Залякування патріотизму: бієць з Макіївки Олексій Тарасов виступає за загони самооборони

У селі Овсюки Гребінківського району на Полтавщині в будинок, де проживав учасник АТО Олексій Тарасов із сім’єю, кинули бойову гранату. Най­імовірніше, цілилися у вікно, проте не влучили: вибуховий пристрій, ударившись об стіну, розірвався біля будинку. У результаті вибуху пошкоджено асфальтне покриття, осколки посікли стіну. Повилітали шибки. Під вікном, у яке намагалися закинути гранату, спали четверо малолітніх дітей, трохи по­одаль — сам 51-річний Олексій Тарасов, в іншій кімнаті —31-річна Оксана Тарасова з найменшим сином, якому всього 2,5 місяця. Вибух пролунав після 6-ї години ранку. 
 

— Ви бачили б, як злякалися діти, одне за одним схопившись на ноги. Скомандував їм залягти до ванни: думав, що одним вибухом не обійдеться, — пригадує подробиці недавньої надзвичайної події Олексій Тарасов. — Згодом звернувся по допомогу до сусідів — разом із ними й виявили прикріплену до воріт бойову гранату Ф-1 та розтяжку. По суті, мене врятувало те, що скористався не центральною, а боковою хвірткою, про яку зловмисники, очевидно, не знали. Сліди від взуття на снігу (мабуть, 46-го розміру) вели до слідів від коліс автомобіля. 
 

За словами Олексія, десь тижнів за два до цієї події, схоже, той самий «гість» навідувався о пів на четверту годину ранку. Загавкали собаки, і Оксана розбудила Олексія. «Біля хвіртки стояв такий собі здоровань. Він погукав мене по імені — думаю, хотів переконатися, що в будинку проживає потрібна йому особа. Я відчинив кватирку й нагнув матюків. Напевно, запам’ятавши, з якого вікна я йому відповідав, він згодом цілеспрямовано кинув у нього гранату, проте сантиметрів на 30 промазав, — озвучує свою версію розвитку подій Олексій. — Один із будівельників, котрий робив у нашому будинку ремонт, стверджує, що напередодні до садиби під’їжджали «Жигулі» 12-ї моделі iз затемненим склом i донецькими номерами. Згідно ж із даними правоохоронців, у цій місцевості «засвітилися» два автомобілі з донецькими номерами. Поліція досі не може їх знайти». 

До воєнного конфлікту на Донбасі Олексій Тарасов проживав у місті Макіївка Донецької області, там народилися четверо його дітей. Сім’я мешкала в одноповерховому будинку з євроремонтом, а добротну двоповерхову будівлю Олексій звів уже для дітей. Мав і двоповерховий гараж.

Коли почалися події на Майдані в Києві, чоловік, котрий пройнявся його ідеями, возив туди своїм транспортом і за власний кошт людей. Таких, зізнається, було небагато: четверо-п’ятеро хлопців, котрих він, будучи майстром спорту з боксу, тренував. Тоді в Олексія з’явилася надія, що й на Донбасі врешті-решт щось зміниться, що завершиться епоха «царювання» Ріната Ахметова. 
 

— Це єдиний мільярдер у світі, який розбагатів, пройшовши по трупах, зокрема й моїх друзів, разом із якими я ріс, тренувався у спортзалі, — констатує Олексій Тарасов. — Нині всі ці старенькі, котрих господар Донбасу Рінат Ахметов купив за макарони, борошно, «згущенку», тушонку тощо, не розуміють, за які кошти він їх підгодовує. Я і своїй мамі це втовкмачую: пам’ятаєш, мовляв, моїх друзів, котрі приходили в наш дім? Так от, більшість із них — покійні, люди Ахметова відібрали їхній бізнес.

