У німецькій столиці, у BerlinalePalast, вручили фестивальні призи. Фін Акі Каурісмякі — попри очікування, мої у тому числі, — отримав тільки «Срібного ведмедя», за режисуру фільму «По той бік надії». Сталося так, що я не бачив (її показали раніше, аніж я добрався до Берліна) картини-переможниці Берлінале «Про тіло й душу» угорки Ільдіко Енеді (відома з часів, коли 1989 року отримала «Золоту камеру» в Каннах за фільм «Моє ХХ століття»). Тому не можу порівнювати. А все одно досадно — настільки фільм Каурісмякі досконалий і важливий нині.
Призовий фонд — з українцями разом
Чим важливий? Картина Каурісмякі критична до свого народу, фіни постають людьми, що за своєю поведінкою і типом мислення здатні лишень до життя, украй обмеженого минущими інтересами. Одначе з’ява бідаки-сирійця з нещасного Алеппо одкриває у душах персонажів фільму нові джерела людяності й душевності. Це означає, крім усього, що людство продовжує розвиватися, що деградація (як дехто не тільки думає, а й стверджує у своїх фільмових текстах) не є визначальною характеристикою сучасної людини.
До речі, тут є урок для українських кінематографістів. Досвід Каурісмякі й іншого скандинава, шведського кінорежисера Роя Андерсона («Голуб сидів на гілці, розмірковуючи про життя»), свідчить: національні кінорефлексії, національна самокритика ефективні тоді, коли в них закладено певну естетичну та моральну програму розвитку людини, коли є віра в саму людину, у свій народ. Ця віра може бути скільки завгодно парадоксальною, навіть абсурдистсько орієнтованою, але тільки у тому сенсі, що всі буттєві катаклізми не застують фундаментальної конструкції життя. В українській традиції так само є подібні фільми — досить назвати «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука.
Гран-прі і «Срібний ведмідь» дістався французу Алену Гомесу за картину «Фелісіте». Про жінку, яка з фантастичною самозреченістю бореться за життя сина, що втрапив в аварію. Бореться і, зрештою, перемагає. Хоча стільки ж перешкод на шляху, серед яких і депресивний стан сина, який не вірить у власне зцілення, не вірить у саму доцільність продовжувати життя. Та й африканський Конго, Кіншаса, життя, незібране, розхристане, іноді й на життя як таке не схоже — не для людей воно облаштоване.
Кращою акторською роботою серед чоловіків визнано роль батька у фільмі «Білі ночі» німця Томаса Арслана. Її виконав Георг Фрідріх і він же отримав посрібленого ведмедя. Міхаел втратив батька, що жив усі останні роки десь на північних широтах в Норвегії, і тепер має поїхати по тих місцях — зі спокутою, з наміром розібратися у своїх почуттях. У дорогу бере з собою сина-підлітка, з яким давно вже не живе однією сім’єю. Складною виявилася дорога, одначе ниточка, що поєднує три родинні покоління, таки забриніла.
Кращою жіночою роллю визнана та, яку зіграла Кім Мін-хі у південнокорейській стрічці «На пляжі вночі, на самоті» Хона Сан-су. Теж своєрідна мандрівка у саму себе, у душу й тіло самого життя. Корейський режисер тим самим продовжив успішну фестивальну сесію, його картини винагороджувались у Каннах, Венеції, Локарно, Роттердамі.
Кращим сценарієм визнано той, що ліг в основу фільму «Фантастична жінка» чилійця Себастьяна Леліо (його співавтор — Гонзало Маза). Про драму жінки-трансвестита — опісля смерті літнього коханця героїня стрічки потрапляє в складну ситуацію, джерела якої — у неготовності суспільства та його інституцій сприймати подібні колізії. Одначе й тут віри та оптимізму вистачає на те, аби глядач виходив із залу з почуттям того, що людство розвивається, що гуманістичні цінності так чи інакше визначатимуть людське життя.
Показаний останнім у конкурсі Берлінале фільм румунського режисера Келіна Петера Нетцера Ana, mon Amour виявився на диво сильним і так само удостоївся Срібного ведмедя (Дана Бунеску, за монтаж картини — справді віртуозний). Усе починається з романтичних любовних почуттів, а далі автор скрупульозно досліджує перебіг життя Ани (Діана Каваліотті) і Тома (Мірчо Постелніку). Як це прийнято у режисерів румунської Нової хвилі, чимало фізіологічного — стосунки чоловіка й жінки, перебіг хворобливих нападів і т.п. показуються що називається в натурі. Такий собі «фізіологічний нарис», прозирання каркасу сімейної інституції на світло — рентгенівське.
