З малоросійським акцентом — до шаленої популярності
Улiтку 1913 року один iз засновникiв Московського художнього театру Володимир Немирович-Данченко ввiйшов до кабiнету iншого засновника цього ж театру Костянтина Станiславського й мовив пiднесеним тоном:
— З Києва приїхав цiкавий рiзноплановий актор. Прошу вас, Костянтине Сергiйовичу, послухати його i за можливостi зарахувати до трупи.
До кабiнету ввiйшов екстравагантний молодий чоловiк у бездоганному смокiнгу.
— Що ви вмiєте, друже, — з цiкавiстю запитав Станiславський.
— Багато чого, — вiдповiв київський гiсть, — граю, спiваю, до того ж сам створюю романси, балади.
— Але ж у нас драматичний театр, i такi легковажнi речi, якi ви назвали, нас цiкавлять мало. Якщо можете, прочитайте якийсь прозовий твiр.
— А вiршований можна?
— Звичайно.
Обличчя гостя з Києва посерйознiшало, i вiн добре поставленим голосом почав читати:
Опомнитесь! Будьте люди
Иль горе вам будет:
Скоро разорвут оковы
Скованные люди.
Суд настанет, грозной речью
Грянут Днепр и горы,
Детей ваших кровь польется
В далекое море
Сотней рек? Вам ниоткуда
Помощи не будет;
Брат от брата отречется;
Сын про мать забудет;
И дым тучею закроет
Солнце перед вами:
И прокляты вы будете
Своими сынами?
Умойтеся! Образ Божий
Грязью не поганьте!
— Шевченко — це добре, — мовив Станiславський, — але нас зараз цiкавите ви. Так от, юначе, дуже шкодую, але у вас вiдчутний малоросiйський акцент, i то є неприпустима вада, адже наш театр претендує на звання росiйського академiчного театру. Дуже шкодую, але — до побачення.
Вiн вийшов iз кабiнету метра, а потiм, не пам’ятаючи себе вiд вiдчаю, сiв на холоднi сходи, охопивши голову руками. Це — кiнець, думав вiн, його мрiя про велику сцену вмить стала примарною.
Але вiн не може без сцени, без публiки, то що ж, йому виступати на площах i ринках, а люди кидатимуть йому дрiбнi монети... Вiд такої перспективи його охопив iще бiльший розпач.
І раптом чиясь рука опустилася на його плече. Вiн розплющив очi — поряд стояла молода вродлива жiнка.
— Давайте знайомитися, — мовила вона. — Анна Арбенiна, актриса.
— Вертинський, Олександр Вертинський, iз Києва. Актором, як бачите, не став.
— Спробую зарадити вашому лиховi, — мовила Арбенiна i дорогою, поки їх вiз вiзник, розповiла: її старша подруга Марiя Арцибашева створила приватний театр. Та от бiда: у трупi тільки жiнки й лише двоє старших чоловiкiв, колишнiх акторiв. Але немає в трупi яскравого героя-коханця, улюбленця жiнок. Тому й «полює» вона бiля театру Станiславського й Немировича-Данченка, аби вiдшукати того, хто потрiбен трупi. А вiн принаймнi зовнi дуже пiдходить для ролi чарiвного спокусливого чоловiка.
Вiд таких лестощiв Олександр почервонiв i настрiй його значно покращився.
Коли ввiйшли до небагатого помешкання Арцибашевої, Олександр побачив на стiнi гiтару. Ледь привiтавшись iз господинею, нiчого їй не говорячи, вiн зняв гiтару, а потiм, ставши у позу iспанського кабальєро, натхненно заспiвав:
Милая, ты услышь меня:
Под окном стою я с гитарою...
Проспiвавши, зобразив дотепну пародiю на танго, яке щойно ввiйшло в моду, заполонивши всi ресторани, кафешантани, кабаре.
— Чудово, чудово, — вигукнула Марiя. — Я беру вас у трупу. Для початку пропоную вам лiжкомiсце, борщ i котлети на обiд.
— А чи не можна з цього почати? — з надiєю запитав Вертинський, i тiєї ж митi обидвi жiнки заходилися готувати обiцяне меню.
У театрi Арцибашевої Вертинський швидко висунувся на першi ролi — легкий i пластичний, вродливий, вiн став улюбленцем публiки.
І не лише московської чи петербузької, а й усiх тих мiст, де виступав театр. Але бiдою театру, який чи не вперше в Росiї отримав назву «театр мiнiатюр», стало те, що... не було чого грати.
Театр не мав жодного авторитетного драматурга, вiдповiдно, й репертуар був легковажний, i нерiдко самi актори писали (точнiше — вигадували) те, що згодом грали.
