За свій 31 рік він встиг зняти документальні фільми про російсько-грузинську війну та киргизо-узбецькі конфлікти, про анексію Криму та події на сході України; був членом журі фестивалю короткометражок «Де кіно».
Й остання на сьогодні документальна стрічка «Україна. Повернення своєї історії» Акіма Галімова мала неабиякий успіх.
А днями він ініціював проведення публічної зустрічі на тему «Найбільш поширені міфи в історії України та розвінчання їх у сучасній документалістиці», аби обговорити й визначити з науковцями, що варто показати у лінійці документальних фільмів одного з провідних телеканалів.
Повернешся — не повернешся
— Акіме, чому працюєте саме в документалістиці?
— Тому що мені цікаво все, що відбувається навколо. А метою документального кіно якраз і є розповідь про життя, справжні речі, реальність. Мені цікаво досліджувати суспільні процеси, стосунки між людьми, історію і все те, що пов’язане з нами. На мою думку, документальне кіно дає більшу можливість розкрити життя, яким воно є, ніж будь-які інші жанри.
— Ви часто працюєте в екстремальних умовах: знімали російсько-грузинську війну, конфлікт між киргизами та узбеками, проводили розслідування в АТО та під час окупації Криму. Які небезпечні ситуації траплялися?
— Коли працюєш у таких зонах, завжди наштовхуєшся на небезпеку. Але, мені здається, журналісти, які свідомо обирають цей шлях, розуміють, на що вони йдуть. З іншого боку, ми всі живі люди, тому страшно було багато разів. Бували ситуації, коли ти думав: повернешся чи не повернешся.
Пригадую, якось ми працювали в Оші, на півдні Киргизстану. Там киргизи вирішили вирізати всіх узбеків. Коли ми їздили по цих узбецьких районах, то наштовхнулися на якогось військового, який там, на місці, хотів вирішити нашу долю. Ось у такі моменти, коли на тебе наставляють дуло автомата — страшно. В інший час про це не думаєш, просто потрібно зробити свою роботу.
Насправді я вже давно не їздив по небезпечних місцях. Востаннє — рік тому. Вже було умовне перемир’я. Все ще було напружено, страшно, але вже не так, як у 2014 році. Зараз я з величезною повагою ставлюся до своїх колег, які їздять у зону АТО, готують звідти матеріали. Вони роблять велику роботу, попри те, що це колосальний ризик. Думаю, що вони зараз перебувають у більшій небезпеці, ніж коли їздили ми.
Народився на Далекому Сході
— У фільмі «Де починається Україна» ви запитуєте в людей із зони бойових дій, Західної України та Криму, що для них значить Батьківщина. А що вона означає для вас?
— Непросте питання особисто для мене, тому що я народився в Росії, на Далекому Сході, трохи жив у Москві, у дитсадок почав ходити теж у Москві, у школу взагалі ходив в Узбекистані в Ташкенті, а в Крим ми з родиною приїхали тільки у 1994 році.
На той час Крим був де-юре українським, але де-факто, звісно, що ніякої України там ще не було. Уявіть, що лише у 1997 році був укладений великий договір про дружбу, який розподілив Чорноморський флот між Україною та Росією. Тому якщо говорити про Батьківщину в територіальному значенні, місце де ти народився, то це Росія. Але я для себе вкладаю в це поняття щось більше, ніж просто територія.
Зараз, після анексії Криму, коли я приїжджаю в Сімферополь і виходжу на площу Леніна й бачу «бабушек» з георгіївськими стрічками, табличками «Спасибо, Путин», то, звісно, це більше не є моїм Кримом.
Водночас, коли я від’їжджаю кілометрів за 5, до свого рідного будинку, де мої батьки, то там для мене вже Батьківщина. Ну і, звісно, коли я приїжджаю в Київ, коли я в себе вдома, зі своєю родиною, або на своїй роботі, де в мене є однодумці, то відчуваю, що це все моє рідне. Тому питання не в території.
Для мене Батьківщина — передусім це люди, з якими я розділяю однакові цінності. Однозначно — це Україна.
