Олексій Павлов: Це немов якась ломка — тоді було все байдуже

07.02.2017
Олексій Павлов: Це немов якась ломка — тоді було все байдуже

Олексію Павлову допомогли поради психолога. (Фото Марії СУЛИМИ.)

Іноді трапляється так, що військовий, прийшовши з фронту, нормально повертається до звичного життя. Працює, спілкується з друзями, рідними. Проте минає 6 місяців, і колишнього солдата чи офіцера не впізнати, з ним щось починає відбуватися. У науці це поняття називають посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Такий випадок стався з колишнім бійцем Олексієм Павловим, який на собі відчув, що таке ПТСР.

Бачив, як щодня російські ешелони йдуть до України

— Олексію, на війну ви пішли добровольцем?
 
— Так. Спочатку мене не хотіли брати в армію. До війни я працював у Росії, коли почався розстріл Майдану, я був у Калінінграді, потім повернувся у Воронеж, тоді ще повістки мені не було. Потім я прилетів в Україну, отримав повістку, це було 30-31 березня 2014 року. Я десь півдня просидів на пункті збору, але зрештою там мені сказали, що я не підходжу, телефонували в Київ, там сказали — у резерв. Тож мене спорядили в резерв і не взяли.
Я ще тиждень ходив у військкомат, але нічого це не дало. І я знову поїхав до Росії, у Воронеж. У Воронежі завод є, тож під самим містом розташована промислова зона — індустріальний парк, то весь березень, квітень, червень там удень і вночі вантажили армійську техніку. У магазин заходиш — там вояки, були ешелони морської піхоти. І от вони й розповідали, що їх уже місяць із Далекого Сходу перекидають, а це вже був квітень. По роботі були об’єкти біля кордону, то поселитися в готелях було практично нереально — скрізь військові. Бачив спорядження ешелонів: ударні сили, танки, БМП, особистий склад, «інженерка», госпіталі, дрова, — все йшло зрозуміло куди. Причому вдень на кордоні стояли в тіні дерев, чекаючи сутінків. 
Я щодня це бачив і було зрозуміло, що щось треба робити. Зрештою, коли почалися зіткнення, я написав заяву і 1 липня вже приїхав в Україну, місяць ходив у військкомат. 5 липня пройшов медкомісію і нарешті 1 серпня мене взяли в 92-гу механізовану бригаду. 
— Після таких поневірянь не було бажання відмовитися від свого наміру?
 
— Ні. Це було прийнято рішення однозначно, остаточно і не вогаючись, та ще я бачив, як щодня російські ешелони йдуть до України. 
— Підготовка тоді була?
 
— Дуже велике питання до підготовки, особливо 2014 року. Коли я приїхав після розподілу, то ніхто не знав, що з нами робити — суцільний безлад. Командир мені каже, — от нас тепер двоє в батареї. Ми на стрільби лише раз поїхали — отаке навчання. Наше готування — це готування машин, ми їх ремонтували, бо всі 6, що тоді мали, на 50% були робочі. Виникало почуття образи за те, що відбувається, і тихої ненависті, огиди до цих паркетних офіцерів. Тоді рятувало лише те, що було багато ідейних. І ніхто нікого не перевіряв на психологічний стан — перша, друга хвилі, я перед ними капелюха знімаю, бо вони ж навіть зброї не мали в повному обсязі — такі собі бандформування від імені держави. Де вже там перевіряти чийсь психологічний стан!
— А як у вас було із забезпеченням?
 
— У нас було все: медикаменти, продукти, теплі речі, навіть машинка пральна, бо ж гігієна дуже важлива, особливо коли ти весь час на свіжому повітрі. Це й держава давала, допомагали волонтери, друзі, абсолютно чужі люди. Ну і, повторю, головне, що були медикаменти, бо почалися морози, почалися хвороби.

«Я полишав армію з таким собі легіоном смерті»

— Як довго воювали?
 