Із такими п’єсами-скетчами, де вродлива жiнка зраджує немолодого чоловiка-багатiя iз молодим офiцером; де син вiдправляє до тюрми батька, аби заволодiти його багатством; де жiнка-повiя закохується в багатого мецената i кидає своє «ремесло»; де чоловiк-гульвiса програє в карти все майно багатої, але нелюбої дружини, — розраховувати на глядацький успiх неможливо.
Отже, зали були напiвпорожнi, грошових зборiв театр не робив, як наслiдок — артисти ледь виживали.
Тож тримався театр на щедростi мецената вiд культури Софiї Миколаївни Зелiнської, яка була дружиною Павла Луначарського — рiдного брата Анатолiя Луначарського, майбутнього радянського наркома освiти, який поки що мав привiлей — ходити на вистави без квитка.
Вiдповiдно до модної течiї тих часiв, Софiя Зелiнська тримала власний лiтературний салон i, вiдчуваючи тяжiння до чарiвного Олександра Вертинського, ввела його не до театрального, а вже до лiтературного бомонду.
З благоговiнням вдивлявся Вертинський у Ахматову, Гумильова, Блока, Бєлого, Волошина, Єсенiна, Северянiна, Маяковського, Хлєбнiкова, Ходасевича, Пастернака, Мандельштама...
Наче зачарований, слухав Вертинський цих обдарованих високоосвiчених людей, твори кожного з них викликали захоплення в його душi.
А потiм... Софiя Зелiнська сiдала до рояля, «пробiгала» по акордах, немовби запрошуючи Вертинського.
Вiн пiдводився, пiдходив до рояля, i не було такої тенорової партiї в росiйських романсах чи iталiйськiй оперi, яку б вiн не виконував.
Потiм Софiя Миколаївна сiдала на стiлець, а Вертинський без супроводу — а капела — переходив до справжньої окраси — українського спiву. Наче зачарованi, слухали гостi цей чарiвний спiв:
Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай...
І присутнi пiдхоплювали в єдиному поривi:
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиноньку в гай...
Фельдшер — П’єро
На жаль, ця «золота пора», як називав її згодом Вертинський, тривала недовго: розпочалася Перша свiтова вiйна. Далекий вiд полiтики, Вертинський прагне розiбратися, яка мета цiєї вiйни, хто в нiй його особистий ворог.
Вiдповiдi не знаходить. Але патрiот приймає рiшення — добровiльно стає фельдшером у санiтарному поїздi, що його сформувала дочка мiльярдера Сави Морозова.
Вертинський бачить тисячi поранених, i немає для нього анi дня, анi ночi: вiн перев’язує, робить iншi манiпуляцiї, а в короткi часи перепочинку з’являється в образi П’єро — головного персонажа iталiйської комедiї масок дель-арте, якого пораненi нiжно охрестили П’єроша.
Солдатів вражає майстернiсть перевтiлення їхнього фельдшера, i нiхто з них не вiдає, що пiд маскою П’єро криється великий артист, своєю грою здатний зцiлити їхнi пораненi душi...
А в душi самого Вертинського оселився зовсiм iнший бiль — туга за рiдним краєм. Опинившись у рiдному Києвi, вiн повторює, ледь не плачучи:
Киев — родина нежная,
Звучавшая мне во сне.
Юность моя мятежная,
Наконец ты вернулась ко мне...
У його помешканнi на Тарасiвськiй оселилися iншi люди, якi навiть не вiдчинили йому двері, тож бiдоласi нiчого не залишилося, як прийти до Першої олександрiвської гiмназiї, яку вiн так i не закiнчив, i там зняти куток у старої сторожихи, вiддавши їй останнi грошi.
Отже, треба було чимось заробляти на життя. Професiя медика йому не подобалася, а от сцена... Раптом на вулицi Миколаївськiй Олександр наштовхнувся на афiшу: «Цирк братiв Нiкiтiних».
Пiсля трiумфальних гастролей у 23 країнах свiту, на манежi член Свiтового атлетичного товариства, шестиразовий чемпiон свiту з французької боротьби, «людина-гора», неперевершений Іван Піддубний. Небаченi силовi вправи за участю людей i тварин.
Вертинський розшукав Пiддубного в готелi «Континенталь», показав йому театральну афiшу зi своїм прiзвищем, проспiвав кiлька лiричних пiсень. Розчулений Пiддубний навiть заплакав, а далi сказав:
— Добре, беру тебе. Ти проспiваєш один романс, а як буде «бiс», то й другий. І все. А далi допомагатимеш менi: коли я ляжу, покладеш менi на груди дошку, потiм запросиш iз зали шiстьох бажаючих, якi стануть на цю дошку, а я їх пiднiматиму. Далi я пiдлiзу пiд важкого вiдгодованого коня i пiднiму його на плечах. Вiд цього кiнь злякається, то ти стоятимеш бiля його морди й триматимеш його за вуздечку. Роботи, як бачиш, небагато, але платитиму я пристойно.
