У Нью-Джерсі встановили перший пам'ятник Гетьману Павлу Скоропадському
Перший пам'ятник Гетьману Павлу Скоропадському встановлено у США цими днями. Пам’ять про історичного діяча вшанували на українському кладовищі Баунд-Брук у штаті Нью-Джерсі. >>
Розірвана бомба правди: як скалался доля роману знаменитого роману"Бабин Яр" і його автора
21.12.2016
Анатолій Кузнецов. (Фото з сайта Io.ua.)
Трагедія Бабиного Яру — одна з найжахливіших сторінок Києва в часи новітньої історії. Тому неправильно згадувати про неї лише «до дати».
Одним із найкращих художньо-документальних творів, що описує перипетії, в які потрапили мешканці столиці України в часи Другої світової, вважається «Бабин Яр» Анатолія Кузнецова.
Адже книга написана людиною, яка вперше розповіла про трагедію Бабиного Яру як про щось близьке й особисте, пропустивши все це через себе, через 14-річного хлопчину, котрий потайки занотовував у щоденник усе, що бачив і переживав під час окупації.
Про книгу та долю її творця розповів московський журналіст російської редакції «Радіо «Свобода» Олексій Кузнецов, який є частим гостем столиці України.
Втеча за кордон
В одному з номерів журналу «Новый мир» Олексій Кузнецов наголосив, що в Києві пам’ять про його батька набагато актуальніша, ніж у Москві та Росії в цілому. Чому так?
«Відповідь можна шукати дуже довго. Думаю, що насамперед це пояснюється неабияким значенням трагедії Бабиного Яру для України в цілому. А по-друге, такий стан речей пояснюється його детективною історією від’їзду. Мабуть, далеко не всі її знають, тож коротко нагадаю», — розповідає Олексій Кузнецов.
У 1969 році батько подав заявку у Спілку письменників на відрядження до Англії, розповідає син письменника.
Мотивував своє прохання тим, що нібито збирається написати роман про ІІ з’їзд РСДРП. Колись цей з’їзд частково проходив саме в Лондоні.
Спершу, з 17 липня по 6 серпня 1903 року, «революціонери» працювали в Брюсселі. Проте бельгійська поліція змусила делегатів залишити країну; тож з’їзд переніс свої засідання до Великобританії.
У заявці Анатолій Кузнецов писав, що має намір відвідати Британський музей у Лондоні, де працював Ленін. А також побувати на могилі Карла Маркса, котрий похований на Хайгетському цвинтарі, розташованому в північній частині Великого Лондона.
«Оскільки батько мав репутацію прогресивного, благонадійного письменника, то йому не відмовили», — каже син.
Варто додати, що, за зізнанням самого Анатолія Кузнецова, за півроку до закордонної поїздки він змушений був стати позаштатним агентом КДБ і доносити на деяких колег-письменників. Це, очевидно, і було основним фактором, що вможливив отримання дозволу на виїзд до Британії.
Приїхавши в серпні 1969 року до Лондона, перше, що зробив письменник, — попросив політичного притулку (в якому йому згодом не відмовили).
Також одразу, потрапивши на Захід, дав прес-конференцію, на якій довго й детально розповiдав про те, як працювала з ним цензура.
А в Союзі почали масово вилучати й знищувати всі його твори чи навіть якісь згадки в літературі про «зрадника».
У Британії він не мовчав і згодом: усі десять років, які там прожив, говорив, викривав, зокрема на «Радіо «Свобода», «рай» у СРСР.
Безумовно, така «бурхлива» діяльність Кузнецова викликала неабиякий гнів на Батьківщині. Зокрема, люди, які мали з ним раніше справу в Москві, добряче постраждали.
У Тулі письменницьку організацію взагалі розігнали, її відповідальний секретар помер через нервовий стрес. Та й у Києві багато хто отримав «по шапці».
Тож пам’ять про Кузнецова після скандального від’їзду залишилася досить не однозначна: багато хто зі знайомих лаяли його (та чимало сварять i донині).
Повна версія — антитоталітарна!
Навіть у тому скаліченому (після цензури) вигляді, в якому вийшов роман Анатолія Кузнецова «Бабин Яр» уперше, — навіть тоді він справив враження розірваної бомби. А що вже говорити про повний текст, який вийшов після від’їзду автора за кордон. Цей ефект було лише підсилено!