— Я служив iз 1 серпня 2014 по жовтень 2015 року: Щастя, Станиця Луганська, Трьохізбенка. Ми мали піти в Іловайськ, але в нас тоді не вистачило людей для повної комплектації підрозділу особовим складом. Закінчив воювати, коли нас вивели на ротацію. Але коли я звідти йшов, то думав: «Коли це закінчиться?» Як здавав батарею, то командир уже перевівся в Нацгвардію, офіцери звільнилися раніше, тож я лишився один старшина і здавав усе: людей, матеріальні цінності. І поки не підпишеш кожного папірчика — нікуди не підеш. Люди різні були, хтось щось загубив, хтось каже, що навіть не отримував цього, ну і так далі. Передача батареї затяглася на місяць, коли все завершилося, то я полишав армію з останньою партією: алкоголіками та рештою, хто «проявив себе», — очолював такий собі легіон смерті. Потім iще два дні до того, як мав їхати, йшов куди-небудь, щоб не потрапити комусь на очі й щоб ніхто не згадав iще про якісь чашки чи ложки. Навіть не пам’ятаю, як я звідти поїхав, немов телепортувався. То було таке щастя і така ейфорія. І не через те, що ти вижив чи додому повертаєшся, а що все здав і підписав.
— От усі кажуть про пиятику у війську, як думаєте, там спиваються чи вже туди такими приходять?
 
— Я думаю, що схильність була від початку. А тут стрес і 4 тисячі, які тобі платять, витрачати немає на що. Я свою картку одразу відіслав додому, бо справді, гроші на передовій не потрібні, там кілька разів на щось просив прислати і все. А хтось пропивав. Горілку купували в магазинах, потім командування заборонило продавати військовим, але уявіть, який це обіг. Усі хочуть заробити — тож була купа схем, як усе працювало. А якщо командири самі напиваються, то про що може йтися? 
Ми якось намагалися виховувати алкозагони — споряджали копати ями, возили на перевиховання, вони і в штабі підмітали, але нічого не допомагало. Я навіть колись священика просив iз ними поговорити — ніби якийсь відгук і був помітний, але... 
У мене була «група здоров’я», то 75% цих людей жодні виховні заходи нічого не давали. І більшість проблем була через них. Сказати, що я зовсім не пив, — не можу. Але я розумів, що пиятика нічого не міняє, хіба кількість грошей у твоїй кишені. Я не бачив у цьому сенсу, тим паче це небезпечно, а я за відсутності офіцерів був старшим, тож і через це не мав права.
— Думаю, це проблема нашого суспільства, а не проблема армії.
 
— Так. От у тих товаришів-алкоголіків, що в мене були, спитай, яку книжку ти востаннє прочитав? Вони по життю такі. От вони потрапляють у таку ситуацію, коли треба діяти інакше, а вони не знають, як інакше, бо, щоб знати, треба читати. Люди не читають, забули, що це таке. Якщо ти не читаєш, то мозок не живе, не моделює ситуації, а тут ти маєш це робити. У нас був коригувальник вогню Максим із Харкова, то він читав першоджерела англійською, і фільми дивиться так само. У нас був маленький літературний гурток. Цікаво було спостерігати за тими, для кого це здавалося диким. Література там у мене була — на місцевому ринку купував. 

«За шiсть місяців після повернення в мене почався злощасний період»

— От ви все здали і повернулися додому, складно було?
 
— Мені не складно було. Я приїхав додому радий, що нарешті все підписав. Перший місяць було відчуття відпустки — не працював. Зустрічався з друзями, спілкувалися, місяць було з ким побачитися, бо багато чого пропустив. Я хотів вийти одразу на роботу, але не склалося. Потім мені запропонували роботу на елеваторі, який я будував колись, я туди повернувся. Робота була нуднуватою, але потім мені запропонували ще одну роботу, і потім ще, і так у мене вийшло, що було три роботи одночасно.
— Чи держава пропонувала вам якусь психологічну допомогу по поверненні?
 
— Після повернення, коли ставав на облік у військкоматі, то там запропонували психологічну допомогу, але я навіть тоді сміявся. Багато хто їздив, причому багато хто з «групи здоров’я», про якісь жахіття розповідали. Пропонували в санаторій, але це вже волонтери — я не їздив. «Група здоров’я» вся відпочила на мінеральних водах, ті хлопці, з якими я досі спілкуюся і хто був кістяком на фронті, — вони не ходили до психологів, не їздили в санаторії, ті, хто був нормальний до, під час війни, то вони виявилися стійкими і після війни. 
 