Звичайно ж, чільні персонажі стрічки хочуть знати про себе щось більше фізичних стосунків, й відтак постає психоаналітик і власне серія психоаналітичних студій (однією з них і завершується фільм). Глибоко й безстрашно, картину дивишся з великим інтересом... Людське суспільство, румунського штибу, прозирається через аналітичні лінзи. Не всім вочевидь сподобається, одначе таке кіно робиться не для того, щоби бути компліментарним дзеркальцем.
Ну і приємний приз-сюрприз для українців. Ми теж не лишились без нагороди: німецько-українська документальна стрічка «Школа № 3» Єлизавети Сміт (українка) і Георга Жено отримала Гран-прі у секції Generation 14plus. Про школярів з Миколаївки, на Донеччині, які пережили війну... Вітання переможцям!
Будемо сподіватись, наступного фестивалю у Берліні українські кінематографісти з’являться і в основних конкурсних програмах.
Історичні паралелі
Берлінале — це не тільки великі конкурсні програми, а й низка інших, сказати б паралельних. Скажімо, фестивальну програму BerlinaleSpecial склали світові прем’єри доволі помітних фільмів. Виокремлю деякі з них, пов’язані з історією, уроки якої важливо не тільки пам’ятати, а й засвоювати.
Першою назву стрічку «Масарик. Особливий пацієнт» 39-річного чеського режисера Юліуша Шевчика. Ні, його героєм є не перший президент Чехії, а його син Ян (Карел Роден). Картину зроблено в такій собі стилістиці великого байопіка, що склалася в останні десятиліття, — потужне історичне тло, неоднозначність потрактувань подієвих колізій, сильний і суперечливий характер у центрі. Ян Масарик у Шевчика далекий від ідеалу — і наркотою балувався, і з дівками пускався в секс-зальоти, і взагалі поводився як типовий представник «золотої молоді» свого часу (президентський син, хоч що там кажи).
Однак у часи випробувань Ян — на посаді посла Чехословаччини в Лондоні — виявляє і справжню мужність, і принципову далекоглядність дипломата (президенту Бенешу міг сказати все, що думає), і, зрештою, справжній патріотизм. Одначе зрадницька позиція урядів Франції та Британії вирішила все — гітлерівські війська окупували Чехословацькі землі. Сценарій подій настільки нагадує нинішні, пов’язані з Україною (у потуранні агресору, його укоськуванні — «тільки б нас не чіпав»), що буде дуже дивним, коли фільм чеського режисера не покажуть в Україні, не прокоментують. Ось вона, історія, та сама, яка учить тому, що нічому не учить: нас, як і Чехословаччину, готові «злити» на догоду звіру, що видається таким страшним.
А у фестивальній секції Panorama показали стрічку «1945» угорця Ференця Тьорека. Угорське село, серпень 1945-го. Починається нове життя, у якому чимало ознак старого побуту і моралі. Молодше покоління з цим не мириться, хоча старе поки що перемагає. Хоча передфінальний вогонь обіцяє стерти з лиця землі нечисть воєнних лихоліть...
Картина Тьорека чорно-біла, і це принципово: тут немає цукеркових візуальних солодощів, тут є прямота авторського спостереження і висловлювання. Зокрема, і щодо жертв Голокосту — двох її жертв, батька й сина, спершу хотіли взяти на вила, а потім відступили...
Мотиви зради багато в чому визначають і фільм «В часи присмеркового світла» німця Матті Гешонека (програма BerlinaleSpecial). 1989 рік, наближається кінець Німецької демократичної республіки. Герой стрічки 85-річний Вільгельм Повілейт (Бруно Ганц) був не тільки одним із стовпів системи, а й одним із її символів: антифашист, що боровся з гітлерівським режимом у підпіллі, потому емігрував в СРСР, у Росію, де й поріднився, через сина, з російською родиною, і потім — довгі роки роботи на державну систему.
Перед нами один день iз життя Вільгельма — це день його народження, він же й останній день його життя. Вітання — щирі й не дуже, розмови, непрості родинні стосунки. Онук, Саша, залишився за кордоном... Загалом Вільгельм iз гіркотою переконується: система, на творення якої він поклав стільки років життя, розпадається. Бо зрадливі, бо некріпкі духом, бо ідея для них — порожнє місце.
В одній із ролей (російської бабусі, що теж приходить на день народження) — наша Ніна Антонова. Як завжди дивовижно природня, ні тіні акторства, якогось награшу. А здорово! Особливо тоді, коли бабуська Антонової починає виконувати вочевидь традиційну для таких вечірок пісню «Жил-был у бабушки серенький козлик...», а простодушні німці сприймають-чують слова «вот как» як «водка» — то ж і виходить натхненно: «Водка, водка, серенький козлик!»
У найдраматичніших колізіях завжди є щось смішне й відтак утішне...
Це був уже 67-й Берлінський кінофестиваль. І мій 24-й поспіль. Отже, третина Берлінале минула на моїх очах. Кожен iз нас є свідком історії — тієї чи іншої. З яких і складається велика історія.
