Айн Ренд — українському електорату: антикорупційний роман півстолітньої витримки

Беру популярний німецький довідник Метцлера (Англомовні письменники. — Тернопіль: Богдан, 2004): немає такої письменниці.

 

Зазираю до канонічних списків Гаролда Блума (Західний канон: книги на тлі епох. — К.: Факт, 2007): теж немає.

 

Не згадується Айн Ренд ані в навчальному посібнику «Історія зарубіжної літератури ХХ ст.» (К.: Академія, 2010), ані в монографії Т. Денисової «Історія американської літератури ХХ століття» (К.: Києво-Могилянська академія, 2012).

 

Знайшов навіть книжку «Література Сполучених Штатів», видану наприкінці 1990-х самими американцями для українських читачів, — і там Айн Ренд відсутня.

 

Нічого не дали й пошуки у філософських словниках (анотація називає авторку засновницею цілого філософського напрямку).

 

Як завжди, рятують несистемні інформджерела, себто інтернет. Американські експерти літературного ринку свідчать, що книжки Айн Ренд досі розходяться зі швидкістю понад півмільйона примірників на рік.

 

То чому ж не знайти кваліфікованих оцінок її творчості професіоналами, філософами та критиками? Натомість негативно-зневажливих — греблю гати. Як-от, від знаної у нас письменниці (і критика) Дороті Паркер: «Її роман не можна зверхньо відкинути вбік. Його слід пожбурити якомога далі».

 

Або ось реакція філософа, професора Нью-Йоркського університету Сідні Гука: «В цьому унікальному поєднанні тавтології з екстравагантним абсурдом кидається в очі повна відсутність будь-яких серйозних аргументів».

 

У Штатах вийшло декілька мемуарів про Айн Ренд, що пояснюють чи не одностайне відторгнення її текстів професіоналами.

 

Річ у тім, що ці книжки ніяк повністю «віддати» ні літературі, ні філософії. Сама авторка в одному з листів писала: «Прийшов час зрозуміти (слідом за «червоними»), що поширення наших ідей у формі художньої літератури є потужною зброєю, адже таким чином ми викликаємо у наших читачів як інтелектуальну, так і емоційну реакцію».

 

Вийшов цілком традиційний роман ідей, що зазвичай вимагає трохи іншого аналітичного інструментарію, аніж психологічна проза чи наукова монографія.

 

Цей жанр — роман ідей — завжди мав більше ганителів, аніж прихильників, починаючи від «Мандрів Гуллівера». Спроби «одягти» філософські роздуми у форму літературного екшену завжди наражалися на неприйняття фахівців. Жоден філософ не визнає, приміром, Пауло Коельйо за свого лише через його прозорі філософські конотації.

 

За те ж саме упослі­джують бразильця літературознавці. В українській літературі щось подібне відбувається з рецепцією прози Оксани Забужко.

 

Російський культуролог-емігрант Владімір Папєрний, пишучи про «Атланта» А.Ренд, красиво сформулював загальноснобістський погляд на романи ідей: «Это философия для тех, кто никогда не сталкивался с философскими текстами, и литература для тех, кто никогда не читал ничего, кроме книг, которые можно купить в супермаркете» (Историческая правда, 28.01.2013). Зрештою, і сама Айн Ренд була невисокої думки про масового читача: «Чи багато людей здатні мислити?».

 

Отже, для серйозних фа­хівців Айн Ренд — чужа серед своїх. А для широкої публіки — своя серед чужих.

 

Аж так, що «її романи справляють враження одкровення, сприймаються вже не як художня література, а як прикладна, як духовні настанови», — значить американський інтелектуал Джонатан Чейт (New Republic, 14.09.2009).

 

А російсько-світовий класик соц-арту Алєксандр Мєламід зовсім не шкодує компліментів: «Я думаю, две самые главные женщины — это русские: мадам Блаватская, которая придумала всю эту «йогу-йогу», и Айн Рэнд. Две женщины из России, которые изменили мир, и абсолютно недооценены» (Сolta.ru, 05.11.2013).

 

«Атлант розправив плечі» — з тих талановитих футуристичних книжок, які завжди активно втручалися в історію: чи то з позитивним, чи з негативним результатом.

 

Соціальні утопії Тургенєва («Батьки і діти») та Чернишевського («Що робити?») прискорили визрівання нігілізму — протоплазми сучасного тероризму; роман Горького «Мати» леґалізував у модерній свідомості бунт.

 

Натомість антиутопія «1984» стала ефективним щепленням для європейців супроти ленінсько-сталінської пропаганди, котра, безумовно, є набагато підступнішою й ефективнішою за ґеббельсівську. Трилогія Айн Ренд — ніби пріквел роману Орвелла: як це все почалося б на Заході?

 

Майбутня авторка «Атланту» емігрувала з Росії 1926 року, будучи студенткою Петроградського університету, — вона добре знала, що таке «пролетарська революція».

 

Та водночас усвідомлювала, що Америка — не Росія; марксистський апокаліпсис ніяк влаштувати знизу, коли немає класу, позбавленого права власності. Як елегантно зазначив американський мислитель Гаролд Блум, «найбільш незнане з усіх незнаних божеств — класова боротьба у Сполучених Штатах Америки» (Західний канон. — К.: Факт, 2007).

 

Та водночас А.Ренд усвідомлювала, що не буде нічого доброго, коли до справи беруться «інтелектуали зі схильністю до грабіжництва», які завжди і всюди спираються на «праведне дзявкотіння обуреного натовпу».

