Через рік у Харкові планують широко відзначити 110-ту річницю присвоєння Іллі Мечникову Нобелівської премії.
Наміри у земляків відомого вченого, мабуть, справді серйозні, бо днями у Двурічанському районі, на батьківщині майбутнього ювіляра, відкрили музей, а до самого свята спробують повернути додому і «преміальну» медаль, що наразі зберігається у Ризькому музеї медицини.
Ювілейний захід, вірогідно, відбудеться з участю вчених із різних країн світу, де вкотре родоначальнику целюлярної теорії імунітету та автору ідеї промислового виробництва кефіру віддадуть належну шану і більш ніж заслужені лаври.
Музей же цікавий тим, що вже тепер зберігає чимало дивовижних історій про суперечливого генія, який, працюючи над теоріями довголіття, не раз намагався звести рахунки з власним життям.
Перша спроба піти
Тому факту, що майбутній Нобелівський лауреат народився на Харківщині, посприяли суто житейські обставини. Його батько, будучи полковником і високоосвіченою людиною, на лихо своєї родини, мав «епікурейський тип характеру».
Тобто вів активне світське життя й швидко програв за картярським столом не лише свій спадок, а й придане дружини Емілії — доньки відомого єврейського публіциста і просвітителя Лева Наваховича.
У зв’язку з цією сумною обставиною родина покинула столицю й поселилася у селі Іванівка — невеликому маєтку Мечникових на Слобожанщині, де 15 травня 1845 року народився їхній наймолодший син Ілля.
Через 11 років Мечникови переїхали до Харкова. Там майбутній біолог спочатку блискуче закінчив місцеву гімназію, а потім екстерном університетське природниче відділення фізико-математичного факультету.
Захищати магістерську дисертацію юнак поїхав до Петербурга. Коли була здолана і ця надвисока планка, йому виповнилося лише 22 роки.
Попереду молодого генія чекала блискуча наукова кар’єра, але, незважаючи на юний вік, він раптом серйозно замислився про одруження.
Вочевидь, долею було передбачено, аби на шлях родоначальника нового напрямку в біології та медицині його привели трагічні обставини, пов’язані з особистим життям.
Спочатку викладач Гірської академії мріяв зустріти юнку, яку б сам виховав для спільного подружнього життя. Але обрана претендентка не відповіла йому взаємністю.
Долаючи з трудом свою природну тривожність і дратівливість, 24-річний Ілля почав шукати втіху в товаристві Людмили Федерович — племінниці свого друга, видатного біолога Андрія Бекетова.
В листі до матері Мечников писав, що свої нові почуття не назвав би палким коханням, але при цьому надзвичайно вражений чесністю і добротою Людмили.
Вона могла б дійсно стати опорою своєму надто емоційному чоловікові, якби не хвороба: наречена настільки виснажена туберкульозом, що її довелося нести під вінець на стільці...
Для молодої родини цілком вистачило б зарплатні приват-доцента Петербурзького університету, але сухоти невблаганно перейшли у відкриту форму.
Грошей на дорогі ліки катастрофічно бракувало, хоча Ілля після основної роботи ночами просиджував над перекладами.
Врятувати ситуацію могла б професорська посада Військово-медичної академії, на яку його рекомендував засновник фізіологічної школи Іван Сеченов, але кандидатуру молодого вченого провалили.
Утім, така вакансія згодом з’явилася у Новоросійському університеті. Не вагаючись, чоловік відправив дружину на лікування за кордон, а сам поїхав до Одеси.
Життя стало нагадувати нескінченний транзит:
Мечников чотири роки поспіль то викладає й займається наукою, то їде до Людмили, аби повернутися до роботи знову. Тобто, одружившись із хворою і не маючи спадку, вчений змушений був зіткнутися з найтяжчою стороною життя.
Під кінець цього страшного виснажливого марафону біль Людмилі вгамовував тільки морфій.
Тяжко переживши її агонію, а згодом похорон, Мечников напише: «Наш організм так погано влаштований, що пристосування до зовнішніх обставин неможливе. Принаймні для людей із надто чутливою нервовою системою. Мені краще посприяти природному відбору й поступитися місцем іншим».
...Убивча доза того ж таки морфію викликала страшне блювання, завдяки чому Ілля вижив. Повторна спроба померти в аналогічний спосіб привела до часткової втрати зору, проте не забрала життя.
Одеський експеримент
В Одесі Ілля Мечников поринув у роботу і відкрив першу в Російській імперії бактеріологічну станцію, співробітники якої, використовуючи матеріали інституту Луї Пастера, виготовляли сироватку проти сказу.
У нової справи було чимало противників, станція постійно балансувала на межі закриття, а потім і взагалі сталася трагедія.
Підопічні керівника за його відсутності самовільно зробили експериментальні щеплення вівцям одного з місцевих поміщиків.
Більшість тварин загинули, що спричинило у російському науковому світі шалений скандал.
Рятуючись від гніву і критики колег, Мечников вирішив покинути практичні дослідження, зняти в якомусь будинку куток і з головою зануритися в розробку нових наукових теорій.
Власне, так і зробив, але одного ранку вченого розбудив страшний грюкіт і галас у квартирі поверхом вище. Намагаючись подолати невдоволення, він постукав у двері.