патріот Так само колись відібрали фірму і в мене, посадивши в СІЗО, катуючи у ВБОЗі, змушуючи зізнатися у злочинах, яких не скоював, а врешті «припаявши» незаконний строк. Аби добитися справедливості, довелося виграти справу в Європейському суді з прав людини, який повністю реабілітував мене й виніс рішення виплатити 30 тисяч євро компенсації за матеріальні та моральні збитки. Отримав ці кошти в 2014 році. 
 

Уже під час київського Майдану бути патріотом України на Донбасі стало небезпечно. Олексій пригадує, що вони з Оксаною півроку жили в бронежилетах, стежачи у відеокамери, хто під’їжджає до двору, тож стомилися від постійної нервової напруги. Урешті Олексій вирішив вивезти сім’ю до селища Драбів Черкаської області, де проживали родичі Оксани, а сам повернувся, бо мав на ту пору бізнес, із яким хтось інший не впорався б. 
 

— Знав, що рано чи пізно за мною прийдуть, адже я виграв Європейський суд стосовно цієї місцевої банди — лакеїв, ставлеників Ріната Ахметова, — продовжує розповідь мій співрозмовник. — Я бачив, як розвиваються події на сході України: як завозять російську військову техніку, як зникають безвісти проукраїнськи налаштовані люди. Ці нелюди по-звірячому вбили мого товариша по Майдану Володю Рибака. На той момент начальником макіївської міліції був Олексій Мірошниченко — на його очах відбувалися захоплення всіх адміністративних будівель.

20 липня 2014 року він виїхав із міста, по суті, здавши його сепаратистам, після чого був призначений начальником добропільської міліції — уже на українській території. І це при тому, що до 20 липня «ДНРівці» скоїли в Макіївці стільки злочинів: людей тримали в підвалах, катували... Ці мерзотники, яким раніше дозволяв хіба що колеса своєї автівки помити, які кланялися при зустрічі, взяли до рук автомати і, приїхавши до мене додому, закидали двір гранатами.
 

Вивізши з Макіївки сім’ю, Олексій Тарасов записався добровольцем до батальйону «Шахтарськ». Виконував обов’язки інструктора — навчав молодих бійців, як виживати в бою. У батальйоні пробув майже рік, брав участь у боях за Піски, Іловайськ, Красногорівку, Оленівку...

Потім «Шахтарськ» формально розформували, а по суті — перейменували на «Торнадо» й перекинули до Луганської області. Під час бою у Красногорівці зламав руку, проте не ліг до лікарні, а, знявши гіпс, продовжував стріляти, допомагав артилеристам, вивозив поранених.

«От бачите, у результаті рука зрослася неправильно», — демонструє Олексій. А ще двічі був контужений — обидва рази в Іловайську. Після першої контузії, пригадує, навіть їздив за кермом, а після другої, тяжкої, довелося відлежуватися в шпиталі. Оті контузії ні-ні та й дають про себе знати — таке не минає безслідно.

Попри все, Олексій Тарасов не має статусу учасника бойових дій. Хоч уже й у судовому порядку довів, що брав участь у воєнному конфлікті на Донбасі, — має докази перебування в зоні АТО: відеозйомки, фотознімки, свідчення побратимів. Відвіз пакет документів до МВС, проте посвідки учасника бойових дій, як і багатьом іншим добровольцям, йому досі так і не видали. 

— Спершу ми з побратимами думали, що все це досить швидко закінчиться. На ту пору нам здавалося, що справді реально зачистити територію Донбасу, — дещо імпульсивно говорить АТОвець. — Ми ще гадали, що розіб’ємо всю ту погань, зайшовши з Іловайська. Із часом при­йшло розуміння, що цей воєнний конфлікт, вигідний вищим ешелонам як російської, так і української влади, так швидко не закінчиться.

Багато хто вважає, що наша нинішня влада тримається лише тому, що триває війна. Усі ж знають: у країні, з якою воюємо, наш Президент має фабрики, що справно сплачують податки до російського бюджету — на патрони, якими вбивають наших хлопців. А тут, в Україні, патріотів, котрі гинуть, Петро Порошенко нагороджує посмертно медалями, а їхнім рідним надає грошову допомогу. Ну хіба це не блюзнірство?