 

І хоч американський шлях совєтізації виглядає у А. Ренд безкровно, авторка попереджає: не легковажити, бо станеться, як з одним її самовпевненим персонажем, котрий жорстоко розкаявся: «Не вірив, що бодай хтось здатен серйозно поставитися до цього пустослів’я. Я помилявся». 

 

Отже, маємо політекономічний трилер на тему не «пролетарської», а корупційної революції. Чиновники лобіюють урядові закони, які створюють економічну «дійсність, де змушують не обганяти посередностей». Єдиним бізнесовим стимулом залишається наближеність до бюджетних потоків. Квітне добре відома нам «казкова» парадиґма: цьому дам, цьому дам, а цьому — зась. Бо не ділиться. І все це, ясна річ, під «улюбленим гаслом мародерів про «суспільне благо».

 

Словом, дуже навіть сучасно-український роман! Ось, наприклад, ємна характеристика двох останніх вітчизняних режимів: «Коли є маса знедолених людей і водночас купа достатніх товарів, лише цілковитий бовдур розраховуватиме на те, що людей зупинить така непевна річ, як майнові права.

 

Право на власність — це чистісінький забобон. Людина має якусь власність лише завдяки милості тих, хто ще не встиг її захопити. І народ може зрозуміти це будь-якої миті.

 

А якщо так, то чому б не взятися до справи?». Американські посадовці, карикатуризовані антиутопією Айн Ренд, у наших координатах виглядають аж надто живими: «Деякі закони вони немов гумові, й мер завжди має змогу їх трошечки розтягнути, щоб допомогти другові. Навіщо непокоїтись? Як іще в цьому світі можна розбагатіти?».

 

В «Атланті» чимало цікавих роздумів щодо складних взаємин таких категорій, як «статки», «мораль» і «влада». Чимало тут від кумира А.Ренд — Ніцше.

 

Та ще більше «Атлант» відлунює у нинішній гуманітаристиці та й у власне літературі теж: від Сороса до Кінґа. Не дивно, що й українська проза відгукується, як-от помітний цього сезону роман Остапа Дроздова «№1» (Л.: Видавництво Анетти Антоненко), де, зокрема, йдеться про «гопак на граблях: зневага до багатства ніколи не зникне, допоки достаток не почне бути інтелектуальною заслугою».

 

У Айн Ренд про це — прямим текстом: «Найбільша чеснота — бути чоловіком, який спромігся заробити гроші». Для кожного з її позитивних персонажів «приємно мати справу з людиною, яка не випрошує для себе пільг».

 

Натомість «прагматична» (мародерська) ідеологія теперішньої української влади з її «субсидіями» — щось геть протилежне. Може, саме через те ця влада так паплюжила кандидата у президенти Доналда Трампа, що він — ніби додатковий персонаж «Атланту», втілення апології волі і моралі власності?

 

Авжеж, має рацію вже згадуваний американський культуролог Дж.Чейт: «Атлант» — це «екстремальне лібертаріанство... філософські компліменти успіху та бізнесу... цілющі ліки для правих».

 

Але насамперед — повноцінний роман, захопливий екшен із життя великого бізнесу. Текст неабияк намагнічено відвертою ненавистю авторки до корумпованого чиновництва, ступінь якої так само розпечений, як, приміром, у Василя Шкляра стосовно москалів.

 

Так, проза Айн Ренд має сильний ідейний присмак, але й стилісткою вона була вправною — уміла влучно-метафорично ословити найрізноманітніші спостереження: фізіоногмічні («посміхнулася: холодно, ясно і загрозливо»), візуальні («місто перетворилося на сяючий розсип освітлених вікон на щезлих стінах»), психологічні («йому подобалося спостерігати сплеск чужих почуттів.

 

Вони скидалися на червоні ліхтарі вздовж темних закапелків чиєїсь особистості, оголюючи вразливі місця»). Утім, тут, певно, є й заслуга перекладачів-редакторів, серед яких фігурують Вікторія Стах і Михайло Бриних.

 

До всього, «Атлант» — суто жіноча проза: світ адекватних емоцій, дослідницької уваги до дрібниць й інтуїтивної спостережливості.

 

Для авторки головне говорити не красиво, а — говорити про головне; запитання починаються одразу з «навіщо?». «Означувати проблему замість того, щоб старанно її уникати». Притаманні жіночій прозі алогізми й порушення «правил» якраз і є розчином, що тримає купи цей «нетрадиційний» текст.

 

Та все ж, унікальність «Атланта» не так у «літературі», як в «ідеї». Роман таки зробив свою справу: імунізував американців проти люмпенізації масової свідомості.

 

Формула протиотрути проста: «Цинічна покора» кожного тягне у «зяючу порожнечу» всіх. Утім тритомовий текст А. Ренд — не заклик бути пильними, а заклик не звертати уваги на палиці в колеса, не витрачати сил на вовтузіння з дармоїдами-мародерами, не грати за їхніми правилами. Бо — «в житті важить лише те, як добре ти виконуєш свою роботу». 

 

Наслідки корупційної революції в антиутопії «Атлант розправив плечі» нагадують «страшний сон, коли тільки те, що ти не віриш власним очам, не дає померти від жаху».

 

В реальній же Україні — це кошмарний яв. Бачимо, як корупційна революція переходить у кримінальну. А на Донбасі — вже перейшла.