Довкола Вугледара загострилася ситуація – Донецька ОВА
Дуже загострилася ситуація довкола Вугледара. Росіяни намагаються оточити місто, яке стало справжньою фортецею для ЗСУ. Там тривають великі танкові бої >>
«Поранені» в душу: як війна психологічно калічить бійців та дітей в АТО
18.01.2017
Лєна Григор’єва у бліндажі.
Війна ставить до психіки зовсім інші вимоги, розвиває якості, що можуть заважати в мирному житті.
Люди повертаються з неї пораненими, навіть якщо їх не зачепило кулями чи осколками, учорашні бійці у колись звичному побуті часто не справляються з психологічними та простими життєвими труднощами.
І якщо в перший рік бойових дій на сході найбільшою проблемою вважалось отримання статусу учасника АТО, то сьогодні, за словами бійців, потрібна саме психологічна підтримка та допомога в адаптації до мирного життя.
Із передової — в міністерство
За рік психолог Олена Григор’єва об’їздила весь буремний український схід. Вона не з розповідей знає про стани, що їх переживають солдати й у зоні конфлікту, і після служби.
А ще, окрім солдат, волонтер серйозно стурбована долею та психологічним настроєм дітей прифронтової зони.
Перебуваючи в складі волонтерсько-психологічної групи, котра працювала й із дітьми, Олена разом iз колегами розробила та видала декілька методичних рекомендацій для батьків, учителів, вихователів дитсадків iз реабілітації дітей дошкільного віку, які пережили екстремальні події.
Там психологи доступно розповідають, що відбувається з дитиною в період сильного психологічного напруження, як дорослим поводитися з нею, як гратися, як розмовляти...
Із метою створення великої команди, яка працювала б на прифронтовій території, Григор’єва зверталась у різні організації.
Зокрема й до ЮНІСЕФ, однак відгуку не отримала, адже статут міжнародних організацій забороняє направляти фахівців у зону небезпеки.
Це підштовхнуло до очевидного рішення: необхідно самотужки створювати таку систему.
З цим завданням Олена Григор’єва і прийшла на роботу в Міністерство соцполітики: спираючись на власний досвід, формує пропозиції до законопроектів.
«Я розумію психологічну проблематику нашої армії, а тому, думаю, мені вдасться вибудувати те, що насправді працюватиме, — упевнена Олена. — А реабілітацію потрібно законодавчо прописати всередині військового формування, щоб бійці проходили її перед демобілізацією».
«За що нам усе це?»
На думку Олени Григор’євої, на лінії розмежування мають працювати мобільні бригади. Психолог розповіла про одну з перших поїздок у складі психологічної кризової служби у школу Станиці Луганської.
Спочатку хвилин сорок безперервно лився потік сліз та істерик, як від дорослих, так і від дітей.
Вони кричали: «От чого ви сюди приїхали, психологи, що ви нам зробите, чим ви нам допоможете?!.. За що нам усе це?! Подивіться, що вже бачили наші діти. Подивіться, що відбувається довкола...».
Цим людям потрібно було кудись вихлюпнути той біль, що накопичився за весь час.
Згодом, коли емоції вгамувались і всі заспокоїлись, психологи змогли почати працювати. Олена вважає, що тим, у кого вони побували, пощастило. Вони змогли скинути негатив.
А скільки ще людей, морально «поранених» війною, залишається поза увагою фахівців?
«Або виживе з групою, або уб’є всіх»
Однак прописати правильні дії у законі — не проблема. Головне, щоб було вольове рішення їх утілити.
«А інакше, — пояснює новоявлений чиновник, — будуть продовжуватись проблеми, у тому числі й розстріли демобілізованими атовцями поліцейських (як у Дніпрі) і т.д. До речі, для мене в цій трагічній історії все зрозуміло: боєць, котрого, скажімо, два роки вчили вбивати кожного, хто зі зброєю йде на нього, на інстинктивному рівні також хапається за зброю. Тобто, коли на нього пішли двоє поліцейських зі зброєю, він просто не міг зробити інакше.
