Видавництво «Смолоскип» пропонує читачам книжку з промовистою назвою «1930. УСРР. Повстання».
Це збірка нарисів історика, заступника голови Українського інституту національної пам’яті Володимира Тиліщака, присвячена антибільшовицьким повстанням у селах України у 1930 році.
Тема, насправді, не аж так добре висвітлена та відома.
Пересічні інформаційні стереотипи вітчизняної історії дають якесь уявлення про Визвольні змагання і громадянську війну, рідше — про Зимові походи, про окремі повстання початку двадцятих років, зрештою, про Холодний Яр.
Що ж до пізніших повстань проти радянського режиму, надто тих, які припадають на тридцяті роки — про них знають мало.
У книжці «1930. УСРР. Повстання» ви зустрінете якраз такі історії. Чому саме 1930 рік? Бо він був ключовим в історії «радянської» України і став своєрідним прологом до Голодомору.
Річ у тому, що в тридцятому особливо жорстко й особливо масово проводили політику колективізації та розкуркулення. Тоді ж відбувалась і потужна атака на церкви, вилучення церковних цінностей.
Оці два чинники головно й спрацювали, «надихнувши» багатьох селян на повстання та протестні акції. Книжка Тиліщака дає змогу ознайомитися з повстанськими сюжетами різних частин України, від нинішньої Дніпропетровщини до Хмельниччини.
Розграбування землі, худоби, реманенту та іншого добра, закриття й розорення церков, інші знущання стали сигналом для народних виступів.
Часто на початках на тодішні умовні «майдани» виходили жінки. Десь влада трохи відступала. Десь навпаки.
У другому випадку зазвичай поступово починалися бойові дії — селяни били або й убивали більшовицьких активістів, громили сільради, повертали собі забране, вступали в справжні бойові зіткнення з урядовими загонами тощо.
Чутки про повстання нерідко «піднімали» й сусідні села.
Керував загашенням полум’я повстань знаменитий кат і каратель Владімір Баліцкій.
Більшовицьким силам часто бувало непросто реагувати на постійні виступи у різних місцях, були в них і втрати. Але в цілому сили були зовсім не рівні.
У повстанців було дуже мало зброї. Зазвичай виразного керівництва або не було, або воно було некомпетентним.
Бракувало стійкого зв’язку з повстанцями на інших територіях. Бракувало послідовності, стратегічного мислення, орієнтування в обстановці.
Тобто був увесь набір недоліків стихійних народних повстань. Тому й тривали вони зазвичай максимум кілька днів.
Траплялись і винятки. Наприклад, так зване Павлоградське повстання. Його підготовкою цілеспрямовано й осмислено займалися колишні офіцери-гетьманці.
Їм вдалося створити значно серйознішу ситуацію, ніж у стандартних заворушеннях того року, проте не вийшло втілити далекосяжні задуми — долучити до повстання військовий гарнізон, зайняти Павлоград тощо.
Цікаво, що після поразки цього повстання більшовики не зуміли повністю розгромити й викрити підпільників, які його затіяли...
Детальніше про цю та інші історії спротиву ви можете прочитати безпосередньо в книжці Володимира Тиліщака. А відкриття маловідомих сторінок історії буремного двадцятого століття триває.