КОМЕНТАР ПСИХОЛОГА

«Воїнів не треба жаліти, їм треба допомогти»
ПТСР — посттравматичний стресовий розлад — не тотальний діагноз. За статистикою, зазвичай, він проявляється у 20-25% учасників бойових дій. Але це американська статистика. Серед воїнів в Ізраїлі ПТСР діагностують у 4,6-5% учасників бойових дій. 
У нашому випадку статистика лише напрацьовується. Але є підстави вважати, що вона триматиметься на рівні 20-25% учасників війни. Але ПТСР проявляється лише не раніше, ніж через півроку. 
Одразу після демобілізації ветеран (і то не кожен) має розлади адаптації. Тобто, як раніше його психіка включалася в режим війни, то тепер має поволі вийти з нього. У цей період варто працювати з тілом, щоб зняти напругу, набуте навантаження, запустити механізм реадаптації. Фізичні навантаження, режим дня допоможуть пом’якшити симптоми поствоєнних розладів психіки. 
Надзвичайно важлива підтримка родини, близьких. Воїнів не треба жаліти. Їм треба допомогти знайти і застосувати особистий внутрішній ресурс. Вони набули такого досвіду і навичок, які можуть забезпечити посттравматичне зростання. Вони не хворі, не чужі, не інші. Вони отримали новий життєвий досвід. Знайти можливість використати його в плюс собі і суспільству — завдання, яке краще вирішується гуртом.
Олена НАГОРНА 
 
 

РЕАБІЛІТАЦІЯ

«Розповідати — нікому це не потрібно, ніхто не слухатиме»
— Але до психолога ви таки були змушені звернутися?
 
— Так, за шiсть місяців після повернення у мене почався злощасний період, одночасно з яким почався і конфлікт у сім’ї.
— Він почався раптово, чи були якісь причини?
 
— Мене почало тіпати психологічно. Я не можу навіть згадати й описати цього стану, я лише розумів, що зі мною щось не так. Почав пити, сваритися з дружиною, що більше намагався помиритися, то менше виходило. Це немов якась ломка. Були навіть думки, а навіщо та робота. Тоді було все байдуже. 
Я ні з ким не хотів спілкуватися — ані з друзями, ані з родичами, іноді просто вимикав телефон. Ти прокидаєшся, день ходиш, працюєш з якоюсь внутрішньою тривогою. Уже колеги почали помічати, питати, що сталося. Я зрозумів, що мої негаразди помітні збоку. Я тоді сів і подумав: щось почалося, я з цим упоратися не можу, все сиплеться, як варіант — звернутися до психолога.
— Може, причина в недостатній увазі чи підтримці родини?
 
— Якось я спіймав себе на думці, що, можливо, родина мала б підтримати, але для них не було вхідної інформації, щоб діяти адекватно. Були лише я і моя поведінка, все. Здогадуватися, що зі мною, рідні здогадувалися — хто як хотів. До того ж я досі поводився адекватно, а вже після війни півроку пройшло. 
Тоді мені мій друг-волонтер Сніжана порадила звернутися до Олени — психолога. От я й звернувся, що щось зі мною не так. Ми з нею спілкувалися кілька разів, і все якось раптово закінчилося. Це був кінець квітня, десь місяць це в мене тривало. Я вирішив на дружину не тиснути, заспокоївся. 
— Що тоді порадила психолог?
 
— Психолог сказала, що це стандартна ситуація. Порадила більше спілкуватися з дітьми, чесно, вже навіть не пам’ятаю деталей. Цей період головне пережити, я до кінця був упевнений, що обійду його, бо був на повному позитиві, звідки воно вистрелило, це вже неважливо. 
Думаю, що треба уважно ставитися до тих, хто повернувся з фронту, можливо, якусь програму розробити і назвати її «6 місяців». Бо це добре, коли ти в місті, коли є до кого звернутися, порадитися, а хтось повернувся в село і не має такої можливості. У селі його просто не зрозуміють, ніхто навіть не намагатиметься цього зробити, розповідати — нікому це не потрібно, ніхто не слухатиме. 
У нас інститут психології ніколи не був розвиненим. У нас, якщо ти звернувся до психолога, то кажуть: «Ага! Щось із тобою не так!». Ти відчуваєш себе неповноцінним. Проблема не з’являється зненацька, вона має свої причину і наслідок — і питання в тому, ти вчасно звернув на неї увагу чи пізно, і вона зростає. Зрозумів — зупинився, розв’язуєш. Якщо ти йдеш далі, ще гірше. Я не знаю, чи подолав би цей період сам і вирішив не перевіряти цього, лишив свою впевненість у собі і звернувся по допомогу. 
— Що тепер робите?
 
— Працюю, а ще в мене з’явилася можливість продовжити навчання, тож вступив у Сумський національний аграрний університет на юридичний факультет. Мене зарахували на стаціонар, щоправда, навчання за індивідуальним графіком. Із синами — старшому 15 років, меншому — 12, їздимо за місто, влітку шукаємо скарби. От книжку ще пишу, колись ще її почав, але торік влітку переглянув і почав писати наново — вона не про війну, вона для моїх дітей. 
— Тож зустрінемося на презентації?
 
— Так, сподіваюся, що колись-таки її видам.