Людина без психологічної підготовки на мирній території продовжує функціонувати в режимі реальної війни. Воїна вчили вбивати, й він звик так вирішувати проблему. У дії розвідника закладено: або він виживе разом з групою, або уб’є всіх. Тому потрібно, щоб iз ними працював психотерапевт, зняв психоемоційну напругу, направляючи спосіб мислення для мирного середовища. Хтось має учорашнього бійця навчити «перемикатись».
Схожа ситуація і з тими, хто побував у полоні. Їх визволили, привезли, допитали в СБУ і все.
У людини немає документів, у неї шоковий стан, і, висловлюючись психологічною термінологією, виучена безпомічність — вона сиділа за ґратами й нічого не робила.
Тому після полону також необхідна дуже серйозна психологічна реабілітація.
Психічна атака: «всі командири — зрадники»
За рік у зоні бойових дій волонтер-психолог виокремила ще декілька проблем.
У бійців унаслідок психічної травми спостерігається порушення сну, проблеми адаптації, невмотивована агресія, тривожність, зниження уваги, пам’яті і спастика (тобто надзвичайне напруження тіла, що викликає соматичні захворювання).
Але є ще один психологічний «хук» від агресора: розроблена тактика деморалізації бійців, через втовкмачування, що всі командири — зрадники, а це викликає панічні настрої.
«Наші північні сусіди дуже добре й серйозно продумали цю тактику. На лінії розмежування з телеекранів (українське ТБ там не транслюється), де мовлять лише «ДНР» і російські телеканали, та через мережу спеціально розповсюджуваних чуток безперервно ллється: «всі командири — зрадники, всіх «злили», все пропало», — ділиться спостереженнями Олена. — Нашим ворогам потрібно, щоб український солдат думав, що в нього погане командування, і тоді він, в екстрених випадках, може залишити поле бою».
Проти майже кожного командира була розвернута дискредитуюча інформаційна кампанія.
І над цим психологам-волонтерам також доводиться працювати. Боротьба з деморалізацією армії — це величезний шмат роботи, яким, на жаль, ніхто, крім волонтерів, не займається.
Психологічний «коток» по наших дітях
Діти прифронтової зони — окрема проблема. На психологічному рівні фахівцям зрозуміло: по-перше, дітям потрібно лікувати розлади сну.
Поряд iз цим ідуть потреби боротьби зі спазмалітичними порушеннями або захворюваннями на нервовому ґрунті, особливо косоокістю.
Остання проявилася з початку бойових дій, а коли діти проходять реабілітацію десь подалі, скажімо, в дитячому таборі, порушення зору проходить.
Однак російській пропаганді ми наразі серйозно протистояти не можемо. Українські телеканали агресори глушать.
Нам робити те саме з ворожими юридично неправильно, бо це вважатиметься порушенням свободи слова. Українську телевежу окупанти вкрали.
Тому вільно через телеканал «ДНР» оголошується набір нашої молоді в танкові війська «ДНР» — «ЛНР».
Під цим впливом наших (!) дітей одягають у російські пілотки і заставляють марширувати з російськими прапорами. Мілітаризуючи, дітям нав’язують ворожий пріоритет ціннісного вибору та моральнi.
З пелюшок втовкмачується, що українці — це вороги, що ми злі, що нас потрібно ненавидіти, що такої держави, як Україна, взагалі не існує...
Росія готує з цих дітей зомбі, налаштованих проти нас. І з них може вирости декілька десятків тисяч гіпотетичних наших «смертельних ворогів» на нашій же території.
«Я з жахом думаю, скільки сил потрібно буде вкласти у відновлення нашого ментального українського світогляду і в дорослих, і в дітей після повернення окупованих територій, — констатує Олена Григор’єва.
— Наразі відновлення трансляції нашого телебачення там неможливе, тому як варіант потрібно залучати психологів, громадські організації, котрі працювали б безпосередньо з кожним, протидіючи пропаганді ворога. Там потрібно розширювати свідомість; працювати над розвитком критичного мислення. І ті фінансові витрати, що можуть піти зараз, — ніщо порівняно з тим, що ми своєю бездіяльністю можемо отримати в майбутньому...»