— Нині часто буваєте в Криму?
— У Криму я буваю доволі часто. Ми з дружиною обов’язково їздимо туди двічі на рік: на Новий рік та влітку. Щоправда, цьогоріч влітку не їздили, тому що в нас народилася донечка.
Їздити не дуже зручно, бо нема прямого сполучення, а стояти кілька годин на кордоні (зазвичай ми їздимо машиною) з маленькою дитиною не зовсім добре. Коли ми були самі, то для нас це була як маленька пригода.
Пригадую, як одного разу, коли вперше їхали після анексії без машини, ми з дружиною йшли через кордон чотири кілометри пішки. Ми тоді ще були з великими торбами, подарунки везли, бо в Криму в мене брат та племінники.
Кримські татари — нація з великою історією
— Ви хочете зняти фільм про кримських татар. Яким ви його бачите?
— Я дуже загорівся ідеєю фільму про кримських татар, про їхню історію, і навіть починав розробку стрічки: провів кілька зустрічей з істориками, які досліджують питання депортації кримських татар. Але потім заморозив цю роботу, бо наразі просто не вистачає часу на неї, в нас є кілька великих проектів, які ми робимо на «1+1».
Думаю, що обов’язково повернуся до цього фільму, тому що це історія мого народу, вона мені цікава, і мені хочеться, щоб про неї дізналися. Про що міг би бути цей фільм? Звісно, що за основу я, напевно, брав би історію, що передувала депортації, тому що це питання, мені здається, майже не досліджене саме в документальному форматі, попри те, що в нас є художній фільм «Хайтарма». В архівах є колосальна кількість документів, особистих справ кримських татар, про те, що там відбувалося до сорокових років, як створювалася татарська автономія, які діячі там були. Мені це все дуже цікаво.
Моє завдання як журналіста та документаліста — створити таку історію, яка була б цікава якомога більшій кількості людей. Тому я ще буду думати. Мені б хотілося зробити фільм, щоб показати, що це не нація, яка виникла у 1991 році — отак раптово переїхавши з Узбекистану, почала захоплювати землі, ображати місцеве населення, яке там жило... так, як довгий час нам представляли татар.
Зачекайте, те місцеве населення перед тим заїхало в їхні хати. Тому мені б хотілося показати кримських татар не як проблему, а як націю з великою історією, яка тягнеться з XV століття; як націю з великою культурою та великими традиціями.
— До 25-ї річниці Незалежності України ви створили стрічку «Україна. Повернення своєї історії», в якій, зокрема, розвінчали міфи про Мазепу-зрадника. Чи буде продовження?
— Зараз ми працюємо над продовженням фільму «Україна. Повернення своєї історії», зокрема вивчаємо багато матеріалів про те, які стосунки були між Кримом та Україною, зачіпаємо також й історію Кримського ханства. І ще багато інших історичних тем, які можуть пролити світло на маловідомі сторінки нашого минулого, дозволити по-іншому зрозуміти те, що відбувається сьогодні.
— Поки не подивилася про Інгігерду «Україна. Повернення своєї історії», знала тільки, що вона була дружиною Ярослава Мудрого...
— Ой, у неї там дуже потужна історія. Це ж XI століття. Суспільство було дуже патріархальним, тобто переважав культ чоловіка: чоловіки воюють, чоловіки очолюють держави, чоловіки задають «правила» життя.
Тому жінка, яка кидає виклик такій системі — апріорі має дуже потужний струмінь. І свого батька вона, можна сказати, «строїла», а він був не просто кимось там, а великим шведським королем. І потім те, що вона робила в Києві. Є версії істориків, що Інгігерда багато в чому спрямовувала зовнішню політику Ярослава і керувала цими процесами. Вона була непересічною особистістю.
Багато хто не помічав і стародавні написи на стінах Софійського собору. Я теж не помічав, коли туди раніше заходив. Але там така історія! Минуло 1000 років, а ці написи пронеслися крізь століття! Мені здається, що для всіх українців Софія має стати місцем сили, тому що в нас немає іншої історичної пам’ятки, яка не просто лишилася з тих часів, а ще й збереглася у такому стані.