Вважаю, Президент як Верховний Головнокомандувач винний і в Іловайському та Дебальцевському«котлах», де поховали істинних синів України. В Іловайську загинув від кулі снайпера й наш побратим — пирятинський патріот Анатолій Курочка (позивний «Дід»), який командував взводом. Цю війну можна було виграти одразу — за пару місяців, як і обіцяв Порошенко. Натомість її перетворили на затяжну, бо на ній заробляють — усі це добре розуміють. 
 

— Ви воювали у складі скандально відомого добровольчого батальйону, командир якого — Руслан Онищенко — наразі перебуває за ґратами. Чому такі неоднозначні думки про це військове з’єднання? — запитую. 
 

— Я вам скажу, що всі добровольчі батальйони практично однакові. Скрізь трапляються «відморозки», які чинять щось протизаконне, проте це не означає, що поганий увесь батальйон. На «Торнадо» ж ллють бруд тому, що це чи не єдиний батальйон, який не побоявся заявити про злочини генералів в Іловайську, — переконаний учасник АТО. — Палиці ж у колеса почали вставляти тоді, коли влітку 2015 року в Луганській області наші бійці зупинили чотири потяги (у кожному — по 50 вагонів) лісу, який везли із Західної України до «ДНР» без будь-яких документів.

Після того, як передали «СБУшникам» четвертий потяг, батальйон розформували. Бо він, бачте,мав необережність посягнути на нелегальні заробітки можновладців. Далеко не бідний чоловік, судячи з його декларації, — військовий прокурор Анатолій Матіос — заявляв усій країні, що надасть відеодокази зґвалтувань, катувань та мародерства в нашому батальйоні, проте досі так нічого й не надав.

При цьому ніхто не говорить про заслуги «Торнадо», зокрема про те, скількох сепаратистів вирахували наші бійці в Луганській області, скільки російської зброї (навіть артилерійської часів Другої світової війни) видали затримані нами терористи. Та навіть російський «Бук», що збив «Боїнг-777» Малайзійських авіаліній, був знятий розвідкою «Торнадо» — про це чомусь усі замовчують.

Думаю, час розставить усі крапки над «і». Хоч, звісно, у батальйоні було багато й безладу. Скажімо, 24 липня 2014 року ми поїхали у Піски без будь-якого наказу — нам видали лише «корочки» співробітників батальйону. І от, щоб зняти з себе відповідальність, ті, хто нас туди посилав, порушили кримінальне провадження про незаконну видачу зброї стосовно заступника комбата, котрий був усього лише штабником, а зараз перебуває в бігах. От що коїться на вищому рівні. 
 

Олексій Тарасов із сім’єю змушений був кілька разів переїжджати на нове місце, зокрема й тому, що відчував загрозу власному життю. Рік прожили в Ківерцівському районі, що на Волині, де їх прихистив наш земляк Віктор Литовченко, котрий 18 років провів в Америці, а потім повернувся й наразі активно допомагає АТОвцям. Довше користуватися добротою цього чоловіка Олексій не міг.

У липні нинішнього року Олексій Тарасов разом із вагітною Оксаною та чотирма дітьми протестували під стінами Верховної Ради (стояли з плакатом: «Поверніть наш дім та все награбоване!») — навіть спали кілька діб на граніті, кинувши на нього матраци.

Із цим протестом пов’язана окрема історія: свого часу в батальйоні «Торнадо» замаскувався під бійця такий собі Руслан Білий, котрий, за словами Олексія Тарасова, «зливав» інформацію сепаратистам. Він безперешкодно курсував на окуповану територію й назад, аж поки одного разу його не затримали на блокпосту під Маріуполем наші бійці. 
 