Спершу рукопис потрапив до головного радянського ідеолога — Михайла Суслова й довгенько лежав у нього. Та згодом, у 1965 році, «сірий кардинал» КПРС таки дав «добро» на публікацію.
Мабуть, тоді ще були якісь жалюгідні залишки хрущовської відлиги. У 1966 році в журналі «Юність» роман було надруковано, а через рік вiн вийшов окремою книжкою у видавництві «Молодая гвардия».
Але треба добре розуміти, що той обрізаний вигляд (на 30 % книга була забракована радянською цензурою) та повна закордонна версія 1970 року (й 1991 року в Росії) — то фактично два різнi романи.
І різниця суттєва: цензурний варіант — книжка антифашистська, повна версія — антитоталітарна!
По всьому світу моментально вийшли переклади роману фактично багатьма мовами (хіба що крім арабської).
Книга мала величезний комерційний успіх i розійшлася чималими накладами, тож гонорари дозволили автору більш-менш безбідно пережити перехід із соціалізму в капіталізм.
«У цьому році я підписав контракт на чергове перевидання російською мовою. Донині існує інтерес до книги i здійснюються перевидання французькою, німецькою, англійською», — додає Олексій.
Хлопчик-пам’ятник у Києві
Що робить книгу особливою? У першу чергу — це не надумані особистісні відчуття, а взяті з реальності. І це найголовніше, що виділяє «Бабин Яр» від багатьох інших творів на цю ж тему. А по-друге — важливо, що автор пише нібито про себе й від свого імені, та водночас, читаючи, відчуваєш, що це йде не лише від однієї людини, а відноситься до багатьох інших.
Пам’ятник підлітку, який стоїть на розі вулиць Кирилівська та Петропавлiвська у Києві, який читає німецьке оголошення (про наказ зібратися з речами євреям у певному місці, в певний час, а в разі невиконання — розстріл), виконаний Володимиром Журавлем.
Молодий скульптор надав хлопчику риси юного Кузнецова, хоча… дитячі фото Анатолія не збереглися. Тож скульптор «зіграв назад» — створив лице, яке ніколи не бачив, орієнтуючись по фото вже дорослого Кузнецова. Пам’ятник багатозначний, адже це пам’ятник не лише герою романа, а й роману загалом.
Книга цінна й тим, що в ній є багато пластів, і коли людина читає неупереджено, з чистої сторінки, то бачить, що там усе набагато ширше, ніж лише події в Бабиному Ярi.
Адже описується й довоєнне життя, є епізоди, пов’язані з Голодомором, також розповідається, що відбувалося й після того, як німців вигнали з Києва.
Тож коли пласт за пластом читач вбирає у себе всі ці події, то глобальність самої ситуації з Бабиним Яром стає набагато випуклішою i чіткішою, ніж якесь наукове дослідження.
Тим паче що Кузнецов уперше порушив цю тему, на яку певний час у Союзі було накладене табу.
Для наочності в романі автор зробив зміни двох родів: частину тексту «Бабиного Яру» виділив курсивом (викинуте цензурою), частину загнав у квадратні дужки (доповнення, зроблені в 1967—69 рр.). Усе це було зроблено для того, щоб зрозуміти, як працювала цензура: що вона викидала й не допускала.
Зміни, викинуті цензурою, він відновив за текстами вивезених «на собі» — в піджаку (це третина роману). Дещо дописував уже в еміграції — шматки-зв’язки, які, можливо, не актуальні за змiстом, але важливі для розуміння (зокрема «Звернення до читача з Лондона»).
Коли всі ці вставки були зроблені — «повна» книга вийшла за кордоном у 1970 році у видавництві «Посев».
Згодом автор висловив бажання, аби й усі інші її подальші видання були саме в такому вигляді.
Робота на «Радіо «Свобода»
Через рік після втечі з Союзу Анатолій Кузнецов отримав роботу на радіостанції завдяки відомому журналісту Леоніду Владімірову, який працював на «Радіо «Свобода». Згодом, коли Владіміров став головним редактором, то через своє вище медійне керівництво отримав дозвіл зробити товаришу цікаву, серйозну, щедру пропозицію: письменнику раз на тиждень надавали певний ефірний час, коли «міг робити, що хотів»!
І Кузнецов-старший скористався цим повною мірою. Він 10 років вів програми, i за весь цей час до нього не було особливих претензій. Тексти він писав сам, i ці бесіди на «Радіо «Свобода» згодом Олексій видав окремою книжкою.