На тому й ударили по руках. Та дуже скоро Іван Максимович пошкодував, що взяв Вертинського: силовi вправи борця збирали дiтей, юнцiв i молодь, а всi старшi кияни, особливо жiнки, приходили, аби послухати спiв Вертинського.
Невимовнi муки ревнощiв заполонили душу Пiддубного, i вiн, ледь дочекавшись кiнця гастролей, крадькома вiдбув до Севастополя, «забувши» взяти з собою спiвучого конкурента.
І Вертинський знову опинився без роботи.
Але тепер у нього є популярнiсть, i київськi ресторани навперебiй запрошують його, аби розважав поважну публiку. Вiн зупиняє вибiр на кафе-шантан iз дивною назвою — ХЛАМ, а нижче дрiбними лiтерами: художники, лiтератори, актори, музиканти.
Кафе було на Софiйськiй, у центрi мiста, утримував його грек Цирiдiс, який був археологом i спецiально приїхав з Афiн, аби дослiдити Трипiльську культуру.
Але на рестораннiй нивi справи пiшли краще, i в Цирiдiса збирався київськiй бомонд: художники Пимоненко, Мурашко, Красицький, Малевич, лiтератори Купрiн, Булгаков, часто приїздили Марк Шагал та Ілля Еренбург.
З українських лiтераторiв тут можна було побачити молодих Тичину, Рильського, Коцюбинського, Блакитного, Семенка, Чумака.
Чи не вперше Вертинський замислився над власним репертуаром: що ж спiвати, i головне — якою мовою в суцiльно росiйськомовному Києвi?
Причини цього зросiйщення мали сумну iсторiю i сягали петровських часiв, коли цар Петро I поквитався з гетьманом Іваном Мазепою, який, спираючись на Польщу, а потiм на Швецiю, прагнув вiдiрвати Україну вiд Росiї.
Наляканий Петро I тричi (!) приїздив до Києва — 1706-го, 1707-го та 1709 рокiв.
Приводом стало будiвництво Печерської фортецi, насправдi ж цар запросив ректора Києво-Могилянської академiї Івана Поповського, в розмові з яким назвав академiю «средоточием крамолы», і заборонив друк українських книг, «равно как и речь оную», тобто українську мову.
І це був тiльки початок, який гiдно продовжили обидвi Катерини — перша та друга.
Їхнє гонiння на українство не знало меж: було знищено Гетьманщину, Запорозьку Сiч, розмовляти українською заборонялося пiд страхом смертi.
У подальшому українська мова стала вживаною по селах, а в мiстах — українських мiстах — запанувала росiйська.
Щодо Вертинського, то не останнє значення мало те, що його батько — Микола Петрович — був родом iз росiйського Воронежа, свiй трудовий шлях почав як репортер мiсцевої «Воронежской газеты» (матiр’ю спiвака була українка Євгенiя Степанiвна Сколацька).
Батько, хоча й рано помер, мав неабиякий вплив на сина, тож i не дивно, що репертуар Вертинського був росiйськомовний.
А ще є пiдстави вважати, i це пiдтверджував Булат Окуджава, що Вертинський був фундатором бардiвської пiснi, коли виконавець робить усе сам — пише музику, вiршований текст i сам виконує.
Незважаючи на дедалi зростаючу популярнiсть i, як наслiдок, авторськi гонорари, Олександр Миколайович згадує тi роки з убивчою самоiронiєю:
«Співати я не вмів, поет був досить скромний, композитор тим паче наївний, навіть нот не знав».
Та доброзичлива київська публiка не помiчала цих вад, тож успiх, заможнiсть стали для нього нормою.
Отак би жити йому й надалi, та раптом двi подiї сколихнули його спокiйне врiвноважене життя, зруйнували його уяву про справедливiсть навколишнього свiту.
«Те, що я повинен сказати»
Перша з них — Жовтнева революцiя в Росiї. Польща та Фiнляндiя таки вийшли зi складу iмперiї, не втрачала надiї вийти з росiйських лабет i Україна, але вождь бiльшовикiв Ленiн, наляканий перспективою вiдмежування України, висловився в тому сенсi, що про незалежну Україну «не може бути й мови».
І на пiдтвердження цих слiв посунув на Україну орди озброєних до зубiв «росiйських братiв», якi, викорiнюючи думку про самостiйнiсть, всюди вчиняли «червоний» терор.