— Ви ініціювали відкрите обговорення з українськими науковцями маловідомих історичних тем та фактів. Якою була мета цього «круглого столу»?
— За кількістю відгуків, яку ми отримали після презентації «Україна. Повернення своєї історії», стало зрозуміло, що такий формат відкритої дискусії є актуальним зараз. Наша історія потребує очищення від міфів, переосмислення та зрозумілої подачі широкому колу глядачів у документальних фільмах.
У суспільстві дійсно є запит на ті факти з нашої історії, які раніше були відомі тільки вузькому експертному колу. Тому ми закликали до співпраці наукове товариство. Адже, починаючи роботу над продовженням лінійки документальних фільмів, для нас дуже важлива думка фахівців.
«Де кіно»
— Ви були членом журі фестивалю короткого метру «Де кіно». Розкажіть, чому саме мультик «Я купив велосипед» отримав перемогу? У чому його особливість?
— Ми з членами журі одностайно вирішили, що цей фільм має перемогти. Він усіх нас вразив, кожного, напевно, чимось особливим. Я в цьому мультику побачив філософію сьогодення. От дивишся, і цей фільм зачіпає струнки, про які ти теж думаєш.
Дійсно, ніби хотіла людина позбутися своїх проблем, а проблем у результаті стало ще більше. І мультик показує, що дійсно, все, як у житті, кожен твій крок для вирішення якихось проблем насправді часто призводить до ще більших проблем. І цей наш біг від проблем, він до кінця життя нас переслідує все більше й більше (сміється). Або живеш-живеш-живеш-живеш, звик до якогось такого усталеного існування і раптом «чік» — і все скінчилося, а ти абсолютно до того не готовий. Це теж про наше життя.
Особисто мені цей мультфільм дуже сподобався, хоча багато хто каже, що зовсім не заслужено, що були сильніші роботи. Багато було сильних робіт, дійсно, важко було визначити, хто може стати переможцем.
— На конкурс надійшло понад 300 фільмів, iз них 40 кращих було продемонстровано на фестивалі. Короткометражки на яку тематику та проблематику зустрічалися найчастіше?
— Роботи, які там були, були дуже і дуже гідні. Це не були спроби пера чи аматорське кіно, а якщо й аматорське кіно, то в ньому було закладено дуже серйозні ідеї всередині. Дуже багато було фільмів, які стосувалися насилля чи агресії. Мені здається, що це цілком відповідає тому стану суспільства, в якому ми зараз перебуваємо через війну, через проблеми, з якими зіткнулися. Було багато фільмів про любов. Це ж вічна тема...
— Окрім переможців, які короткометри вам найбільше запам’яталися? Чим саме?
— Там була прекрасна робота під назвою «Лох». Це фільм про хлопця-ботана (сміється), який усе вчиться, постійно з книжками, поспішає на лекції. І от біжить він після пари. По дорозі, як у класичній схемі, врізається в якусь дівчину, всі папірці розлітаються, вони починають їх збирати, але не встигають познайомитись.
Решту фільму він її шукає, і знаходить, але не може до неї пройти через скляні двері. Дівчина дмухає на скло та пише «лох», хлопець засмучується, а дівчина розуміє, що він прочитав не з того боку, адже він за склом.
Швидко стирає напис і показує на хол. Дуже класна ідея, легка. Не знаю, іноді мені чимось подобаються такі наївні фільми з цікавою кінцівкою.
— Чим найбільше вразив фестиваль?
— Я навіть не очікував, що ми в Україні можемо провести фестиваль такого рівня. Але «1+1» та Film.ua це вдалося. Мені здається, це серйозний стартовий майданчик, щоб заявити, що в Україні роблять класне кіно, яке має великий потенціал.
Атмосфера була просто фантастичною. За дні фестивалю майданчик зібрав понад сiм тисяч людей, і це просто колосальна кількість. З точки зору популяризації кіномистецтва і для любителів кіно — це хороша ідея.
