (показово, що на свій захист — у листі до редакції — доктор В.Ткаченко залучає не колег-академіків, а журналіста).

 

Якби не помилка жанровизначення — ота червона шмата «монографія» — не виникало би й читацького роздратування: чекаєш на Аріаднину нитку, а дістаєш бухгалтерський звіт. Утім дебет-кредит — теж цікаве читво, якщо не прикидається детективом або мелодрамою.

 

Зазвичай коментований дайджест належить не так науці, як науково-популярній публіцистиці. І як популяризатор В.Ткаченко — доволі вправний автор.

 

Читати його зовсім не нудно (хіба що тоді, як береться переказувати парламентські постанови або нестримно цитує українського Президента).

 

Переконливо жонглює відносно новими політологічними визначеннями на кшталт «держава-цивілізація» або «пострадянський фундаменталізм»; а деякі, здається, вдало винайшов сам («квазімістичний шовінізм»). У форматі памфлета можна дозволити собі ефектні, але бездоказові твердження («країна опинилася без національної еліти» — це про нас).

 

І виставити гостро-дискусійну проблему таким собі брязкальцем для дилетантів («давня пісня про якийсь «цивілізаційний розкол» України»).

 

Можна навіть зробити вигляд, що панівний погляд на чеченську агресію Росії — це «придушення терористів», оскільки «Чечня загрожувала перетворитися на оплот міжнародної терористичної діяльності ісламських фундаменталістів».

 

І вдавати, що ніхто не читав того ж таки А.Ґлюксмана: «Дикий похід на Чечню був не просто колоніальною або расистською війною… Так виявлявся ще й метод виховання, гігантська педагогічна вистава з бомбами і трупами для російського народу. А нумо, зверніть увагу на непокірних!»

 

Публіцистика, на відміну від наукового дослідження, дозволяє майже все. Замість аналітики — риторичні запитання та замилування шок-інформацією. Наш автор повною мірою користає з цієї свободи.

 

Приміром, наводить дані соціологічних опитувань авторитетного московського «Левада-Центру»: «Ставлення до Майдану — різко негативне. Причому найбільш негативне серед освічених москвичів».

 

Збагнути, чому так — значною мірою розібратися у проблемі, винесеній в заголовок книжки. Але п.Ткаченко елегантно увертається від аналізу. 

 

До речі, про назву. «Росія: ідентичність агресора» — це майже те саме, що «Шевченко: великий український поет». Агресивний «менталітет» цієї «спадкоємниці орди» (А.Безансон) описаний різнобічно й давно.

 

Путін — лише ситуативний варіант соціологічно значущої ідентичності. Тому адекватно зрозуміти його випадок ніяк без урахування досліджень раніших російських періодів.

 

Тож, згадаймо бодай деякі знакові книжки, що з’явилися на українському ринку задовго до того, як п.Ткаченко передав рукопис до друку, а проте не зазначив їх у бібліографії.

 

Московський науковий авторитет Алєксєй Міллєр у збірці «Украинский вопрос в Российской империи» (К.: Laurus, 2013) блискуче препарував царську схему інтелектуальної агресії — превентивної інформаційної війни, як сказали би нині.

 

Звідси дізнаємося, зокрема, звідки ноги ростуть в тої конфліктної цитати, з якої розпочато цей матеріал. А.Міллєр розглядає весь репертуар «братньої» риторики саме як маніпулятивні, а не інформаційні месиджі.

 

Київський науковий авторитет Станіслав Кульчицький у тритомовому дослідженні «Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі» (К.: Темпора, 2013) переконливо доводить, що без прямої агресії лєнінської Росії «радянізація» України не мала шансів.

 

Тоді, між іншим, та українська жертва врятувала Європу, бо ж шифровка Лєніна Сталіну від 23 липня 1920 р. про необхідність радянізувати Італію (!) була цілком діловою: «Моя особиста думка, що для цього треба спочатку радянізувати Угорщину, а можливо також Чехію і Румунію. Треба подумати уважно».

 

Про те, що собі «думають уважно» у сьогоднішньому Кремлі — книжка Єльського наукового авторитету Тімоті Снайдера «Українська історія, російська політика, європейське майбутнє» (К.: Дух і Літера, 2014).

 

І в усіх цих — та багатьох не названих — працях ідеться про безперервну, упродовж століть, тяглість агресивної самоідентифікації російської влади. Путін — тільки нинішня фішка на цій дорозі. Він навіть не конструктор модифікованої ідентичності агресора — ідентичності державного тероризму.

 

Як значить у вже згадуваній книжці «На захисті свободи» Олена Боннер, «біля витоків сьогоднішньої ситуації стоїть сталінський похід проти західної цивілізації».

 

Та визрівання тероризму, як нового ґлобального феномену, спричинила Афганська авантюра Росії: «Наслідком стало екстремістське соціальне тіло, що його уособив талібівський режим», — висновкує філософ Сергій Пролеєв та покладає провокаційну відповідальність за нью-йоркський теракт 11 вересня 2001 року на Росію (Є.К.Бистрицький, С.В.Пролеєв, Р.В.Кобець, Р.В.Зимовець.

 

Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003). До подібного ж висновку доходить і політолог Микола Рябчук (Каміння й Сізіф. — Х.: Акта, 2016).

 

Якщо прочитати усю рецензію І.Сюндюкова (День, 10.03.2016), знайдемо промовисту фразу про книжку В.Ткаченка: «Одна з перших (якщо не перша) спроб у вітчизняній гуманітаристиці розкрити агресивну сутність «путінізму», його соціальні та ідейні витоки, простежити еволюцію Кремля». Це найвища оцінка в усій статті.

 

До честі ображеного доктора, він не взяв її до свого протесту — кому-кому, а дипломованому спеціалістові відомий заповіт латинян: Ignorantia non est argumentum.