Вiн був червоним й у прямому розумiннi цього слова, бо все було залито кров’ю.
На початку лютого 1918 року Вертинський розгорнув головну на той час газету «Нова Рада», i одразу впало у вiчi: Трагедiя на Крутах.
Не вiрячи очам своїм, почав читати: «Ми хочемо звернути увагу суспiльства й української влади на ту страшну трагедiю, котра вiдбулася бiля ст. Крути в часи наближення бiльшовикiв до Києва.
У Крутах загинув цвiт української шкiльної молодi. Загинуло кiлька сотень найкращої iнтелiгенцiї — юнакiв-ентузiастiв української нацiональної iдеї. Така втрата для культурної нацiї була б важкою, для нашого народу вона безмiрна».
Таке повiдомлення вразило Вертинського в самiсiньке серце, та яким же був розпач, коли в одному з наступних номерiв газета повiдомляла: «Нашi сили становили 500 молодих воякiв i 20 старшин.
Червоних було бiльше, нiж удесятеро, до того ж не прирiвняти їхнiй вишкiл (особливо матросiв-балтiйцiв) i студентiв, гiмназистiв.
Щодо кiлькостi полеглих пiд Крутами (на полi бою i замордованих полонених), то сходимося на числi за 300.
Це нашi герої, святочно вiдзначаємо їхню свiтлу пам’ять, як символ тих сотень тисяч, що загинули в боях за Україну».
Жах i вiдчай заполонили тонку й вразливу душу Вертинського. Вiн сiв на «робочий товарняк» i приїхав на станцiю Крути, ставши свiдком вселенського горя: несли i несли каравани трун, яким, здавалося, не буде кiнця...
Емоцiйний шок сколихнув зранену душу Вертинського, раптом вiн зрозумiв, що лише поетичне слово здатне передати його вiдчуття, а разом iз ним — i кожного українця.
Чи не єдиний iз митцiв України, вiн вiдчув гостру потребу висловитися, тож i твiр свiй назвав вiдповiдно — «То, что я должен сказать»:
Я не знаю, кому и зачем это нужно,
Кто послал на смерть
недрожащей рукой.
Только так беспощадно,
так зло и ненужно
Опустили их в Вечный Покой...
Осторожные зрители
молча кутались в шубы,
И какая-то женщина
с искаженным лицом
Целовала покойника
в посиневшие губы
И швырнула в священника
обручальным кольцом.
Закидали их елками,
замесили их грязью
И пошли по домам —
под шумок толковать,
Что пора положить бы уж
конец безобразию,
Что и так уже скоро,
мол, мы начнем голодать.
И никто не додумался
просто стать на колени
И сказать этим мальчикам,
что в бездарной стране
Даже светлые подвиги —
это просто ступени
В бесконечные пропасти —
к недоступной Весне.
І враз сценiчнi герої Вертинського одяглися у траурне вбрання, а наведений вiрш став пiснею, точнiше, думою, баладою, яка навертала сльози у людей лiтнього вiку, в молодi викликала почуття гордостi за своїх героїчних ровесникiв.
Що було далi — знає кожен: орди ватажка погромникiв Муравйова вдерлися в Україну на цiлих 70 рокiв, а над подвигом Героїв Крут нависла бетонна плита тотального замовчування.
І лише в Незалежнiй Українi, особливо за часiв президентства Вiктора Ющенка, юних героїв почали гiдно вшановувати на державному рiвнi: на Аскольдовiй могилi в Києвi встановили пам’ятний меморiальний знак, а розташована поруч площа стала площею Героїв Крут, 29 сiчня було оголошено Днем шанування пам’ятi юних Героїв.
Саме Вiктор Андрiйович Ющенко зiнiцiював поiменний пошук юних крутян, аби повернути з бiльшовицького небуття їхнi свiтлi iмена. Ось вони:
сотники: Аверкiй Гончаренко, Омельченко, Лещенко, Семирозум, Ярцев, Твердовський;
студенти унiверситету Св. Володимира (нинi — унiверситет iм. Шевченка): Володимир Шульгiн, Лука Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андрiїв, Божко-Божинський;
студенти Українського народного унiверситету в м. Києвi: Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головащук, Чижiв, Кирик;
гiмназисти: Валентин Атамановський, Онисим Сушицький, Андрiй Соколовський, Микола Корпан, Микола Ганькевич, Євген Тарнавський, Микола Гнаткевич, Григорій Пипський, Павло Кольченко, Михайло Михайлик, Юліан Гiба, Ігор Лоський.
Пошук юних крутян триває, поповнювати його — священний обов’язок прийдешнiх поколiнь...