Але головне, що дала письменнику радіостанція, — це не «жалованье» за роботу, а можливість творчо відбутися саме в «чужому» західному середовищі. Бесіди в довільній формі в жанрі «Письменник біля мікрофона» на «Радіо «Свобода» — це була унікальна можливість прямого звернення до свого читача й дуже цікавий досвід.
На жаль, коли він почав писати в Англії, то там його література «не пішла»: фактично не було опубліковано жодного белетристичного твору. Тож найкращим його твором (хіба що можна виділити книгу «Артист міманса») залишається «Бабин Яр».
«Я видав ще одну «ненаписану» батьком книгу, — посміхаючись, каже Олексій. — Щодня з Лондона він надсилав моїй мамі листівочки, на яких робив коротенько «замальовки» з лондонського життя. Усе це я зібрав, систематизував, іншу половину книги написав сам — вона була видана під назвою «Між Гринвічем і Куренівкою», вийшла у 2002 році в Москві».
У Союзі всі літтвори «кромсалися»
Анатолій Кузнецов був людиною відвертою. Часом казав: «Я людина зараз вільна: хочу пишу, а хочу не пишу!»
Він сильно захопився життям у Лондоні, багато їздив по країні, а потім передавав свої враження слухачам на радіо й дружині у листівках-листах. Це були своєрідні публіцистичні твори, сильніші за написані там книжки.
Якось письменник казав, що виїхав (а фактично втік) насамперед тому, що ні одну зі своїх книг у Союзі йому не вдалося видати в тому вигляді, в якому вони були написані (ті ж «Зведный билет» чи «Удаление жажды»). Усі його твори були нещадно понівечені цензурою, це дуже пригнічувало письменника. Він не хотів писати «в стіл».
Дивлячись на те, що робить письменник, — треба дивитися на результати його праці. Останній його роман «Огонь», який вийшов у СРСР в 1969 році за три місяці до його від’їзду, — це була класична виробнича драма про сталевара. Роман «Огонь», пройнятий глибоким песимізмом, його тема — крах сподівань і людських доль.
Київ—Тула—Москва
Кумедною є передісторія народження у 1960 році Олексія Кузнецова. Його батькові як талановитому молодому письменнику вирішили дати квартиру, адже свого помешкання він у Тулі тоді не мав. Дружина Анатолія Кузнецова жила тоді в Києві й от-от мала народити.
Тож, дотримуючись формальностей, аби отримати ордер на квартиру, молодому Анатолію Кузнецову довелося заповнювати бланки й в одній із граф «Склад сім’ї» «від ліхтаря» вiн написав: «Кузнецов А. О., син». І вгадав!..
«Невдовзі тато забрав мою маму з Києва, де в неї залишилася вся рідня, до Тули, — розповідає пан Олексій. — У Росії ми прожили п’ять років, а після цього трапилася подія, досить яскрава для письменницького середовища тих років. Наша сім’я фактично розпалася: батько залишився в Тулі писати, а мама поїхала поступати в інститут у Москву, бо дуже хотіла вчитися. Мене ж віддали в Київ до бабусі». Але, незважаючи на все, це тоді називалося «щасливою письменницькою сім’єю».
У Києві Олексій прожив без батьків вісім років у маминої рідні з шести чоловік у крихітній квартирі. Чому так довго? У 1969 році його батько виїхав до Англії, а мама в 1970-му закінчила інститут, i три роки «поневірялася» по Москві в пошуках роботи та житла. Згодом їй вдалося виміняти тульську квартиру на однокімнатну комуналку в Москві.
Адже залишатися в Тулі вона не могла, так само, як і в Києві: після від’їзду чоловіка атмосфера і там, і там була не дуже «корисна» й сприятлива для життя. Тож у 1973-му мати нарешті забрала до себе сина, й Олексій став москвичем.
P.S. Залишилося дуже мало документів із життя Анатолія Кузнецова в Лондоні. Усі вони були опубліковані згодом сином Олексієм, це — бесіди на радіо, переписка з дружиною й деякі публіцистичні статті (написані на початку еміграції, зокрема «Як я залишив Росію»).
Досі викликає багато запитань i залишається загадковою раптова смерть Анатолія Кузнецова: у травні 1979 року в нього народилася донька від другої дружини, в червні він помирає. В серпні йому виповнилося б лише 50...
