Тисячоліття «примусу до миру»: Михайло Лукінюк написав книгу-пам’ятку для русо-ватників

Березнем 2011-го президент РФ Медведєв указом призначив на 2012 рік святкування 1150-річчя зародження російської державності.

 

На Росії дискусії відсутні: що б там не писали малі й великі енциклопедії, соловйови, ключевські й інші мавродіни про зародження великоросійської народності в ХІV—ХV століттях, та якщо царьонок сказали — то так тому й бути.

 

Тисячоліття для великоросів (читай московітів, москалів, кацапів) видалося трудомістким. «Тиха, мирна, безкровна, безкровна експансія» (на думку російського белетриста Анатолія Ананьєва, московіти — споконвічні культуртреґери) була ланцюгом «допомоги російськагаварящім», «спасіння православних», «відновлення конституційного ладу», «проведення антитерористичних операцій», «забезпечення вільного волевиявлення» та «примусу до миру».

Кожна з ланок цього ланцюга має назву: «взяття Казані», «присмирення Новгорода», «освоєння Сибіру», «упокорення Кавказу», «освічення туземців Середньої Азії», «приєднання Криму», «повчання Батурина»... Всіх не згадаєш. Нині — «рятують єдинокровних братів в Алеппо».

 

Кліо — ще та муза. Неодноразово доводила, що люди — нікчемні учні, й історія їх нічого не вчить. Та нехтувати її уроками не варто.

 

Хоча постулати, що історія — це минуле, обернене в майбутнє, а більшість прогнозів не справджуються, — наразі не в тренді, пам’ятаймо, що золотий ключик від потаємних дверцяток прийдешнього тримає саме Кліо.

 

Хто як дешифрує катрени Нострадамуса, кожен на свій лад трактує пророцтва Ванги, та ніхто в здоровому ґлузді, знаючи історію московітів, не кликатиме їх до своєї оселі; навіть — у гості. Надто дорого, брудно й гидко.

 

Крім чужих земел, душі не чують на Росії й у чужинецькій історії. В сенсі «днів минулих анекдоти». Полюбляють у притаманному для себе стилі: «було ваше — стало наше».

 

Причому шанують так завзято, що з часом і самі вірять у те, що вигадали, тобто, що поцуплене було споконвічно московським.

 

А що імперія вміла примушувати вірити в історичні легенди, то нині відрізнити правду від брехні не так-то й легко. Навіть Дмітрій Ліхачов (тіпа акадємік-гуманіст) цілком ілюструє це, коли пише: «Сибір завойовано в пошуках ідеалу свободи».

 

Черговою спробою розділити мух і котлети в історії Московії є книга Михайла Лукінюка «Руйнуймо міфи! Полемічні нотатки до українсько-російської історії з окремими фрагментами з дискусій автора в інтернеті» (К. : Український пріоритет, 2016).

 

Тема не нова. Зайве згадувати імена немосковітів, які висвітлювали таємниці Країни Моксель та її відрубність від України/Руси, котру підмітив навіть Кучма: «Україна — не Росія». 

 

Тож чи варто марнувати час на читання спростувань різноманітної маячні московських авторів про минуле двох різних народів і держав, об’єднаних понад три століття в одну імперію?

 

Надто, що літературних родзинок цей жанр не передбачає. Зрозуміло ж: інтереси коня і наїзника, колонії й метрополії — різні.

 

Тому були, є й будуть штатні пропагандисти «спільної колиски трьох братніх народів», «громадянської війни», «добровільного возз’єднання», «українсько-німецьких буржуазних націоналістів», «прирізання до України російських земель» і т. ін. По-перше, всіх не переконаєш.

 

По-друге, переконувати вовків любити овець — все одно що сточувати стовпа на олівця: роботи — багато, толку — мало. В результаті ж навіть серед українців знайдуться толочки, котрі толочать воду в ступі стереотипів, які позірно є «очевидною інформацією».

 

Михайло Лукінюк вважає, що послідовно деміфологізує антиукраїнські вигадки царату, московсько-большевицького режиму та постсовка.

 

Для спростування численних фантазій він спирається на широку джерельну базу — 17 сторінок петитом, серед яких і знані монографії, і газетні статті, і нормативно-правові документи різних епох і держав.

 

Звісно, більшість освічених українців для себе відкриють небагато: левова частка порушених автором тем їм добре відома. Хіба подеколи аргументів під рукою бракує. Тож для дружньої полеміки книга стане в нагоді.

 

На лихо, з московітами дискутують не мовою фактів, а силою зброї. Відтак і цільову авдиторію я би визначив як школярі та шкільні вчителі.

 

Втім про її корисність для істориків, аспірантів, україністів ліпше судити їм.

 

Надзвичайно важливим джерелом інформації, що рясніє лакунами провалів і викривлень, що зазначає й автор, є англомовний сеґмент інтернету.

 

Дійсно, хто краще за нас повідає світу про величну історію наших пращурів, про русофіль­ську політику Шагін-гірея та її трагічні наслідки для кримських татар, унаочнить відмінності між українцями-русами й московітами-росіянами?

 

До того ж поза сумнівом, що молоді люди швидше звернуться до інтернету, ніж почитають Г.Федотова: «Увесь процес історичного розвитку Русі став зворотним західноєвропейському: то був розвиток від свободи до рабства.

 

Рабство диктувалося не примхою влади, а новим національним завданням: створення Імперії на убогому економічному базисі. Тільки крайнім і загальним напруженням могла існувати ця убога, варварська, нескінченно розширювана держава... в якій не могло бути місця свободі».