— Ми передали затриманого працівникам СБУ. І от уявіть собі: буквально через кілька днів його випускають на волю, — обурюється Олексій. — А вже через деякий час він ходить по моєму двору в Макіївці й керує руйнацією двох моїх будинків (це зняла на мобільний телефон сусідка). Нині від мого житла залишився сам фундамент.

Акцію протесту ми змушені були тоді згорнути, бо дітям і вагітній Оксані від постійного перебування на сонці стало зле. А тут якраз один із бойових побратимів із Гребінківського району покликав до себе. Так ми перебралися до Овсюків, оселилися в будинку, збиралися його купити, вже почали робити ремонт. Проте після останніх тривожних подій не можу лишити тут сім’ю. 

Виконувач обов’язків начальника Гребінківського відділу поліції Василь Овчаренко розповів, що, дізнавшись про надзвичайну подію — напад з гранатою на оселю Тарасова, одразу ж виїхав до Овсюків. «Це ганебний факт, — коментує він, — адже злочин скоєно проти людини, котра боронила нашу країну. Зловмисника не зупинило й те, що в будинку перебували малолітні діти.

Скажу відверто, я прикро вражений. Наразі з’ясовуємо всі обставини скоєння злочину. Є залишки бойової гранати, ми віддали їх на експертизу й чекаємо офіційних відомостей стосовно цього вибухового пристрою. Ситуація складна, адже одна граната зірвалася біля будинку, а інша, виявлена на воротах, була зав’язана з таким розрахунком, щоб, коли відчиниться хвіртка, пролунав вибух. Цей вибуховий пристрій також на дослі­дженні в експертів. Відкрите кримінальне провадження за статтею 115 («Замах на вбивство»). Працює слідчо-оперативна група, ми щодня звітуємо до Головного управління Національної поліції в Полтавській області про те, що вже зроблено». 
 

АТОвці, з якими розмовляла, в один голос заявляють: цей прикрий випадок — не що інше, як полювання на справжніх патріотів України. «У кожному селі нашого району є АТОвці, всі були на передовій. То, виходить, ось так, як до Олексія Тарасова, непрохані гості можуть з’явитися до будь-кого з них? У райвідділі поліції всього лише 20 працівників — як гадаєте, вони в змозі подбати про нашу безпеку? — запитує голова правління громадського об’єднання «Правовий блок захисту учасників АТО» Роман Тютюнник. — От не так давно до кафе, що є моєю власністю, нагрянуло з півсотні фанатів київського «Динамо», роз­трощили тут усе, що тільки можна, вигребли продукти з холодильника (нарахував збитків десь у сумі 30 тисяч гривень), побили відвідувачів, після цього розгромили ще й бензозаправку — і ніхто нічого не міг вдіяти.

Вкрай малочисельна поліція не справляється. Тож потрібно піднімати громаду. Усвідомлюючи це, ми створили громадську організацію «Гребінківська варта», члени якої понад півроку серйозно тренуються. Хлопці несли чергування на вулицях разом із правоохоронцями. Наша кінцева мета — створення муніципальної поліції, яка вже існує в деяких містах України. Заковика в тому, що міська влада не хоче виділяти кошти з бюджету на реалізацію згаданої ініціативи. Чи не найбільше упирається міський голова». 
 

Думку АТОвців поділяє депутат Гребінківської районної ради Михайло Рубан: «Звичайно, в районі щось робиться для учасників АТО. Але на сьогодні вкрай важливо, щоб проживання тут було безпечним. Не хочу давати оцінку великій політиці. Зрозуміло одне: нам самим на місцях потрібно думати, як захиститися. Як оцим хлопцям, котрі боронили суверенітет та територіальну цілісність України, тепер мають захистити свої родини. Потрібно створювати загони самооборони — думаю, це єдиний вихід. А місцева влада має вирішити питання їх фінансування. От тільки чи піде на це нинішня влада?».