На порозі з’явився пан Білокопитов — батько багатодітного сімейства, якому не завжди вистачало сили і терпіння тримати усіх домочадців у залізних лещатах. Невдоволеного сусіда запросили до чаю.
Так 30-річний Мечников швидко затоваришував із найстаршою донькою Ольгою, якій на той час виповнилося лише 15 років.
Нарешті була реалізована давня мрія Іллі — одружитися з юнкою, аби потім виховати собі справжню дружину.
Другий шлюб дійсно виявився щасливим. Вони відвідували театри, виставки, читали вголос. Ольга захоплювалася живописом і постійно писала портрети свого чоловіка.
З кожним роком на цих акварелях він виглядав усе кращим і мудрішим.
Щоправда, вчений і далі вважав, що не варто дорожити життям і «злочинно створювати нові істоти», тому дітей у подружжя не було.
Главі сімейства було достатньо того, що виховує свою юну дружину.
Але певною мірою батьківський обов’язок Мечникови все-таки виконали: коли у молодому віці один за одним померли старші Білокопитови, подружжя взяло до себе усіх малолітніх сиріт.
Але й у цьому шлюбі не минулося без трагедій. Під час епідемії тифу, що накрив фактично всю Європу, тяжко захворіла Ольга.
Чергуючи біля її ліжка, вбитий горем чоловік дав собі слово розгадати механізм страшної хвороби. Тоді лікарі повсюди похапцем шукали методи порятунку.
В Одесі, наприклад, двоє фахівців навіть ввели собі кров інфікованих, аби наблизитися до історичної розгадки, проте все марно. Зважився на такий відчайдушний крок і Мечников, хоча не був медиком.
Ольга його страшенно картала. Їй здалося, що Ілля знову вирішив накласти на себе руки. Можливо, так і було, проте й цього разу смерть відступила.
Більше того, здолавши кризу, вчений відчув таку жагу до життя, що кинувся шукати нові механізми його збереження і навіть подовження. Тоді ж несподівано до нього повернувся ослаблений після першого суїциду зір.
Розпочатий пошук увінчався неймовірним результатом.
«Одного разу, коли я лишився сам на сам зі своїм мікроскопом і спостерігав за життям рухомих клітин у прозорій личинці морської зірки, — пригадував він, — то мене осяяла нова думка: подібні клітини повинні служити в організмі для протидії шкідливим «діячам». Я був настільки схвильований, що вийшов на берег моря, аби зібратися з думками».
Так народився геніальний і доленосний для розвитку науки експеримент, що ввійшов в усі без винятку підручники біології.
Мечников проколов личинку колючкою троянди, залишив її у такому стані на ніч, а вранці побачив, як клітини оточили колючку, намагаючись її здолати.
То була точка відліку майбутньої теорії фагоцитозу, істинність якої науковцю довелося відстоювати в умовах жорсткої боротьби двох абсолютно різних теорій, що вирішували одну і ту ж задачу різними способами.
«Полеміка з приводу фагоцитів могла вбити і абсолютно спустошити мене, — писав він. — Були хвилини, коли я ладен був розпрощатися з життям».
І все-таки він залишився
У зрілому віці Ілля Мечников остаточно примирився з необхідністю жити, а здолавши 60-річний рубіж, навіть вступив із притаманною йому пристрастю у боротьбу зі старістю.
Якось він поклав під мікроскоп волосинку зі своєї сивіючої бороди і знову виявив уже знайомі фагоцити.
Тільки тепер вони виконували роль не захисників організму від мікробів, а знищувачів ослаблених та омертвілих клітин самого організму.
Так дослідник загорівся ідеєю збагнути механізм фізичного старіння і, якщо вдасться, сповільнити його.
Деякі гіпотези знову довелося вивчати на власному досвіді. Він став дотримуватися суворої дієти, дозволяючи собі переважно фрукти, відварені овочі та кисле молоко.
Ілля Ілліч був переконаний — порятунок від старіння у тому, щоб заселити кишечник корисними мікроорганізмами. «Я все перевірив на собі, — писав учений. — Віддалити старість і смерть можна. Я досягнув того, що не боюся смерті».
...Помираючи у Парижі після двох інфарктів, біолог у перервах між серцевими нападами ретельно описував усі свої відчуття, будучи певним, що вони згодяться для подальшого розвитку започаткованої ним теорії «ортобіозу».
Спостереження за своїм вмиранням Мечников вів із притаманною йому скрупульозністю.
«Коли до мене ненадовго повернулася свідомість, — записав у щоденнику, — я не виявив жодної втрати. І що мене особливо радує, я не відчув страху смерті, хоча й чекав її з хвилини на хвилину».
Після того як у руках вже не стало сили, за ним записувала Ольга. 13 липня 1916 року він сказав: «Це станеться сьогодні або завтра. Мені важко описати свої відчуття. Але я абсолютно спокійний і нічого не боюсь. Мій ортобіоз дійсно досяг бажаної межі. Ти будеш тримати мене за руку, правда?». Через день його не стало...
За волею покійного, тіло було піддане кремації. Урну з прахом встановили у бібліотеці паризького інституту Луї Пастера, робота в якому принесла нобелівському лауреату, без перебільшення, світову славу.
